Почесний «мурза» Кембриджа Микола Бердяєв і крах «Руського світу»

Продовжуючи безуспішні (колеги наполягають, що абсолютно безнадійні) пошуки «етнічно російських» серед російських письменників, я натрапив на фігуру вельми шанованого мною (і світовим філософським співтовариством) видатного київського мислителя Миколи Бердяєва (1874-1948).

Даруйте, скажуть знавці великої російської літератури, але ж він – філософ?! При чому тут релігійно-філософський мислитель і російська література, створена творцями російською мовою:

· українцями (М.Гоголь, А.Чехов, М.Некрасов, А. Ахматова, П.Гребінка, Ф.Достоєвський, Ф.Сологуб, В. Маяковський, М.Волошин, В.Хлєбніков);

· татарами (Г.Державін, О.Радищев, М.Огарьов, Д.Давидов, І.Тургенєв, К.Бальмонт, О.Купрін);

· євреями (О.Пушкін, Лев Толстой, В.Брюсов, А.Блок, Й.Мандельштам, Б.Пастернак, Олексій Толстой, К.Паустовський, Й.Бродський);

· поляками (О.Грибоєдов, Ф.Булгарін, Є.Баратинський, М.Кукольник);

· німцями (Д.Фонвізін, О.Фет, М.Салтиков-Щедрін);

· кримчанами (В.Жуковський – турок, Ф.Тютчев – генуезець-італієць, В.Капніст – греко-італієць) і т.д.?

Дуже навіть при чому, шановні читачі!

По-перше, тому, що киянин (за народженням) М.Бердяєв і його земляк С.Булгаков у 1903-1904 рр. були дуже активними авторами журналу поетів-символістів «Новий шлях», заснованого метрами цього модерного на той період літературного напряму Д.Мережковським і З. Гіппіус.

Для тих, хто не дуже знайомий з цим журналом, нагадаю, що у ньому, крім самого подружжя символістів, публікували свої твори Ф.Сологуб, О.Ремізов, Б.Зайцев, О.Блок, М.Волошин, В.Брюсов, В.Іванов, К.Бальмонт.

По-друге, М.Бердяєв і С.Булгаков і самі редагували у 1905-1906 рр. літературно-мистецький та громадсько-політичний журнал «Питання життя». Цей «типово товстий» журнал продовжив славну справу символістів і зробив істотний внесок у справу розвитку російської літератури початку буреломного ХХ століття, зламаного Великою єврейською революцією 1917 р.

По-третє, тому що популярний філософ Микола Бердяєв – рідний брат поки що недостатньо відомого поета і публіциста Сергія Бердяєва, випускника Київської колегії Павла Галагана, переслідуваного жандармами в Україні та великоруськими шовіністами у Росії.

І ті, й інші звинувачували його у «хохломанстві» за те, що він послідовно відстоював інтереси України і переймався бідами її давнього і багатостраждального народу.

Зрозуміло, що брати не могли не обговорювати насущних проблем української та російської культури та літератури. Принаймні, нам не вдалося відшукати джерел, які свідчать про незгоду філософа М.Бердяєва з ідеями його старшого брата і видатного філолога С.Бердяєва. Як молодший брат він, безумовно, не міг не знати і не зважати на політичні позиції старшого!

С.Бердяєв, до слова, писав дуже непогані вірші українською і російською мовами і активно друкувався у київських газетах того часу. Його сучасники стверджували, що він мав феноменальні лінгвістичні здібності і реально знав практично всі європейські мови, вільно перекладаючи, наприклад, з македонської або португальської – на українську...

По-четверте, М.Бердяєв, висланий у 1922р. із Росії більшовиками-євреями (за вказівкою В.Леніна/Бланка), визнав крах «руської ідеї» – зробити Москву третім Римом.

Ця імперська «супер-ідея», як відомо, полягала у прагненні зробити Росію релігійно-державним центром християнського світу на засадах впровадження православ'я і заміщення національних мов народів імперії «загальнозрозумілою» російською мовою.

