Депутатські зарплати депутатам треба відпрацьовувати

Згадую свої хвилювання після того, як мене, тоді ще завідувача кафедрою іноземних мов Київського політехнічного інституту, у березні 1990 р. обрали депутатом Верховної Ради Української РСР. Тоді якраз починалася перебудова і демократія, і я раптом опинився в середовищі відомих і популярних в Україні людей.

З міністром освіти, на якого я дивився як на Бога, коли він іноді приїжджав на збори професорсько-викладацького складу КПІ, я тепер запросто міг розмовляти в своєму кабінеті: я ж був заступником голови Комітету (тоді Комісії) з питань освіти і науки. У ті часи державою керувала Верховна Рада, а кадрові питання вирішувалися не в кабінеті Президента, а в комітетах парламенту. Міністри та їхні заступники боялися нас як вогню. Ті часи давно минули і все змінилося.

Правда, були й інші хвилювання. Як член вченої Ради КПІ, я повинен був регулярно бути присутнім на його засіданнях, які часом тривали по дві-три години, які мені було дуже важко «висидіти». А встати і залишити залу при ректорі, який веде засідання, було неможливо. Ставши депутатом, я переживав: як же мені вдасться сидіти щодня по шість годин у залі. З перервами, але все ж... Я не знав, і ніхто тоді ще не знав, що все настільки зміниться. Що можна буде не прийти на засідання і навіть не ходити на них взагалі. Що можна буде встати і вийти із залу або ходити по ньому, збирати навколо себе групу колег і під самим носом у голови Верховної Ради голосно говорити про речі, які до засідання жодного відношення взагалі не мають.

Зараз сесійний зал нагадує суцільний шум, хоча в залі завжди присутні не більше третини депутатського корпусу. Рідко хто слухає оратора. Усі зайняті чимось іншим.

Мені якось колишній начальник охорони Верховної Ради розповів цікавий випадок. Це було ще за часів комуністичної влади. Тоді Верховна Рада збиралася двічі на рік. Одного разу на засідання з Москви приїхав космонавт Павло Попович, він був нашим депутатом. Дізнавшись про це, до Києва рейсовим автобусом приїхав з Узина його батько і прийшов до Верховної Ради з торбинкою-передачею для онуків. Коли він попросив охорону впустити його, щоб побачитися з сином, його пропустили в кулуари, але з організацією зустрічі з сином виникла проблема. Було скликано нараду секретаріату, щоб обміркувати, як викликати Павла Поповича із залу. Батько поспішав додому: тоді маршруток не було, а в Узин ходили тільки два рейсові автобуси на добу. Покинути зал на очах Щербицького і всього Політбюро було непросто. Загалом, зустріч ця так і не відбулася...

Нехай ці часи ніколи не повернуться, але й такого безладу у Верховній Раді, який спостерігаємо сьогодні, далі терпіти не можна. Зараз українські депутати діляться на кілька типів: ті, що завжди ходять на засідання або дуже рідко їх пропускають через справді важливі причини (адже депутати пов'язані багатьма обіцянками або зобов'язаннями перед іншими людьми, і мають чимало різних власних депутатських проблем). «Прогульників» можна розділити на тих, хто зовсім не ходить, хто часто не ходить, і тих, хто з'являється епізодично. Якщо говорити коротко і відверто - прогули ці викликані не тим, що депутати ледарі або недобросовісні й безвідповідальні. Якраз навпаки: вони відповідальні та працьовиті люди, просто працюють в іншому місці...

Коли було прийнято конституційне рішення про професійний парламент, і про те, що всі народні депутати повинні працювати у Верховній Раді на постійній основі, законодавчо було оформлено два «запобіжники». Згідно з ними, народний депутат повинен здати свою трудову книжку до відділу кадрів Верховної Ради і написати розписку, що у нього немає ніякого бізнесу, або, що він його мав, але вже позбувся. На жаль, ці запобіжники виявилися фікцією. Усі депутати-бізнесмени продовжують займатися бізнесом, формально передавши свої активи родичам або близьким. Більше того, у депутатському корпусі з'явилося чимало «почесних» президентів, директорів, якось був навіть «почесний ректор». Серед прізвищ народних депутатів навряд чи набереться половина таких, кому насправді потрібна зарплата. Людям, які спостерігають по телевізору за порожнім сесійним залом, здається, що депутати - це ледарі й прогульники, але повторюю - це не так. Прогульників і ледачих серед них немає: вони просто працюють в іншому місці.

На початку минулої сесії я вніс законопроект, який би, у разі ухвалення, зобов'язував кожного депутата писати розписку про те, що він не займається бізнесом, і не раз на п'ять років, а двічі на рік опубліковувати її в центральній та місцевій пресі. Депутат повинен був би також двічі на рік подавати декларацію про доходи. Передбачалися й інші заходи, які б спонукали депутата виконувати присягу в частині дотримання Кодексу законів про працю, відомого в народі як КЗпП.

