Учора в одному із престижних арт-холів столиці радник Президента України Ганна Герман презентувала свою «першу літературну ластівку» – мистецький збірник «Червона Атлантида», до якого увійшли роман «Піраміди невидимі» та три «фрески»: «Щастя Юлії С.», «Версія нецензурована» і «kaiserin Elizabet». Про це повідомляє кореспондент ForUm'у.
У числі гостей, які прийшли привітати дебютантку, були голова Адміністрації Президента Сергій Льовочкін, посол РФ в Україні Михайло Зурабов, урядовий уповноважений з дерегуляції господарської діяльності Михайло Бродський, заступник секретаря РНБО Нестор Шуфрич, народний депутат від фракції Партії регіонів Юлія Новікова, архітектор Лариса Скорик, українські письменники Борис Олійник, Іван Драч, український націоналіст і політичний діяч, один із засновників Української республіканської партії, Герой України Степан Хмара, а також відомі українські політологи.
За словами автора, загальна назва для книги була обрана не випадково, оскільки всі твори – про те, що «відходить і чого не можна повернути».
«Атлантида – відоме слово, а червона – тому що про часи, із яких ми вийшли і які відійшли від нас, забравши з собою нашу юність... Мені вдалося написати книгу за три тижні, поки я лежала у «Феофанії». Вона трохи не причесана, але, може, буде цікава, тому що в ній – згустки емоцій людини, яка повернулася «звідти». Можливо, їх доведеться композиційно впорядкувати і багато чого ще дописати – я працюватиму над цим у другій частині. Але зараз – це перші думки людини, яка, прийшовши до тями і побачивши навколо себе безліч поважних панів у дорогих костюмах, з квітами у руках, розмірковує, у катафалку вона вже чи ще ні», - так, зокрема, Герман прокоментувала ідею створення «Червоної Атлантиди».
Відповідаючи на запитання кореспондента ForUm'у, чиєї критики вона побоюється найбільше, Герман зізналася: «Чесно Вам скажу – я боюся свого чоловіка. Дуже боюся. Тому що він завжди говорить правду. По тому, як Борис Ілліч (Олійник – український поет і письменник - ред.) написав передмову, я подумала, що може і варто, але чоловіка все одно дуже боюся».
Герман також зізналася, що «на такий екстрим, як видання своїх книг», її «підштовхнули чоловіки».
«Першим був мій чоловік, який, побачивши випадково забутий мною, ще машинописний рукопис, який зазвичай я ховала, оскільки дуже боюся ганьби, сказав: «Знаєш, це треба видати». Другим чоловіком став Сергій Олександрович (Кичигін – директор видавництва «Довіра», автор проекту і головний редактор тижневика «2000» - ред.), який, будучи у якихось справах у моєму кабінеті, переглянув кілька рядків необережно залишеного мною серед розкиданих на столі паперів рукопису, запитав: «Послухайте, хто це написав?» На моє збентежене: «Ну, взагалі-то, я», він запропонував: «Давайте, я це видам». Хоча, чесно кажучи, у мене не було наміру нічого видавати, я пишу для того, щоб не померти від нудьги на бюрократичних хлібах. Але якщо вже так вийшло, буду сподіватися, що книгу хтось прочитає, а я скажу так: мінімум, що могла зробити одна персона при владі для української книжки – це написати її українською мовою і видати. Потрібно прагнути до того, що б в Україні книги українських авторів могли видаватися масовими тиражами», - підкреслила Герман.
Крім того, вона розповіла, що з виходом збірки у неї пов'язані «дві містичні історії».
«Видавництво підготувало її до дня мого народження, тоді ж принесли кілька примірників. Мене прийшов привітати мій колега, дуже милий, інтелігентний пан, який приніс у подарунок хустку. Я розгорнула її й оторопіла. Запитала: «Слухай, а звідки ти знав?» Він запитав: «Що?» Я відповіла: «Про книжку». Справа у тім, що малюнок на тій хустці був точно таким же, як і на обкладинці книжки. Мій колега точно не міг знати про збірку, а художник і видавці точно не могли знати про хустку. Так що, як кажуть, все сталося, бо сталося. Наступний випадок трапився через кілька годин, коли прийшов інший пан, якого я теж дуже люблю, і подарував мені картину, на якій Ангел цілує жінку – відомий сюжет. Йому я сказала: «Послухай, ну ти-то точно не міг знати, тому що не читаєш по-українськи, і книгу я ще нікому не давала; мені буквально щойно принесли три екземпляри». Тут справа була у тому, що «Червона Атлантида» закінчується словами: «Їй відразу стало так легко, неначе її поцілував Ангел». Загалом, абсолютно неймовірні випадки, які я не можу собі пояснити», - резюмувала Герман і додала: «Сьогодні мені непросто. Я завжди знала, що у мене багато ворогів, але не знала, що стільки друзів. І яких друзів!»
Лєра Нєжина,
Фото Володимира Сіндєєва
