Волинець: В Україні є щасливі діти!

Малюк... Як багато у цьому, здавалося б, простому, але водночас дуже ємному слові. Це і очі, повні захоплення і безмірного інтересу до всього навколишнього, і щаслива усмішка, і слізки, що нагадують літній дощ.

Дитина – поки ще маленька людина, але, безумовно, вже велика особистість, яка потребує, як і всі ми, тепла, ніжності і точно так же, як і дорослі, хоче щастя...

Про українських дітей у Міжнародний день захисту дітей з кореспондентом ForUm'у поговорила директор Державного департаменту з усиновлення та захисту прав дитини Людмила Волинець.

- Людмило Семенівно, дуже не хочеться говорити про проблеми на свято, але, тим не менше, чим і як, на Вашу думку, живуть сьогодні сучасні малюки?

- Почнемо, мабуть, з того, що на сьогоднішній день в Україні 8 млн. 80 тис. дітей. Це менше, ніж було у минулому і позаминулому роках. Я кажу про це для того, щоб читачі розуміли, про яку кількість споживачів державних послуг ми говоримо.

Кожна дитина – це окрема планета зі своїми досягненнями та проблемами. Але, разом з тим, є певна категорія дітей, які мають спільні проблеми. Ну, наприклад, за соціологічними опитуваннями, 45% дітей говорять про те, що у своїй сім'ї вони стикаються з різними формами насильства – від простого ляпанця до більш серйозних покарань і психологічного тиску з боку батьків, братів і сестер. Усіх цих дітей об'єднує один спільний страх: «я боюся йти після школи додому, коли у мене трійка», «я знаю, що мене неадекватно покарають, якщо я розіб'ю чашку».

Інша група дітей, яка, за найнижчими оцінками, складає приблизно 40%, виховується у бідних сім'ях. 20% дітей виховуються у сім'ях, де один або обоє батьків – безробітні. Ось, напевно, у цих дітей зовсім інші проблеми у сенсі неможливості реалізувати свої мрії через фінансові проблеми батьків.

Крім того, на сьогоднішній день у нашій країні є 98 тис. дітей-сиріт, позбавлених батьківського піклування, у яких теж свої проблеми. Може, у них і є що поїсти і в що одягнутися, але у них немає найголовнішого – мами і тата. Вони поняття не мають, що таке жити у сім'ї, що таке кожні п'ять хвилин відкривати холодильник тоді, коли хочеться їсти, а не тоді, коли їм на стіл поставлять.

У нашій країні 168 тис. дітей-інвалідів, для яких потреба у медичній допомозі та ліках набуває пріоритетного значення у порівнянні з усіма іншими потребами. Так що ось 8 млн. дітей, і, як бачите, стільки ж індивідуальних проблем.

- Виходить, у нашій країні зовсім немає щасливих дітей?

- У нашій країні є щасливі діти! І це окремий предмет гордості. Проблемні цифри не треба складати. Є у нас щасливі діти.

У Вас є дитина, яку Ви вважаєте щасливою, у мене є така дитина, тому не треба згущувати фарби і говорити, що сім'я в Україні як соціальний інститут не виконує свої функції. Щодо більшої кількості дітей виконує. 40% дітей, за різними оцінками, живуть в адекватних функціональних сім'ях.

Але навіть у забезпечених сім'ях трапляється так, що батьки не знаходять час на спілкування з дитиною. Є сім'ї, які дуже добре спілкуються з дітьми, але не знаходять сил і можливостей для того, щоб адекватно утримувати їх. Але все одно – в Україні є щасливі діти! Слава Богу, є!

- Ви сказали, що дітей у цьому році народилося менше, ніж у торік. Це через економічні проблеми жінки бояться народжувати?

- Зменшення демографічної групи дітей – це не тільки страх батьків. Це, у тому числі, і високий рівень захворюваності та смертності.

