Протягом року нова виконавча влада встигла повторити частину помилок влади минулої, а також зробити свої унікальні прорахунки. Принаймні, влада сьогоднішня виявилася не гіршою за владу минулу. Підсумки року показали невелике економічне зростання, інфляцію уряд утримав в межах однозначної цифри і не випустив за 10%, курс національної валюти залишився стабільним принаймні по відношенню до американського долара. Навіть платіжний баланс виявився позитивним.
Проте в той же час протягом року державний борг країни продовжує зростати, дохідна частина бюджету не виконується, обсяг прямих інвестицій зменшився, ціни зростають. А головне – падає добробут населення. Уряд вважає за досягнення стабілізацію економіки, проте цього мало, потрібен реальний ріст, потрібні нестандартні рішення, потрібен справжній «український прорив». Тому роботу уряду загалом можна оцінити на десять за 12-бальною шкалою та побажати оцінювати свою роботу не лише за макроекономічними показниками, а головне – за життєвим рівнем населення.
Звичайно, після зміни Конституції уряд став ще більш несамостійним, проте все ж таки за економіку відповідає саме він. У цього уряду можна сказати «розв’язані руки» - йому не потрібно вести війну із парламентом та Адміністрацією Президента, практично всі ініціативи та законопроекти уряду знаходять повну підтримку в парламенті. Гріх не скористатися такою консолідацією влади і не провести реальні реформи.
Чинна програма реформ звичайно не є дітищем саме уряду – вона готувалася іншими людьми. Створений указом Президента Комітет економічних реформ поступово стає над урядом. Саме на цьому комітеті В.Янукович збирає представників всіх гілок влади та регіональних керівників, задає напрям розвитку країни та визначає стратегічні пріоритети.
Можливо, РНБО є більш конституційним органом, проте поки ніхто не протестує проти такої ролі комітету. За відсутності програми уряду саме програма економічних реформ Президента є головним комплексним документом, який визначає державні пріоритети в економіці.
Уряду можна дорікнути тим, що є загалом хибний підхід до підготовки реформ. Кожна з реформ презентується як така, що вирішить проблеми саме уряду, а не громадян України. Саме тому провальною стала податкова реформа. Вона привела до масових протесті платників податків, а надходження до бюджету після її запровадження не зросли.
Зависла на півдорозі адміністративна реформа. Переставляння стільців у центральному уряді можливо збільшило керованість Кабміном, але нічим не допомогло громадянам, проте підвісило долю тисяч співробітників міністерств і відомств. Пропозиції по пенсійній реформі приводять поки до обурення громадян передпенсійного віку, масові звільнення на пенсію міліціонерів та військових. Загалом, одна з найбільших невдач нової влади – провал інформаційної політики. Громадяни не розуміють суті і принад тих реформ які пропонуються і тому в штики сприймають навіть позитивні чи нейтральні новації. Відсутність консультацій по важливих питаннях із представникам цільових груп населення приводить до помилок у прийнятті рішень та мовчазного спротиву діям уряду.
Протягом минулого року опозиція не змогла використати помилки влади і не запропонувала системної програми розвитку країни – справжньої альтернативи до офіційної програми влади. Економічна політика двох урядів взагалі мало чим відрізняється - досить подивитися на меморандуми з МВФ, підписані чи то прем’єром Тимошенко, чи то прем’єром Азаровим. Відмінності між їх політичними силами полягають більше в ставленні до НАТО чи значенні російської мови. Навіть до Путіна в цих політиків ставлення схоже.
Протягом останнього року опозиційні політики займалися переважно диванною роботою – дискутували на численних телешоу, сидячи на м’яких диванах. На місцевих виборах провладні та опозиційні політики все-таки відвідали регіони, проте одразу після 31 жовтня знову зосередилися на теледебатах, інколи вважаючи їх основною формою політичної діяльності. В результаті обрані від опозиційних партій місцеві депутати не спілкуються із своїми «вождями» та тихенько вливаються у провладні місцеві коаліції.
