Незалежній Україні 20 років. Країну привітають керівники держави та в'язні сумління. Надішлють свої телеграми іноземні лідери та міжнародні організації. Пройдуть святкові конференції і телемарафони. Піднімуть тости на кухнях і пляжах звичайні громадяни. День народження нашої Батьківщини - свято для всіх її жителів.
Чого ж ми досягли за ці роки, і чого бажатимемо у своїх тостах? Україна відбулася як нація-держава, отримала свої герб і гімн, надрукувала свою валюту, відкрила посольства і вступила до СОТ. Ну, це є і у інших 200 держав. Країна пройшла всі трансформації без зайвого кровопролиття, за що честь і хвала народу і вождям.
Але що ж ми реально збудували за ці 20 років? Поки цивілізований світ крокував уперед, ми, виявляється, пленталися позаду. Тривалість життя залишилася такою ж, незважаючи на її збільшення в розвинених країнах, за якістю ж життя Україна неухильно скочувалася вниз.
Наша економіка базується на первинній переробці сировини на старих, ще радянських, заводах і його експорті. Виробництво залишається одним з найбільш енергоємних у світі, і базові галузі промисловості можуть зупинитися від ударів другої хвилі кризи. З нових заводів побудовані тільки щитові сарайчики з переробки сировини або великовузлового складання.
Корупція стала всеосяжною і не дає розвиватися ні підприємництву, ні суспільству в цілому. Найдивовижніше, що корупціонери хизуються своїми капіталами, соромно тепер стало «не брати» - громадська думка запише такого в невдахи.
За 20 років зруйнувалася побудована в СРСР інфраструктура, рівень капітальних ремонтів та будівництво нових об'єктів задовольняє реальні потреби в мізерних обсягах. Дороги, тепломережі, каналізація не зможуть пропрацювати ще хоча б 20 років, техногенні аварії стають все частішими.
Слабка Україна розглядається сусідами як територія для потенційної експансії. У прикордонних районах масово роздаються паспорти декількох країн, еміграційні картки, відкрито працюють сепаратистські організації. Україна втрачає шельф Чорного моря і Керченську протоку, дунайське судноплавство і острів Зміїний. У нас не залишилося стратегічних союзників за кордоном, Україну розглядають не як партнера, а як об'єкт.
З України виїхали кілька мільйонів найактивніших громадян, і більшість з них не збирається повертатися. Ми за 20 років побудували країну третього світу, яка займає останні позиції в рейтингах економіки, людського виміру та прав людини.
Але ж 20 років тому Україна була найрозвиненішою республікою СРСР. У нас було зосереджено сучасне машинобудування, виробництво космічної техніки та високотехнологічного озброєння, Україна володіла третім у світі арсеналом ядерної зброї. В агітках із закликами відділення від Союзу наводився правдивий аналіз економіки, і показувалося, що Україна може забезпечити себе всім і ще й дотує інші республіки. Чому ж ті самі люди, які будували 20 років тому космічні ракети і винаходили комп'ютери, зараз не можуть організувати виробництво побутової техніки та імпортують все: від шурупа до верстата?
Звичайно, наш народ не натхненний протестантською етикою або конфуціанською працьовитістю, але ж не в цьому причина! Мільйони людей, які виїхали, займаються не тільки чорновою роботою або розвозять піцу. Наші працюють по всьому світу на дуже навіть високооплачуваних роботах, впроваджують технічні винаходи і відкривають свої бізнеси. Тому що ТАМ вони знаходять для цього умови - навіть в чужих для себе країнах.
Перші десять років незалежності влада любила спихати всі проблеми на фатальну спадщину радянської епохи. Тепер уже це робити якось соромно. Останні 7 років влада змінюється кожні пару років і у всіх бідах звинувачує попередників. Політичні ток-шоу перетворилися на з'ясування відносин «хто більше вкрав».
Може, все-таки, проблеми у нас системні, а не суб'єктивні? Перехід від однопартійності до виборної демократії дестабілізував владу і не сприяв виникненню виробничого бізнесу. У західних країнах загальне виборче право і вільні ЗМІ були допущені лише півстоліття тому. До цього часу в цих країнах сформувалися громадські структури, які гарантують стабільний розвиток суспільства без вибухів і потрясінь. Виборець був допущений до політики після освітніх десятиліть і формування середнього класу. У результаті загальне виборче право стало стимулом для змагання політичних програм - тактичних шляхів реалізації стратегічних програм. Глобальні ж речі визначаються спадковими монархіями, родовими аристократіями і міжнародними олігархами. У країнах західної демократії мером столиці не міг би стати персонаж типу «космосу» - його б відсікли м'якими методами через медіа-кампанії або навіть «гострі» заходи. І зробили б це не політичні конкуренти, а реальні господарі країни.
