Англійський філософ, історик, політичний діяч Френсіс Бекон одного дня сказав: «Якби наука сама по собі не приносила жодної практичної користі, то й тоді не можна було б назвати її даремною, лиш би вона розвивала розум і запроваджувала в ньому порядок».
Безумовно, враховуючи божевільний ритм сучасності, хвороби та інше, які сильно руйнують людську плоть і дух, нам хотілося б, щоб наука приносила виключно практичну користь. Проте так само зрозуміло, що без хоч якоїсь допомоги ззовні жодна наука не зуміє самостійно реалізувати себе по максимуму.
Про нинішню ситуацію в українській науці і її майбутнє в ексклюзивному інтерв'ю кореспондентові ForUm’у розповідав директор Інституту філософії НАНУ, доктор філософських наук Мирослав Попович.
- Мирославе Володимировичу, на вашу думку, в якому стані зараз українська наука?
- У нас своєрідна структура науки; дуже слабкі практичні університетські наукові центри, переобтяжені педагогічною роботою.
Головним чином наукова робота зосереджена в Академії наук - величезному холдингу, де працюють десятки тисяч людей.
У Радянському Союзі вся наука була направлена виключно на «оборонку», на військові відомства. Те, що зараз «оборонки» фактично не існує - важкий удар, насамперед, по прикладних сферах науки, які у нас були розвинені більше, ніж інші. Ну, а в решта - все як у всіх - такі ж труднощі.
Нам, ученим, все це дуже боляче. Тому що, якщо, скажімо, металург або машинобудівник, який повинен дивитися вперед на 10 років, але який не дивиться, все одно протримається на поверхні, то вчені і наука ЗОБОВ'ЯЗАНІ дивитися вперед на 20 років - вони саме для цього і створені.
Наука важко переживає ту обставину, що у нас теоретичні дослідження підпорядковані сьогоднішній практиці. Це важка спадщина. Але втішає, що всі решта основні кадри, напрями і школи збереглися і живуть, і дай Бог їм здоров'я.
- Як ви вважаєте, чи не додасть труднощів намір Табачника скоротити кількість вузів? Чи не станемо ми через це бідніші на освічених людей?
- Цей намір відображає загальне неприйняття атмосфери конкретності, що характеризує нашу адміністрацію останнім часом.
Так, дійсно, 800 навчальних закладів для України можна замінити вісьма десятками - ну і що?
У всьому світі є установи, які вирішують, бути даному вузу чи не бути. Але це не державні установи і, тим більше, не міністерство освіти. Немає в світі чиновника, який би вирішував - має якийсь даний вуз право на існування чи ні. Замість цього є громадськість, яка і визначає міру відповідності сучасного освітнього процесу.
Так, справді, краще мати три-чотири підлеглих, які легко контролювати, ніж п'ятсот або вісімсот, які завжди готові вислизнути з-під контролю, але з іншого боку - пардон, без хорошої кількості не буде і хорошої якості.
Якщо ми не дамо можливості ініціаторам створення нових вузів зробити щось своє, то, зрештою, отримаємо затхлу атмосферу без змагання. Знаєте, як мовиться, хай буде сто кольорів і хай змагаються сто учених. Це гасло, до речі, можна використовувати і для зміцнення влади. Хоча для влади вигідно мати малу кількість кольорів і учених - тоді все буде в її руках.
Я категорично проти курсу на скорочення вузів України. Хай вони живуть, створюють атмосферу змагання, яка дозволить потім одним тихо піти з арени, а іншим - розцвісти і створити нові горизонти.
- Раніше за радянською освітою іноземні студенти буквально в чергу ставали…
- Тепер не така сильна база. Зараз Україна відома, швидше, як деякий культурологічний центр, але те, що вона реально може запропонувати і зробити - знають погано. Це ціла проблема, у тому числі й інвестиційного клімату. Та що розповідати, Вам і так усе це добре відомо.
Так, Захід охоче визнає, що радянська військова промисловість мала високий рівень, але він погано знає нашу гуманітарію, медицину. Ось якби нашим ученим хорошу матеріальну базу, вони б, звичайно, змусили про себе говорити. Але ми, на жаль, украй бідні сьогодні.
- Як Ви думаєте, чому, декларуючи курс на євроінтеграцію, ми не перекладаємо книги українських авторів? Адже нам є що запропонувати світовому читачеві.
- Цілком з Вами згоден. Сьогодні ми знаємо Захід дуже добре, та і за радянських часів знали його досить пристойно, а Захід нас - як не знав, так і не знає. Йому відома дисидентська література радянського часу, отакі протуберанці, але він не знає повсякденної нашої праці і рівня.
Звичайно, потрібно перекладати й видавати і художні, і наукові роботи, створювати спеціальні науково-популярні огляди того, що у нас відбувається. Ми обов'язково повинні познайомити Захід з культурою великої європейської країни, яка зветься Україною.
- Мирославе Володимировичу, не секрет, що майбутнє будь-якої країни - за освітою. Ви, людина, яка працює з сучасними студентами, як вважаєте, чи є в нашої країни в цьому плані потенціал?
- Я думаю, потенціал у нас величезний. У нас багато наукової молоді, яка залишиться тут, в нашій країні, тому що виїхати не має можливості. І не потрібно її відпускати, потрібно пам'ятати, що наука - це люди, а люди - це те, що найлегше втратити і украй важко знайти.
Нам потрібно, щоб нас не чіпали і давали можливість проявити себе. Я маю на увазі все академічне середовище, нашу еліту, учений світ загалом. Ми завжди зможемо виправдати своє існування і кошти, витрачені на нас. Головне - щоб нас розуміли.
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
