Зламані соціальні ліфти

В України зламані соціальні ліфти. Запитаєте, чому? Відповідь на поверхні. Україною керують чоловіки віком 52 роки. Майже половина учасників будь-якого з хіт-парадів впливовості або багатства мають саме такий вік, ще відсотків 20 – плюс-мінус 3 роки. Коли у 1986 році дозволили кооперативи, їм було по 27 – оптимальний вік для початку бізнесу або для об’єднання спортсменів у бригади по побудові «дахів».

У 1991 на момент оголошення незалежності їм було по 32 – самий час покинути посаду в комсомолі, спалити партквиток і претендувати на посади голів РДА або радників міністрів. Або переїхати до Києва з Галичини на підйомі національного відродження разом із лідерами-політвязнями.

Саме це покоління побудувало сучасну Україну, і у характері суспільних відносин відображено характерні риси саме цього покоління. Вони не мали профільної освіти, бо в ті часи не було бізнес-шкіл чи Академій управління, а на олігархів чи міністрів-капіталістів у радянських вузах не учили. Вони пройшли суворі випробування тих років, коли замість ринку у нас панував базар, а конфлікти вирішувалися не в судах а на «стрілках».

Вижили найсильніші, і вже останні 10 років саме вони – при владі, саме вони – задають правила гри. Вони найняли собі випускників Гарвардів на посади топ-менеджерів консолідованих корпорацій. Вони купують не лише «майбахи» та яхти, але і кращих світових бізнес-консультантів чи капітолійських лобістів. Їх діти вчаться у кращих університетах світу, проте самі батьки ретельно стежать за здоров’ям і ще довго будуть керівним прошарком. Серед них дійсно багато талановитих управлінців, і про них уже пишуть книги. І проблема лише одна – ці люди не будуть проводити реформи.

Вони створили правила гри, і вони досягли найбільшого успіху саме в цих умовах. Вони не мають стимулу для проведення реформ. У кожного створено запасні аеродроми в країнах із сильними економіками та верховенством права. У більшості – справи в Україні покращуються навіть у кризу. Навіщо ж розвалювати цю систему, яка приносить золоті яйця?

Політична система України не дозволяє провести радикальне оновлення правлячих еліт. В Радянському Союзі комсомол, крім інших завдань, відбирав найздібніших молодих людей, перевіряв їх роботою, і постачав наверх списки потенційних номенклатурників. Проте на самій вершині владної піраміди закріпилися геронтократи 1910-х років народження. Вони вціліли після сталінських чисток, вдало зайняли позицію під час приходу Брежнєва, і перебували в Політбюро десятки років. Проте на всіх інших рівнях соціальні ліфти працювали.

Спроби відродити комсомольську систему під іншими назвами не привели до успіху. Як правило, в таких системах маленьких бюрократів учили на практиці розпилювати маленькі бюджетні кошти, щоб приготуватися до участі у справжній корупції. Просувалися не харизматичні лідери, а готові гвинтики для підкріплення діючої системи.

Більш-менш помітні оновлення серед публічних політиків приносили лише революційні потрясіння: національне відродження дало старт «рухівцям», «революція на граніті» надала шанс студентським лідерам, «Україна без Кучми» показали можливості Ю.Луценка та кількох інших ватажків, помаранчева революція потребувала багато нових кадрів, і частина з них використала цей шанс для себе і для розвитку держави.

В останні ж роки залишилася обмежена кількість каналів для відбору нових управлінців – серед родичів діючих керівників, або ж серед найближчого оточення міністрів і депутатів. Звідси з’являються у парламенті водії, секретарки і інші професіонали, які добре і віддано виконували свою роботу, проте в Раді не стали ефективними депутатами.

Закриті списки на виборах усіх рівнів рад привели до деградації соціального відбору. Нинішній стан мажоритарних виборів відфільтровує кандидатів за критеріями платіжозпроможності та лояльності на ранньому етапі, і через це сито занадто важко відібрати реальних лідерів громадської думки.

Припартійні «молодіжки» лише частково виконують функцію виховання кадрів, і переважно скочуються на рекрутування майданарбайтерів на масові акції. Хоча із середовища молодіжних партійних організацій виросло вже кілька яскравих політиків. Діючі ж молодіжні структури на жаль на пару порядків менш організовані та ефективні за російські аналоги – «Наші» або «Молода гвардія». Можна по різному ставитися до їх ідеології, проте в технологічному плані вони побудовані правильно та раціонально, задані функції виконують, в тому числі реально відбирають молодь для інтеграції в політичну еліту.

Формування президентського кадрового резерву до цього часу у нас лише декларується, хоча подібний успішний досвід є у найближчих сусідів. Уже багато років діє програма «Болашак» у Казахстані, і їм вдалося вирішити головну проблему – працевлаштування випускників престижних світових університетів у рідній країні. Вже кілька сотень молодих казахстанців працюють на ключових посадах у держуправлінні та держкорпораціях, проводять реформи за світовими зразками і спілкуються зі світом однією мовою.

Вирішили проблему зміни поколінь і у Грузії. До Кабінету міністрів входять молоді люди 30-40 років із сучасною освітою, такі ж кадри просувають по всій країні, і це є державною політикою. Відсоток наглої корупції серед них набагато менший, а тих хто піддається на спокуси – вибиває з обойми могутня держбезпека.

Україна вже відстає, проте ще має шанс провести оновлення за командою зверху, полагодити поламані соціальні ліфти. Реформи, задекларовані рік тому, провалені. І це можна було передбачати. Не можна доручати реформи виконавцям, яким це противно і не потрібно. Якщо справдяться чергові чутки про кадрові чистки в уряді, то скоріше за все на зміну 63-річному М.Азарову призначать 52-річного не-важливо-кого. Треба змінювати не персоналії а підходи. І тому призначення 36-річного А.Яценюка на посаду прем’єра може стати всього лиш красивим жестом, а не стартом реформ.

Якщо оновлення не запустять «зверху», то воно почнеться знизу. Бурхливий розвиток соціальних мереж і рівня проникнення Інтернету дає можливість найбільш активним громадянам не дивитися цензуровані новини по телебаченню і самим складати бачення ситуації. Стихійні об’єднання за інтересами виявляють потенційних лідерів, які вже починають спілкуватися в оф-лайні. Нова революція буде не протестом мільйонерів проти мільярдерів. Після минулої - кілька мільйонерів таки стали мільярдерами, проте це занадто дрібна мета для серйозних акцій.

Розбір технологій останніх революцій у Тунісі і Єгипті показав, що їх рушійною силою стала не міська біднота, а недооцінений середній клас. Саме ті, хто очікував на ремонт соціальних ліфтів, але не дочекався – і повалив неспроможні режими. Український середній клас іще живий, активний, ображений ставленням до себе і виїжджати звідси не збирається…

Ігор Попов