Кажуть, що українська журналістика почалася з відомого вислову одного із засновників нашої держави (за версією попереднього президента) - імператора Веспасіана. І саме він зібрав першу прес-конференцію українських журналістів, дав їм всім понюхати товсті конверти з грошима і сказав: «Ось мене звинувачують в тому, що я оподаткував всі відхожі місця. А скажіть мені, братики, хіба ці гроші, зібрані таким чином, чимось пахнуть?» «Ні, не пахнуть» - дружно відповіли журналісти, засовуючи конверти у внутрішні кишені.
Хоча є інша версія, пізніша. Нібито Бальзак сказав, що українські журналісти - це канарейки в клітці. Раніше, мовляв, на шахтах Донбасу, для того, щоб визначити, чи є там рудний газ або інша газова небезпека, спочатку опускали канарейку в клітці. Якщо вона не піднімала тривогу, то потім вже запускалися шахтарі. І, мовляв, тільки українські журналісти мають таке чуття на будь-яку суспільну загрозу, що здатні попередити про неї суспільство...
Коротше, яка б не була легенда про виникнення української журналістики і про її високу місію, чомусь обов'язково виникає тема або грошей, або газу. А точніше, унікального чуття українських журналістів, за версією яких, або всі гроші пахнуть газом, або весь газ пахне грошима, або ніщо нічим не пахне (це якщо вже за все заплачено).
А мені хочеться сказати про інше. Про те, чим пахнуть самі журналісти. А вони пахнуть! Я знаю, наприклад, журналістів, які пахнуть «Фаренгейтом». Але не тим «Фаренгейтом», який оспіваний у незліченних авантюрних ароматах Абдуллаєва і який продається у всіх Duty Free по 50 євро за бульбашку. Є ще Фаренгейт, яким пахнуть всі журналісти, які були у складі ліквідаторів на Чорнобильській АЕС і які написали правду про вибух. До речі, тільки українські журналісти, точніше, журналістка побувала усередині найбільш підірваного четвертого блоку і єдина повідомила, що палива там немає, оскільки силою ядерного вибуху воно було викинуте в стратосферу.
Мені хотілося б, щоб такі українські журналістки, крім запахів «Фаренгейта» випромінювали «запах жінки». Тобто, іманірували з себе шарм, респектабельність, доглянутість, професіоналізм разом із забійним сексапілом.
Мені хотілося б, щоб українські журналісти пахли як справжні чоловіки. Тобто, випромінювали з себе - крім того ж професіоналізму - упевненість, не продажність, мужність і злість.
Колись у геніального угорського філософа Біба запитали, що таке демократія. І він, як завжди, геніально відповів: «Демократія - це коли не бояться». Я думаю, що справжня демократія завжди починається з журналістики, а не з якоїсь там політики. Політики бояться завжди - це їхня професія: жити і паразитувати на власних і чужих страхах.
А журналісти іноді кидають виклик власним фобіям. І тоді вони відразу перестають пахнути і відхожими місцями, і пітно-мускусним запахом страху. Тоді від них віє свіжістю сьогодення справи, справжньої місії і справжньої професії.
Дмитро Видрін
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
