Німецький теолог, філософ, музикант і лікар, лауреат Нобелівської премії миру 1952 року Альберт Швейцер вважав, що «ідеал культурної людини є не що інше, як ідеал людини, яка за будь-яких умов зберігає справжню людяність».
Цілком імовірно, що багато хто визнає цю фразу пихатою і надто вже витіюватою. Хоча насправді саме у цій її «хитромудрості» і криється простий, як усе геніальне, сенс...
Своїми роздумами про те, наскільки українцям сьогодні вдається залишатися людяними, а також про культуру, мораль і підростаюче покоління української нації в ексклюзивному інтерв'ю з кореспондентом ForUm'у поділився народний артист України, актор театру ім. І. Франка, популярний телеведучий Богдан Бенюк.
- Богдане Михайловичу, чи не здається Вам, що сьогодні, зіткнувшись з проблемами виживання і самозбереження, українці стали злими і черствими?
- В одному питанні Ви примудрилися поставити цілих три (сміється). Я думаю, за великим рахунком, дух людини не повинен залежати від того, що відбувається навколо неї. Навіть якщо трапляються якісь катаклізми, все одно у духовності повинна бути своя певна планочка, яка не опускається за жодних обставин.
Так, Ви абсолютно маєте рацію, сьогодні становище в країні справді катастрофічне. Особливо це помітно в українській глибинці, де життя, власне, зведене нанівець, оскільки там у людей немає найважливішого – роботи. І це страшно.
Я особливо живо і гостро відчуваю це, оскільки дуже часто їжджу у села. Абсолютно ніякого значення не має – Західна Україна це чи Східна – робочих місць катастрофічно не вистачає скрізь.
Люди у селах виживають завдяки землі, на якій живуть, господарству, яке ведуть, – і все. За їхніми власними словами, так, у них є що поїсти, але найважливішого – грошей – у них нема, і це просто біда. Однак злішими від цього вони не стали. Ні, я не думаю, що вони стали злішими.
Відомий співак, народний артист України Анатолій Макаренко якось розповів мені дивовижну історію. Відразу після війни, у 1946-1947 роках, села на Сумщині, звідки він родом, були у жахливому стані – голод, розруха. Цілі дні люди проводили у полі, займаючись тяжкою працею, та ледь наступав вечір, в усіх селах починали звучати дзвінкі дівочі голоси. Люди співали, тому що їхній дух не був зломлений, а у серцях жила надія на світле майбутнє. Сьогодні, на жаль, люди співають тільки після того, як пропустять чарочку, а не від того, що їм хочеться просто так взяти і виплеснути емоції.
Українці – дуже емоційний народ, ми тісно пов'язані з природою, з землею, на якій живемо і над якою останнім часом дуже знущаємося. Так вийшло, що сьогодні ми захищаємо людей, стверджуючи, що саме людський фактор потребує захисту, при цьому абсолютно не зважаючи на те, що, можливо, захисту більше потребує довкілля, яке цих людей оточує. І це – черствість, про яку Ви говорите. На жаль, сьогодні вона є домінантною.
Однак при всьому цьому я б не став говорити про те, що ми зовсім уже якось дали крен і стрімко падаємо вниз. Ні. Мені чомусь здається, що якщо у наших людей з'явиться надія на те, що у бік села повернеться, нарешті, обличчям наше високоповажне керівництво – Президент, Кабінет міністрів, олігархи, які обдерли народ, як липку, – все ще може змінитися.
Головне, щоб люди пам'ятали: мільярди, зароблені не мозолистими руками, а з допомогою якихось «варіантів» і «прокручувань», замішані на крові і чиєїсь біді, ніколи не принесуть користі.
- Українці завжди вважалися однією із найгостинніших націй. Тим не менше, сьогодні вони все рідше запрошують гостей додому, вважаючи за краще зустрічатися з друзями на вулиці, у ресторанах і кафе. Чому так?
- Складно сказати. Слава Богу, моє коло друзів складається із людей, які віддають перевагу зустрічатися винятково вдома.