Незріле суспільство стало мішенню для маніпуляцій політичними популістами і зовнішніми силами. У результаті ніхто не може планувати довгограючі проекти в Україні. Усі грають «коротко». Чиновник, який отримав посаду, боїться, що його знімуть через півроку і розвиває нечувану корупцію, щоб встигнути компенсувати витрати на отримання місця і ще накопичити «для онуків». Бізнесмен знає, що його підприємство можуть завтра закрити податківці, спецслужба чи рейдери - тому реалізує лише короткі схеми. Великий бізнес у нас весь побудований на преференції держави та на грі між цінами в держсекторі і на ринку. Іноземні інвестори бачать цю нестабільність і працюють за типовими для країн третього світу схемами: ніякого будівництва і виробництва, лише короткочасні спекулятивні операції, вивезення сировини та ввезення готової продукції.
Усе зароблене в Україні вивозиться в більш стабільні держави і там вже інвестується у спокійний і системний бізнес. Чиновники та бізнесмени купують готелі, банки, заводи, нерухомість в Монако, Флориді, Лондоні. Їхні діти вчаться в західних університетах, а батьки «дожимають» схеми в Україні, щоб встигнути виїхати за перших ознак арешту. Замовлені чартери або квитки з відкритою датою, заховані паспорти інших країн, підкуплені «вікна» на кордоні. За 20 років вивезено сотні мільярдів, виїхало кілька хвиль державної та ділової еліти. Сформувалася «офшорна психологія» керівників. Замість будівлі стабільної системи тут вони побудували гарантоване майбутнє для себе в чужих системах.
Крім спадкової монархії або столітньої олігархії є й інші моделі побудови стабільних суспільств. У Китаї, що бурхливо розвивається, таким стрижнем залишається правляча партія, яка гарантує правила гри і захист капіталів. Таким гарантом може бути також сильний харизматичний лідер, який зрозумів свою роль і в непорушні позиції якого вірять громадяни та іноземні інвестори. Іноді такі лідери стають диктаторами, але все таки розвивають свої країни і поліпшують добробут, проводять необхідні реформи.
Захід може критикувати Н. Назарбаєва за 25-річне правління, але зате всі знають, хто приймає рішення і хто гарантує їх виконання в довгостроковій перспективі. У Росії, що розвалюється, дванадцять років тому стабільним елементом виступили залишки КДБ, які сформували нові правила гри і висунули національного лідера - гаранта цих правил. Спадковість влади і домовленостей в Азербайджані забезпечив син президента - чинний лідер І. Алієв.
В Україні розгромлені залишки спецслужби, і тому вона не зможе вивести в лідери «свого Путіна». Усі діючі політичні лідери заражені бацилою офшорної свідомості і не зможуть стати одноосібним диктатором на десятиліття. Олігархи роз'єднані і поки не змогли дорости до свідомості рокфеллерів або ротшильдів, хоча деякі вже намагаються говорити з реальними світовими правителями зрозумілою для них мовою. Якщо українські олігархи зійдуться в баченні розвитку країни і нових правил гри, їх висуванець зможе вивести Україну хоча б у G20. Залишається ще шанс створення «українського Талібану» - політичного руху, який запропонує новий проект країни, нові цінності й отримає масову підтримку населення. Діючі партії та політики, всі разом, у кращому випадку зараз отримують 50% голосів.
Новий лідер або рух повинні провести необхідні реформи, які на першому етапі будуть ліберальними, приблизно за грузинським зразком. Програми готові і в них написані правильні кроки. Це легалізує капітали і побудує сильну економіку. Необхідно максимально грамотно використовувати наявність бази для інтенсивного сільського господарства і географічно-транзитне розміщення України. Досить швидку віддачу дасть розвиток внутрішнього і в'їзного туризму. Боротьба з корупцією повинна бути жорстокою і показовою.
Необхідно запропонувати привабливі умови для інвестицій ізраїльського капіталу, який вже тікає з нестабільної землі обітованої і готовий повернутися на історичну батьківщину. Потрібно запустити у виробництво десятки мільярдів доларів українського середнього класу, які заховані в скляних банках, і такі ж суми, які крутяться в офшорах і на депозитах. Якщо влада гарантує їх від «кидка» - українці самі проінвестують економічний підйом.
На другому етапі необхідними будуть соціальні реформи, і маятник хитнеться вліво. Нова шокова терапія буде болючою, але не смертельною, і її зможе провести або диктатор, або кістяк однодумців з максимальною довірою суспільства. Весь цей цикл займе 10-15 років і виведе Україну на рівень хоча б Східної Європи. Інакше - ми будемо продовжувати постачати Заходу повій і корупціонерів з нажитим добром, а країна буде бідним родичем біля європейських кордонів.
Повернути корабель на новий курс можна лише спільними зусиллями. Старі політики поступляться позиціями, нові поставлять за пріоритет принципи, а не схеми, виборець обере майбутнє, а не гречку, інтелектуали закачають рукава і пропонуватимуть, а не йтимуть у внутрішню еміграцію. І тоді все буде добре. Многая літа, країно!