Не до свят таке говориться, але у минулому році ми втратили 182 дитини тільки внаслідок самогубства. У порівнянні з 2009 роком кількість дитячих самогубств зросла на 8%. Звичайно, є регіони, у яких завдяки високій народжуваності кількість дітей збільшується. Але, на жаль, таких регіонів небагато.

- Вище Ви побіжно згадали про певну категорію дітей – дітей з обмеженими можливостями. Можете докладніше про них?

- Так, я вже говорила про те, що в Україні налічується 168 тис. дітей, яких ми у нашому соціумі звикли називати діти-інваліди. За європейськими стандартами правильніше називати їх так, як назвали Ви, – діти з обмеженими можливостями, з особливими потребами.

Знаєте, у будь-якому процесі не можна однозначно говорити: раніше все було добре, а тепер стало погано, і навпаки. Треба виявляти і розглядати кожну проблему окремо. Скажімо так: на сьогоднішній день, на мій погляд, існує дуже мало форм соціальної підтримки сімей, які виховують дітей з обмеженими можливостями.

Держава більш-менш справляється (я зараз не говоритиму про якість) з функцією надання матеріальної допомоги. Є пенсії з інвалідності, матеріальна допомога малозабезпеченим сім'ям. Так, ця допомога не є достатньою, але все-таки вона є, чого не можна сказати щодо соціальної допомоги. Наприклад, сьогодні в Україні практично немає послуг психолога для батьків, які, скажімо, буквально вчора дізналися, що у них народилася дитина-інвалід, і тепер все їхнє життя буде організоване зовсім по-іншому.

У моєму уявленні, наша держава тільки-тільки підходить до усвідомлення багатогранної проблеми цієї категорії дітей та їхніх батьків. Дуже часто народження або наявність у сім'ї дитини з обмеженими можливостями призводить до того, що сім'я розпадається. Батько йде із такої родини, і мама, залишившись сам на сам з особливою дитиною, як правило, закривається вдома. І ось тут дуже слушними були б організації та структури, які здатні надати професійну адекватну допомогу матері.

Нам залишається тільки мріяти про ту систему, яка сьогодні є у Великобританії, де мама, яка сама виховує дитину-інваліда, має можливість привести її у певну організацію, залишити на день і у такий спосіб отримати час для відновлення власних сил.

Так що поки, з точки зору соціальної підтримки сімей, які виховують таких дітей, я боюся, у нас це більше відноситься до категорії мрій, аніж реальності.

- І питання про інклюзивну освіту, яке неодноразово порушується, теж мрія?

- Я не є прямим учасником конкретно цих процесів, але чула і бачила гарні звіти Міністерства освіти і науки, у яких йдеться про те, як багато робиться для інклюзивної освіти.

Але я абсолютно чітко спостерігаю за реальністю, яка відбувається. Ну, наприклад, щоб дитина, яка слабо чує, отримала право на освіту, сім'я зобов'язана вибрати між двома речами, між якими вибирати у принципі не можна: або право дитини жити у родині, або право дитини отримати освіту, але для цього їй потрібно їхати в інтернат, скажімо, за 80 км від дому.

Тому, боюся, про сучасну інклюзивну освіту нам ще дуже і дуже довго доведеться мріяти. Особливо це стосується віддалених районів. У великих містах є хоч якийсь вибір для дітей і батьків, і нехай він не настільки широкий, як хотілося б, але все-таки він є.

Що стосується сільської місцевості, то тут єдиний вихід – віддати дитину в інтернат і отримати назад людину, яка вміє більш-менш читати, писати і рахувати, але зовсім втратила всілякі навички життя у родині. Загалом, одна проблема породжує другу.

- Замкнуте коло... Ще питання, Людмило Семенівно, вже з приводу усиновлення. Коли при владі був Ющенко, особливо декларувався заклик «Сиротам – сім'ї». Як сьогодні з цим? Не бояться українці сьогодні всиновлювати дітей?