Згадаймо однак деякі факти із тисячолітньої, колоритної і одночасно трагічної української історії. Отже, внаслідок військово-релігійного християнського перевороту (аналог Великої єврейської революції 1917р.) київського князя Володимира більше 1000 років тому були фізично знищені жерці-волхви і спалені їхні стародавні книги. У цей же час українцям, які, за даними археологів і лінгвістів, ще у скіфсько-трипільські часи (VI тис. до н.е.) мали свою мову і азбуку, вогнем і мечем насаджують православ'я і чужу для них російську «церковну» мову.

Ось що пише з цього приводу відомий російський літературознавець М.Добролюбов: «Справжні ж малороси, вільні від впливу російської мови, так само чужі мові книжкової літератури, як і наші простолюдини».

А ось ще одна цитата, внесена у сучасні російські підручники: «Російська літературна мова виникає більше 1000 років тому на основі південнослов'янського (македонського) діалекту». (Відповіді до екзамену з курсу «Російська мова: мовна культура». - Москва, 2011).

Філолог М.Трубецькой у своїй роботі «Спільнослов’янський елемент у російській культурі» пише: «Мова ця з самого початку була штучною». А член-кореспондент Імператорської санкт-петербурзької академії наук О.Потебня додає: «Нинішня письмова мова не тотожна ні з однією великоруською говіркою і беззастережно не може бути названа великоруською... Своєю здатністю бути органом писемної думки вона зобов'язана не своїм великоросійським рисам, а тому, що загальноросійського і зовсім не російського за походженням внесено у неї інтелігенцією усіх віків і всіх російських областей».

Ми вже писали про істотний внесок євреїв (О.Пушкін, Л.Толстой, В.Брюсов, О.Блок, Й.Мандельштам, Б.Пастернак, О.Толстой та ін.) у становлення російської мови. Але займалися вони не тільки письменством. Насправді євреї у Російській імперії (а що, нині не так?) активно допомагали самодержавству у русифіцікації українців та інших неросійських народів. Ось що пише про це відомий український єврей, ідеолог сіонізму В.Жаботинський (1910 р.): «Уже і тепер євреї у багатьох містах межі осілості, де великоросійського населення немає, є єдиними, так би мовити, представниками російської культури, тобто, кажучи точніше, одноосібно русифікують край. Вільна (Вільнюс - В.Б.), наприклад, русифікований лише єврейською інтелігенцією: і щось непомітно, щоб за цю послугу євреїв дуже любили тамтешні великороси».

«...Міста України, де великоросів можна на пальцях перелічити, і наполовину б не носили того характеру, який носять тепер, якби єврейська інтелігенція не так старанно йшла назустріч адміністрації у сенсі насадження російської мови» ...

За десять днів до падіння Тимчасового уряду Росії (на чолі з євреєм-масоном О.Керенським) М.Бердяєв пророче зауважив: «Традиційна історія російської інтелігенції скінчилася ... вона побувала у владі, і на землі запанувало пекло. Воістину російська революція має якусь велику місію, але не творчу, негативну – вона повинна викрити брехню і порожнечу якоїсь ідеї, якою була одержима руська (російська чи що? - В.Б.) інтелігенція і якою вона отруїла російський народ».

От і скажіть після всього цього, що головний редактор літературно-мистецького журналу М.Бердяєв не має ніякого стосунку до російської літератури! Хоча, чесно кажучи, мені наплювати, що думають з цього приводу дебіли, які безграмотно пишуть російським матом у коментарях, у тому числі й на цьому сайті. Ця стаття – для мислячих. Отже, з гордістю повідаємо світу (як це у відомого єврея В.Брюсова, який «писав по-російськи»: «Urbi et Orbi» - («Місту і Світу») про те, що видатний філософ Микола Олександрович Бердяєв народився у тисячолітньому Києві у 1874 р. в українсько-польсько-французько-татарській сім'ї.

