Якось волею долі я опинився закинутим на ніч у величезному і порожньому авангардно-сюрреалістичному аеропорту Чикаго. Аеропорт цей, до речі, один із найбільших у світі, має форму бублика.
І ось, всередині цього десятикілометрового «бублика» можна годинами бродити, розглядаючи стіни. А вночі там, власне, і немає іншого заняття, оскільки кафе, магазини і «розливайки» не працюють, крісла не пристосовані для сну або хоча б розслабленого відпочинку.
Однак нічну нудьгу і безнадію скрашують саме стіни, оскільки на них вивішено нескінченну кількість фотографій. Мабуть, експозиція у них постійно змінюється, і в ту ніч висіли сотні чудових величезних фото у двох жанрах.
Перший – це серіали і фотографії, які розповідають, як живуть середньостатистичні сім'ї в усіх країнах світу. Причому з усіма подробицями: що їдять, де сплять, на якому транспорті добираються до роботи, яким сімейним барахлом володіють.
На цю експозицію у мене пішла майже половина ночі. До речі, серед усіх фото мене найбільше вразив аскетизм сімейного побуту неначе держави Сомалі – сплять усі разом на пласкому даху, їдять із одного котла, на роботу не їздять навіть на єдиному сімейному ослику, оскільки роботи як такої практично нема.
Я запитав у сонного охоронця, а чи немає фотографії середньостатистичної піратської сомалійської сім'ї: на яких марках човнів йдуть на абордаж, яким «стволам» віддають перевагу, що п'ють перед атакою судна для тонусу? Але охоронець моєї іронії не зрозумів і почав нервово гратися наручниками і балончиком з перцевим газом.І я відійшов до іншої композиції.
Це були чудові барвисті фото істот, занесених до Червоної Книги у Північній Америці. З подивом я виявив, що практично всі вони або гади (усілякі ефи, полози, гадюки, погремучники), або козли (тури, козлотури та інші рогоносці). І ось посеред пустельного нічного аеропорту під волохатими зірками мідвесту мене раптом осяяло, чим радикально відрізняються люди і звірі.
У звірів до Червоної Книги, тобто на межі знищення, потрапили гади і козли. А у людей – гади і козли становлять більшість, яка всіх інших хоче поставити на грань знищення та занести, може, для приколу, в особливу людську Червону Книгу.
У мене є хороший знайомий, єдиний український письменник, який мені подобається – Густав Водичка, – який одного разу цілу годину переслідував на Борщагівці людину, схожу на старорежимного професора. «Уявляєш, - збуджено розповідав він мені - коли я побачив солом'яний капелюх, пенсне, бамбукову тростину, а головне – величну неквапливу і відчужену ходу, я подумав, що це останній професор, якого не вбила ще наш алчний, метушливий, ненаситний і неприкаяний час».
Так, внесено вже у віртуальну людську Червону Книгу професори, які думають про ненаписані книжки, а не про отримані хабарі. Майже зникли правдолюбці «робкори», які писали мені з місць листи про будь-які життєві несправедливості, коли я працював літспівробітником у легендарній «Козі». Вже практично немає бабульок-учительок, які «бєзвазмєздна» залишалися з нами у школі після занять на довгі години, щоб виправити нам почерк, граматику і мізки.
Навіть зник, мені здається, вже останній київський двірник, який щоранку будив мене о п'ятій годині своєю довбаною риболовною пішнею, мужньо сколюючи лід з тротуару до того, як перші мешканці будинку вийдуть на роботу.
Взагалі, містично, на очах зникають люди, які несуть будь-який світлий дар – моральний, професійний, естетичний. Зате куди не глянеш – хоч у парламент, хоч в уряд, хоч у ЖЕК, хоч у будівельну «битовку» – скрізь «козли» і «гади».
І ось тепер у мене ідея фікс. Знайти якийсь сакральний механізм (не знаю, як він буде називатися – революція, реформа чи бєспрєдєл), за допомогою якого можна було б помінятися з тваринами – зробити «чендж» їхньої Червоної Книги на нашу. Проблема тільки одна: чи погодяться звірі?..
Дмитро Видрін
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом