4 червня в Одесі в рамках українсько-російської міждержавної комісії під спільним головуванням міністрів закордонних справ Україна і Росія намагалися вирішити питання кордонів у Керченській протоці й Азовському морі.
Після цих переговорів російський міністр демонстрував хорошу долю оптимізму. За словами Сергія Лаврова, «у нас зараз з українським керівництвом досягнута принципова згода, ми знаємо, як врегулювати проблему Керченської протоки... Я, із зрозумілих причин, не вдаватимуся до деталей - буде, сподіваюся, в найближчому майбутньому оголошено про досягнення домовленості, що охоплює у всеосяжному контексті всі три компоненти цієї проблеми: Керченську протоку, Азовське море, Чорне море». Лавров підкреслив, що врегулювання цього питання «може бути лише комплексним». «І ми повинні зрозуміти, як вже досягнута згода відносно, власне, Керченської протоки відбиватися на тій лінії, яка повинна пройти в Азовському морі і в Чорному морі... Але це вже, повторюю, другорядна річ», - додав він. За словами Лаврова, «Керченська протока - життєво важлива артерія і для Росії, і для України». «Це вихід в Азовське море, в контексті геополітичних міркувань і рухів тіла, які пов'язані з вуглеводнями, з транзитним й іншим потенціалом цього найважливішого регіону, Азовське море, його режим правовий, звичайно ж, мають значення».
Свого часу філолог Даль записав приказку: «У Москві товсто дзвенять, і тонко їдять». У світлі останніх результатів вона здається явно небезпідставною. Отже, після раунду «плідних переговорів» до двох проблем Україні (Азовської і Керченської) додалася і третя - Чорноморська, про яку до цих пір Україна і не підозрювала.
Українське МЗС раніше також повідомляло, що під час переговорного процесу є «певні новинки», але «оскільки це переговорний процес з дуже важливого і делікатного питання, то ці моменти відомі в деталях лише парламентерам».
Міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко трішки розкрив секрет і заявив, що сторони пройшли основну дистанцію і, в принципі, домовилися про основні параметри визначення і делімітації кордону в Азовському морі. За його словами, основним принципом є те, що «це будуть внутрішні води Росії і України, в яких без згоди цих держав не зможуть знаходитися військові судна третіх країн». За його словами, «залишилося визначитися з точкою входу цього кордону в Керченській протоці».
Українська сторона до цих пір пропонувала провести кордон по акваторії Керченської протоки відповідно до тих кордонів, які були зафіксовані на ще радянських картах і які визначали адміністративний кордон між Українською РСР і РРФСР за радянських часів. При такому розділі більша частина каналу переходила до України, а менша - залишалася на території Росії.
Росію такий підхід категорично не влаштовує. Москва у відповідь на українські аргументи і карти стверджувала, що адміністративний кордон існував на картах «лише візуально», і це розділення не мало за собою юридичної основи. Російська сторона неодноразово заявляла, що не вважає кордони, проведені по акваторії Керченської протоки за радянських часів, адміністративними кордонами, і що ці лінії були нанесені виключно для зручності ведення господарської діяльності в протоці. Москва виступала за спільне використання Керченської протоки, але без визначення чіткого кордону. У Росії «викликає занепокоєння» те, що практично весь Керч-Єнікальський канал проходить в межах українських територіальних вод. А він їй дуже потрібний. То хіба тут до якихось карт, прав і аргументів?
Як відомо, Керченська протока настільки потрібна Москві, що вона одного дня навіть пішла заради неї на масштабну провокацію. Вже мало хто пам'ятає, що насправді відбувалося на Тузлі, але всі пам'ятають - щось дуже нехороше.
У 2003 році Україну втягували в ЄЕП - «стронг-варіант» нинішнього Митного союзу. В органах ЄЕП Росія мала б понад 80% голосів, тобто одноосібно вирішувала б всі основні питання. Але за обмовками тодішнього президента України Кучми, Кабміну і Верховної Ради, прийнятими у 2003 р., рішення «єдиного регулюючого органу ЄЕП» можуть лише братися до відома суверенним українським урядом, і в будь-якому разі не можуть мати зобов'язуючого характеру для України. За цими ж обмовками ЄЕП не може перечити не лише Конституції, але і міжнародним угодам України і її руху до європейської інтеграції.
Тоді, у 2003 році, російський президент Володимир Путін так рознервувався, що кричав на спільній прес-конференції президентів, а журналісти помітили, що у президента Кучми тряслися руки. Через місяць Москва організувала Україні «Тузлу». У той час, коли Кучма відбув до Бразилії, з російського берега Керченської протоки до українського острова Тузла, на якому не було жодних прикордонників, а лише декілька санаторіїв, росіяни почали будувати греблю. Метою було привласнити острів Тузла (мовляв, так історично склалося) і змінити проходження кордону в Керченській протоці, відштовхуючись вже від російського статусу острова Тузла.
Усе це супроводилося масштабною пропагандистською кампанією в стилі «п'ятихвилинок ненависті». Зокрема, на Першому російському телеканалі показали навчання російських військових пілотів на комп’ютерних тренажерах над електронною картою Криму. Масштабні роботи пішли з 18 жовтня, наступного дня після від'їзду Путіна з Кубані. А в цей час місцеві російські чиновники розповідали, що «відновлюючи косу, не виходили і не мають наміру виходити за рамки вирішення чисто господарських завдань - захисту від руйнування Таманського півострова, де під водою виявилося більше шестисот метрів берегової лінії». Хоча насправді на будівництво були мобілізовані автомобілі з усього півдня Росії, а центральний бюджет компенсував втрати на будівництво греблі.
А тодішній керівник адміністрації президента Росії Олександр Волошин навіть сказав в інтерв'ю українським журналістам, спеціально викликаним для цього до Москви: « Ніколи Росія не залишить Україні Керченську протоку. Вистачить того, що Крим сьогодні український, і ми ледве заспокоїли людей з цього приводу. Хватить знущатися з нас... Якщо треба, ми зробимо все можливе і неможливе, аби відстояти свою позицію... Якщо треба, ми скинемо туди бомбу».
Коли до берега залишалося близько 200 метрів, українські прикордонники поставили між греблею і Тузлою понтони, встановлені на якорі і міцно зв'язані між собою. Таким чином Україна позначила «останню межу добросусідства».
Як писали тоді російські ЗМІ, «до приїзду губернатора Краснодарського краю Ткачова на понтонах стояли 12 чоловік у чорній формі, і всім своїм виглядом демонстрували, що відступати не мають наміру. Побачивши, що відбувається, пан Ткачов обімлів, і єдиними словами, виголошеними ним на шляху до краю греблі, були «соромно, ганьба і жах».
Підійшовши до самої води, він все ж узяв себе в руки і признався журналістам, що, «можливо, будівництво греблі було різким рішенням, але приймати його було необхідно». «Що ж до цього цирку ...- продовжив Олександр Ткачов, - то Коса Тузла була і залишається частиною російської території».
Тоді Верховна Рада прийняла рішення, що перетин українського кордону означатиме відмову від участі України в Єдиному економічному просторі і економічні санкції проти Росії, звернення до НАТО «для консультацій з питань відновлення територіальної цілісності України», до Міжнародного суду ООН і до ядерних держав-гарантів суверенітету України. Одночасно в Криму почалися великі учення ВПС України, а тодішній президент Кучма в бінокль із Тузли розглядав російську греблю. Кучма тоді навіть сказав свій самий президентський афоризм «Дивлюся на карту Росії і думаю: їм що, землі не вистачає?»
Незабаром після тузлинського провалу Волошина, того, здавалося, всевладного, звільнили з АП Росії. 4 грудня 2003 в Керчі був підписаний договір, в якому наголошувалося, що, хоча Азовське море і Керченська протока історично є внутрішніми водами РФ і України, але Азовське море розмежовується лінією державного кордону, а врегулювання питань, що відносяться до акваторії Керченської протоки є предметом подальших угод між Україною і РФ.
Тузлинська авантюра створила такий фон відносин України з Росією, який частково відгукується до цих пір.
У той же час, Київ заявляє, що готовий на низку компромісів, аби лише не дратувати Москву. Зокрема, не відмовляється від ідеї спільної експлуатації цього каналу на паритетних основах. Крім того, українська сторона пропонує зафіксувати в договорі про делімітацію російсько-українського кордону положення, згідно якому прохід іноземних військових суден Керченською протокою може здійснюватися лише з обопільної згоди Росії і України.
Якщо українське керівництво погодиться з тим, що без згоди іншої сторони військові кораблі, що не належать Росії або Україні, не мають права заходити в Азовське море, це, фактично обмежує зовнішньополітичні можливості України. Адже таке рішення - явно на користь сторони, що має більш багаточисельний і сильний флот, - тобто Росії. Щоб зберегти паритетність, українським дипломатам слід було б, як мінімум, зафіксувати в угоді рівну кількість і класифікацію військових кораблів і Україні, і Росії, які можуть знаходитися в Азовському морі.
А інакше це виглядатиме як чергова дуже серйозна однобічна поступка Україні.
Тим часом, керівництво МЗС намагається, прибіднюючись, щось виторгувати в Росії: «Ну як може маленька, хоча, звичайно ж, досить ресурсна і зі своєю думкою, Україна загрожувати Росії. Та ні, про що ми говоримо», - заявив міністр Грищенко в контексті спроб Росії приєднатися до СОТ.
Як писав свого часу той же Даль, «Москва по чужих бідах не плаче». Тобто, сльозам не вірить.
Хоча Росія прекрасно вірить іншим аргументам.
Пару місяців тому президент Росії Дмитро Медведєв і прем'єр-міністр Норвегії Йенс Столтенберг підписали в Мурманську договір про розмежування морського простору в Баренцевому морі і Північному Льодовитому океані між Росією і Норвегією. У результаті Росія втратила близько 90 000 квадратних кілометрів акваторії, яка багата на рибу, газ і нафту, в порівнянні з територією, на яку претендував СРСР за радянських часів. Це приблизно в 20 разів більше, ніж морська акваторія, яку втратила Україна через рішення міжнародного суду в суперечці з Румунією, в порівнянні з тією ділянкою Чорного моря, на яку свого часу претендував СРСР.
Усе це робиться заради того, щоб заманити норвезькі компанії, досвідчені в глибоководному видобутку нафти і газу, в російські нафтогазові проекти.
Інший приклад. У 2008 році Росія віддала Китаю півтора острови на річці Амур - Тарабара і половину Великого Уссурійського, загальною площею 17 400 га. Віддали просто так, аби не дратувати Китай.
У відносинах з Україною Росія діє з точністю до навпаки, стверджуючи, що на картах намальований зовсім не кордон, а «абстрактна лінія». Чому? У нас немає ядерної зброї і півтора мільярдів населення. В України також немає компаній глибоководного буріння і країна не член НАТО.
А найсумніше, що козирі, якими Україна все ж володіла, українське керівництво здає просто так, без яких-небудь компенсацій.
Олександр Палій
