Стогній: Півроку займатися синцем – негідно чоловіка

Рідкісна риса сучасного чоловіка – за будь-яких обставин залишатися ним до кінця. Так уже вийшло, що сьогодні «справжні полковники» зустрічаються нечасто, особливо в українській політиці. Однак це не означає, що у ній немає місця фізичним контактам, які у народі називаються «кулачними боями».

Про це та багато чого іншого з кореспондентом ForUm'у поговорив екс-радник міністра внутрішніх справ, полковник міліції у відставці, телеведучий Костянтин Стогній.

- Костянтине, раніше на Вашу адресу були винятково добрі відгуки. Сьогодні – все більше нападок. Чим поясните такий поворот?

- Тим, що відмовився від політичних баталій та участі у президентських виборах. Я нікому не тиснув «на мозоль», хоча зараз усі вважають навпаки.

У мене було кілька пропозицій у плані підтримки від різних політичних сил на минулі президентські вибори. Я тоді сказав, що мені не дуже цікава політика, але мені не повірили. І коли повернувся у Міністерство, одна політсила вирішила, що я вибрав іншу, хоча насправді завжди вибираю винятково улюблену роботу.

Але ви самі знаєте, політика – така штука... Думаю, у мені бачать нормального конкурента і вважають, що до наступних виборів, щоб сильніше очорнити, треба завчасно підготуватися. У нас же політики борються не за ідею чи реалізацію гарної програми, а з конкурентами. І не добром борються, а навпаки. Так що я такий поворот відношу тільки на цей рахунок.

- Але невже Ви ніколи, хоч на хвилину, не уявляли себе у ролі міністра внутрішніх справ України?

- Поганий той солдат, який не хоче стати генералом. І поганий той чиновник, який не хоче бути міністром. Спочатку, коли я тільки прийшов у міліцію і все для мене ще було романтичним, мені хотілося навести порядок, я бачив, де було недобре і несправедливо.

Але чим довше я працював, приміряючи все на себе, все більше розумів, що не моє це. Мій профіль – все-таки більше журналістика. Мені подобається їздити світом, зустрічатися з людьми, робити якісь історичні відкриття, як, наприклад, в останній експедиції. Так що для мене це питання вирішене – мені «золота клітка» не потрібна.

- Кажучи про останню експедиції, Ви мали на увазі поїздку до Південної Америки «за нацистами»?

- Так.

- А навіщо так далеко їздити за відкриттями? Своїх мало?

- А ви можете мені назвати хоча б одного-двох нацистів у нас, якими можна було б зацікавитися? Я ось можу назвати не менше десятка нацистів першого рівня, які уникнули Нюрнберзького процесу, з родичами яких ми зустрічалися у Чилі та Аргентині.

До речі, нас дуже здивували там дивні підходи до деяких питань. Ось, наприклад, нашого Дем'янюка там усі знають, у колясці його возять, усім показують. І хоча його адвокат стверджує, що поставити у вину його клієнту нічого не можна, оскільки ніхто не бачив, як він убивав (він просто охороняв периметр табору), Дем'янюку це ставиться у провину на тлі яскравої боротьби з нацистами.

У той же час у місті Барілочі на кордоні Чилі та Аргентини, в Андах, питаємо сусідів заступника начальника СС Рима Еріка Пріпке, який першим почав, згідно з наказом Гітлера, розстріл 311 італійців – по 10 за кожного вбитого німця. І вони нам розповідають, що цей Пріпке весь час жив тут під своїм прізвищем, двічі літав до Європи, кілька років тому Фонд Візенталя домігся його екстрадиції до Італії, і зараз в Інтернеті є фотографії, як він на своїй віллі відпочиває і купається у морі. Чим він кращий за нашого Дем'янюка?

В Україні я не знаю яскравих нацистів, які б жили так само спокійно, як у Південній Америці. Та й питання ж не у наявності конкретних нацистів або гітлерівців, а у світовому явищі подвійних стандартів. У тому, що нацизм – це зовсім не гітлеризм, а явище, яке може зародитися у будь-який час і впливатиме на хід історії. І не дай Боже, якщо це знову призведе до трагічних наслідків, тому що сьогодні багато хто одержимий створенням Четвертого рейху.

- Костянтине, востаннє Ви пішли із МВС після історії з «фінгалом»...

- «Після» не означає, що «внаслідок». Я справді пішов після цієї історії, але аж ніяк не через неї. Коли мене запрошували на роботу у Міністерство, ми заздалегідь обговорили мої завдання і терміни перебування. Я не дуже і хотів залишати журналістику, тим більше, що у мене були зобов'язання перед замовниками фільмів і програм, але, тим не менше, я взяв відстрочку на рік і прийшов у МВС.

Всі у Міністерстві (в усякому разі, керівництво – точно) знали про це. Підтвердженням моїх слів може слугувати хоча б те, що кожен день о 07:30 міністр починав робочий день з того, що я був у нього. Це факт, про який усі знають.

Крім того, в Україні немає людини, яка б три роки була на генеральській посаді і не отримала генерала. У моєму випадку всі знали, що я через рік піду, і отримувати звання на День Незалежності чи на День міліції мені особисто було би не дуже коректно, так само, як і міністру – його вручати.

- Одним словом, те, що Ви пішли, це планове рішення?

- Так. Без підґрунтя. Люди, які були «у темі», знали, що я виходжу на рік.

- Кілька днів тому Ви сказали, що Гримчак за рекламу Вам винен пляшку. А не хотіли б Ви, скажімо, просто зійтися на мировій, а не мусувати цю тему майже півроку?

- Є гарна пісня Філатова, у якій чудові слова про те, як соромно чоловікам тягатися по судах. Я у школі, коли отримував «фінгал» (бували і такі випадки), тиждень вдома відсиджувався. Мені було соромно перед дівчатами і хлопцями, з якими дружив. Політики ж замість того, щоб займатися законотворчістю, вважаючи, ймовірно, що вона у нас просто шедевр, тему «фінгалу» грають по півроку.

Бійка між двома чоловіками – справа двох чоловіків, хоча, у принципі, я взагалі не з ним бився. Тут вийшло як у приказці: двоє у бійку, у третього – «фінгал». Ми розмовляли з Луценком, і тут раптом з-за спин охоронців вискакує чоловік, отримує в око і півроку розбурхує громадськість.

Чесно Вам скажу – мені однаково. Я не буду нічого вирішувати, ні з ким розмовляти, якось стимулювати чи гальмувати ситуацію. Як прокуратура і суд вирішать – так і буде. Мені особисто соромно було б розбурхувати громадську думку цією темою. Я вважаю, півроку займатися синцем – негідно чоловіка.