- Починаючи з 2005 року, дійсно, був персональний проект Президента України. Я підкреслюю – Президента України, не називаючи прізвищ. Не тому, що тут якийсь підтекст, а тому, що цією проблемою займалася перша особа в державі, Гарант Конституції і, відповідно, результат за п'ять років був.

Ось приклад. Протягом 2005 року у сім'ї було влаштовано 131 дитину, а у 2009 – 2381 малюка. Громадяни України у 2005 році всиновили 1419 дітей, а у 2009 – вже 2381 дитину. Це був персональний проект Президента, і він отримав реальні результати у щасливих долях тих дітей, які замість інтернатів отримали сім'ю.

На жаль, сьогодні Президент України у своїх виступах щодо захисту прав дитини-сироти більше апелює до якості інтернатних установ, до якості виховання дітей у цих установах. Напевно, через це і відбувається зміна ситуації на місцях. Потрібно розуміти, що усиновлення дитини або влаштування її у дитячий будинок сімейного типу – це діяльність не Кабінету міністрів чи Президента України, а місцевих органів влади. І якщо за підсумками 2010 року у 255 територіальних адміністративних одиницях, тобто у третині районів і міст, жодної дитини не було влаштовано, то, напевно, це логічно, якщо Президент говорить про якість виховання в інтернаті.

Я як експерт щодо захисту прав дитини НІКОЛИ з цим не погоджуся. Дитина має рости у сім'ї, тим більше, якщо у неї немає біологічних батьків. Це незаперечне право дитини. Дуже сподіваюся, що це поки що невикристалізована позиція Президента України, і найближчим часом ми все-таки почуємо від Гаранта Конституції інші слова – про те, що держава зобов'язана забезпечити дитині, яка не має рідної сім'ї, іншу. Я дуже сподіваюся, що найближчим часом ми почуємо це від Президента країни.

А поки потрібно сказати, що показники 2010 року порівняно з минулим роком набагато гірші. Якщо у 2009 році у прийомні сім'ї було влаштовано 1900 дітей, то у минулому – 1449, тобто на 500 дітей менше. Це проблема. При всьому при тому, що і показник 2009 року не був гранично високим.

- І на завершення розмови: що Ви як жінка, мати, експерт побажаєте у свято діткам і їхнім батькам?

- Ой, як тяжко... Серце рветься... Але спробую...

Я бажаю усім дітям, щоб усе у них складалося за принципом: «Я можу, і мені повинні допомогти це зробити». Я бажаю усім батькам знайти у собі сили, здоров'я, енергію, по-перше, не карати дітей. Повірте, небиті діти виростають дуже добрими громадянами і дуже хорошими людьми. Позиція щодо того, щоб виросла хороша дитина, її треба бити, хибна.

Я усім батькам хочу нагадати про те, що ваша старість – це якість дитинства ваших дітей. Навчіть дітей не бити слабшого, поважати дорослих – будете жити у якісно іншій країні. Насправді, якість держави залежить не від політиків, а від кожного із нас, адже ми народжуємо і виховуємо наших дітей для того, щоб із них потім виросли хороші люди і щоб у нас були причини для радості тоді, коли ми станемо слабшими, ніж наші діти.

Я бажаю усім держслужбовцям, особливо працівникам служби у справах дітей та молоді, яким сьогодні дуже тяжко і яких адміністративна реформа завела у глухий кут і вони не знають, що буде завтра, будь ласка, виконуйте свої обов'язки не тільки залежно від того, що сказали керівник країни і законодавство, а й за вашими материнськими почуттями.

Я бажаю учителям поменше злитися на дітей. Так, вони не такі, якими були ми, але, будь ласка, зрозумійте і цінуєте їх. Вони багато у чому набагато кращі, ніж попереднє покоління.

А взагалі, кожному й усім я бажаю, побачивши дитину, знаходити у собі сили посміхатися. Діти – це майбутнє країни. Це сьогодення нашої країни. Навчимося посміхатися у відповідь дитині – отримаємо якісно іншу країну.