Парламентська опозиція відзначилася в основному бійками замість яскравих законопроектів. Причому навіть у бійках постійно програвала. Зараз у парламенті немає і 150 опозиціонерів, що показують спроби збору підписів за опозиційні ініціативи. Та і роль парламенту поступово нівелюється, адже всі рішення туди вже готовими та дискусій не допускають. Вулична опозиція лише оформлюється, «податковий майдан» показав певну перспективу в цьому напрямку. Він же показав, що вулична опозиція є сильною, поки на майдан не прийдуть політики з парламенту і все зіпсують. Спроби очолити антиподаткові протести політикам не вдалися, проте розвалити їх – вдалося.
Спроби організувати вуличні акції під знаменами опозиційних партій – провалюються, навіть при серйозному фінансуванні. Маси громадян зовсім не бажають захищати чиновників минулої влади, які вже по кілька місяців сидять у СІЗО. Інститут тіньових урядів ніяк не приживається в сучасній Україні. Половина членів діючого тіньового уряду підтримує владу, а презентувати щось на зразок альтернативного кодексу поки не вдавалося.
Незграбність влади породжує радикальну опозицію. Прорахунки влади у гуманітарній політиці посилили позиції радикальних націоналістів. Наступні помилки в соціальній політиці можуть вивести на серйозний рівень лівих радикалів.
Надія для української політики – це кібер-опозиція, яка вже сильна, але поки що роз’єднана. Вже і події в Північній Африці доказують, що опозиції можна і потрібно працювати через соціальні мережі. Це дешево і ефективно. На сьогодні Інтернет-спільнота України налаштована опозиційно, і Мережа – це ресурс для згуртування опозиційного руху. Проте наші політики ліниві і нещирі, і це робить їх роботу в мережі неефективною.
Причин слабкості і занепаду опозиції багато. Самі опозиціонери переважно говорять про тиск і спокуси з боку влади. Бізнесмени при опозиції не бачать перспективи близького доступу до влади і тому все частіше вибирають почесне звання «тушки». Велика біда і влади і опозиції - відірваність політиків від народу, нерозуміння реальних прагнень населення. Політики в громадському транспорті не їздять, на базар заходять лише перед виборами, відпочивають в закритих закладах ДУСі чи за кордоном. В плані партійного будівництва помітною є хвороба вічного лідерства - відсутність традиції аналізувати причини програшу на виборах, відсутність традиції міняти лідерів тих партій, які програли вибори.
Загалом протягом першого року нової політичної ери влада і опозиція грали в різних лігах – влада конкурувала між собою за доступ до першого тіла і до ресурсів, опозиція боролася всередині себе за право вийти до вищої ліги і там таки стати опонентом влади. В такому вигляді ця опозиція не зможе перемогти цю владу. Проте є надія і на нову опозицію. Провал програми реформ і падіння рівня добробуту населення може привести до появи нових вуличних лідерів – справжніх польових командирів, з яких може сформуватися вулична опозиція. Україні потрібний український Талібан, український аналог «братів-мусульман», або хоча би польської «Солідарності» зразка 80-х років. Це мережевий рух, який працює багато років, для потреб людей, лідери якого не крадуть с партійної каси собі на «Мерседес».
Є і інший шлях формування нової опозиції. Чистки у владній команді приведуть до створення нової «багатої» опозиції, яка матиме представництво у парламенті, запас фінансових ресурсів, вплив на ЗМІ тощо. Вигнанці можуть скрито влитися в якусь із діючих партій і створити номенклатурну опозицію – новий технологічний проект.
Якщо ж влада проведе хоч якість ефективні реформи, якщо влада змінить гуманітарну політику і не буде драконити половину України, якщо влада покращить інформаційну політику – то опозиція так і не виставить їй достойного супротивника, а буде лише поставлять зручних спаринг-партнерів, приблизно так як промоутер Дон Кінг для своїх клієнтів.
Ігор Попов
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