Саме прізвище «Бердяєв» походить від польського слова бердиш (berdysz), яке означає вид холодної зброї (широка довга сокира з лезом у вигляді півмісяця на довгому держаку). Бердяєв по батьківській (польсько-українській) лінії походив із аристократичної родини: прадід був генерал-губернатором Новоросійського краю, дід – отаманом Війська Донського, батько Олександр Бердяєв, вийшовши у відставку, був предводителем повітового дворянства, а потім «пішов у бізнес» і став головою правління Земельного банку.

По материнській лінії він походить із татарського княжого роду Кудашевих (по дідові) та французької графині Шуазель (по бабусі). До речі, у їхньому «етнічно неросійському» будинку розмовляли французькою мовою, а першу свою статтю Бердяєв опублікував німецькою. Мати філософа Олександра Кудашева писала листи тільки по-французьки і все життя молилася за французьким католицьким молитовником. Така ось (згадаймо єврея О.Пушкіна чи українця А.Чехова) типова історія з російськими письменниками, які не говорили у дитинстві на штучно створеній іудейсько-християнськими (православними) ідеологами російській мові.

Спочатку батьки хотіли, щоб Миколка Бердяєв став військовим, проте у нього були інші плани. Справді, про яку військову службу можна було говорити, якщо у хлопчика була тяга до філософії і природний фізичний недолік – нервовий тик?! У результаті він вступає до Київського університету, спочатку на факультет природничих наук, а потім на юридичний, який внаслідок недовгого захоплення марксизмом і наступної висилки, так і не закінчує. Через багато років, живучи у Парижі, філософ позначив своє ставлення до армії: «Я з повагою ставився до військових під час війни, але не любив їх під час миру».

Уже у підлітковому віці він читав роботи класиків філософії – Шопенгауера, Канта і Гегеля. Його родина була глибоко православною, всі предки якої спочивають у Києві на православному кладовищі біля Аскольдової могили. Прабаба (княгиня Кудашева) і баба (Бахметьєва) наприкінці життя прийняли чернецтво.

Разом з тим, його «соціал-демократична однодумка» і дружина Л.Трушева прийняла у європейському вигнанні католицтво, що не могло не позначитися на пізніх поглядах філософа на роль православ'я як основи російського державного будівництва. Після висилки із Радянської Росії Бердяєв з сім'єю живе і працює за кордоном. Працює продуктивно і успішно, бо далеко не кожному Кембриджський університет присуджує почесний ступінь доктора наук!..

За свідченням Б. Вишеславцева, у Бердяєва був «милий поміщицький будинок (дістався у подарунок від «англійської подруги сім'ї» - В.Б.), «Ясна поляна», де живе російський пан, який боїться протягів, любить займатися філософією, який вирішив стати «пророком» і «досяг успіхів на цьому терені». Пророком він не став. Однак цей видатний українсько-польсько-татарсько-французький мислитель, якого росіяни (через недогляд, чи що?) вписали у «золотий вік» російської філософії, обробив під горіх і «руську ідею», і російський національний характер.

Філософію М.Бердяєва прийнято вважати релігійною, однак його релігійні пошуки – це зовсім і не релігія натовпу. Тим більше – не релігія державна, яким було і залишається православ'я у Росії і частково – в Україні. Бердяєв наполегливо шукав дух свободи, який вищий будь-якого божества. Для одержавленого православ'я такі віруючі були як кістка у горлі. Згадайте хоча б відлученого від церкви великого російсько-єврейського письменника Л.Толстого, який подружився на схилі своїх років з головним московським рабином...

У своїй відомій книзі «Доля Росії» (1918) Бердяєв пише: «Революції у значній мірі є розплатою за гріхи минулого, є знак того, що не було творчих духовних сил для реформування суспільства...

Ціле століття російська інтелігенція жила запереченням і підривала основи існування Росії ». Все це, безумовно, правильно. Однак, де вона, «російська інтелігенція», запитаємо ми? Чи не у масонстві?.. Чи не там, де і «російська література», створена українцями, татарами, євреями та іншими народами?..

(Далі буде)

Валерій Бебик