Напевно, це від того, що ми розуміємо: ніякі ультрасучасні ресторани з їхніми прекрасними назвами і розкішними інтер'єрами ніколи не замінять домашнього частування, приготовленого турботливими і люблячими руками, затишку і тепла сімейного вогнища. У них немає тієї енергетики, яка підживлює людей день у день.
Загалом, мої друзі саме із тих, хто розбирається у тому, що додому треба запрошувати тільки тих, кого хочеш. Інша справа – люди, у яких сумніваєшся. З ними, звичайно, ліпше зустрічатися на нейтральній території.
- Богдане Михайловичу, усім давним-давно відомі та зрозумілі такі визначення, як свобода слова, свобода віросповідання. Проте сьогодні ще одна «свобода» стає дуже модною – свобода совісті. Ось як Ви розумієте це словосполучення?
- Мені складно сказати, що таке «свобода совісті» і що під цим мається на увазі. Я вважаю, що будь-яке суспільство має власні певні канони поведінки, основною яких є совість. Однак нам не варто забувати, що будь-яка свобода базується насамперед на дисципліні. В іншому разі будь-яке, навіть найнезначніше, порушення незмінно і дуже швидко перетворює країну на анархію.
Сьогодні ми з вами дуже добре розуміємо, що таке анархія. Безвідповідальність людей за свої слова і вчинки – сьогодні у нас явище, на жаль, звичайне. Ми не знаємо і не розуміємо значення словосполучення «свобода совісті», тому що не маємо уявлення, що таке, власне, совість. Може, колись нам вдасться правильно вичленувати «компоненти», із яких складається совість. Тоді цілком імовірно, що ми знайдемо і точку, від якої зможемо відштовхнутися, для того щоб перевести існуючі обставини у позитив.
- Як, на Вашу думку, сильно відрізняються нинішні українці від українців «п'ятирічної і двадцятирічної давнини»?
- Тут, напевно, перш за все, краще визначитися, з якого боку дивитися. Якщо, наприклад, брати сферу політики, – так, дійсно, різниця величезна. У сфері економічних відносин теж колосальні відмінності. А ось в області сприйняття життя – начебто і не дуже… Що стосується підростаючого покоління, тут, мені здається, ми весь час стикаємося з тим, що не розуміємо їх, оскільки вони – вже громадяни XXI століття, у них зовсім інша динаміка життя, інший світогляд.
На жаль, у нашій країні всіма структурами досі керують старі люди, які дотримуються філософії «гальма». Нас весь час, як магнітом, тягне у минуле. Ми ніби хочемо повернути назад річку, яка вже давним-давно понесла свої води далі. Сьогодні, озираючись на двадцять прожитих років, ми бачимо, який великий відрізок життя був потужно загальмований через таких от «філософів» і невдале керівництво.
- А що скажете про дозвіл українського парламенту використовувати на 9 Травня радянську символіку?
- Ось це якраз приклад того, як уперто ми не бажаємо рухатися вперед і всіма силами тягнемося назад у минуле. Так, без минулого не буває майбутнього, але воно не повинне гальмувати! Тим більше, що День Перемоги для України – це свято з двома підтекстами.
Сьогодні, завдяки Інтернету, люди можуть і повинні дізнатися, чому весь світ святкує День Перемоги 8 травня, а країни колишнього Радянського Союзу – 9-го. Чому на американському прапорі – білі зірки, а на радянському зірка – червона, і звідки взагалі взявся цей символ та що він означає. А ще вони обов'язково повинні дізнатися і зрозуміти важливу річ: коли для України закінчилася боротьба між двома монстрами, які спочатку були колосальними друзями, а потім билися один з одним з таким же колосальним розмахом, українці припинили свої збройні повстання.
Ось тому День Перемоги 9 травня завжди буде з різними підтекстами. І це потрібно розуміти всім, не перемикаючись на емоції. Тим більше, що емоції – погана річ.
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