Згідно КЗпП, наприклад, державний службовець може бути звільнений, якщо без поважних причин не прийшов на роботу один день... А депутати не ходять місяцями і навіть роками! Є депутати, які після прийняття присяги, жодного разу не з'явилися на робочому місці. Я отримав, як і належить, відповідь Юридичного управління Верховної Ради і регламентного комітету. Моєму здивуванню й обуренню не було меж. Мені дали зрозуміти, що КЗпП і Закон про державну службу на народних депутатів не поширюється. Вони, мовляв, мають свій власний КЗпП, який називається Закон про статус народного депутата України. Згідно з ним і Конституції, народний депутат може бути позбавлений своїх депутатських повноважень тільки в разі власного бажання, смерті, позбавлення волі за вироком суду і визнання його судом недієздатним або зниклим без вісті. Мій законопроект навіть не допустили до розгляду!

Тоді я вирішив: якщо вже депутати є особливою і недоторканою кастою, то, можливо, вдасться хоча б зробити так, щоб вони не отримували зарплату за свою депутатську бездіяльність, адже народним депутатам бухгалтерія нараховує зарплату, як це водиться майже скрізь, на основі так званих табелів відпрацьованого часу. Зараз він готується в секретаріатах комітетів Верховної Ради і підписується головою комітету. Працівник комітету, якому це доручено, звертається до працівника апарату Верховної Ради, який у сесійні дні реєструє депутатів шляхом їхніх особистих підписів. Якщо депутата не було на засіданні або він не підписався, це відображається у табелі і згідно з Регламентом та розпорядженням голови Верховної Ради йому за ці пропущені дні зарплата не нараховується. Я сам двічі випробував на собі дію цих норм на позаминулій сесії, коли одного разу не встиг вчасно повернутися з округу через негоду, а вдруге, коли, не взявши відрядження, літав до Канади для зустрічі з українськими організаціями. З мене вирахували відповідно 500 та 2000 гривень.
Орієнтовно зарплата депутата за день становить трохи більше 500 гривень. Якщо ця норма поширюється не тільки на мене, але й на тих сімнадцять народних депутатів, які, згідно з оприлюдненими віце-спікером Миколою Томенком даними, не відвідали жодного з 52 засідань минулої сесії, кожен з них отримав відповідно по тридцять тисяч гривень, а для Верховної Ради це в цілому складає економію в півмільйона гривень.

Проте головна проблема полягає в тому, що табелюються не тільки сесійні дні, а й дні роботи в комітетах і дні роботи з виборцями, які ми маємо відповідно до затвердженого Верховною Радою календарного плану. На місяць, як правило, доводиться лише вісім сесійних днів, і, таким чином, основне навантаження на депутата лягає на поза сесійні дні, яких упродовж місяця набирається близько дванадцяти. Їх табелювання здійснюється працівниками комітетів без реєстрації на основі власноручних підписів, а чисто формально, автоматично.
Але чи мають насправді хоч яке-небудь відношення комітет парламенту або його керівник до моєї роботи з виборцями у закріплених за мною фракцією виборчих округах; звідки вони знають, де я був - на прийомі виборців чи купався в морі? Робота з виборцями - це компетенція фракції і, власне, її керівництва. До речі, відвідування сесійних засідань - це теж швидше відповідальність керівників фракцій, ніж голів комітетів.

Формально суть моїх пропозицій полягає в тому, що бухгалтерія повинна нараховувати зарплату на підставі не одного табеля, а трьох. Перший з них повинен стосуватися сесійних днів, і підписувати його повинен не керівник комітету, а голова Верховної Ради, адже згідно з Регламентом саме він відповідає за відвідуваність сесійних засідань. І потім: він з президії добре бачить реальну картину в залі: хто є, а кого немає. Нехай його і мучить совість, коли він підписуватиме табель. Кому як не йому треба знати, хто в залі відсутній з поважних причин.
Стаття 26 Регламенту передбачає, що апарат Верховної Ради перед кожним засіданням готує і подає головуючому список депутатів, які з поважних причин не змогли прийти на засідання, і це повинно висвітлюватися на моніторі головуючого. Тому я одночасно пропоную у своєму законопроекті, щоб головуючий щоразу оголошував, яка кількість депутатів не змогла прибути на засідання через відрядження, через хворобу, або через спеціальні доручення.

Другий табель повинен підписувати вже голова Комітету. Робоче місце депутата - це комітет. Тут відбуваються круглі столи, засідання комітету, конференції, слухання. Принаймні, повинні відбуватися і саме за це відповідальним є голова комітету. Саме він повинен за це звітувати перед бухгалтерією. До звітності (а табель - це звітність) за роботу депутата у дні роботи з виборцями він не має ніякого відношення. Політично, якщо він з іншої фракції, навіть зацікавлений, щоб я з виборцями не працював. Зацікавленість у роботі з виборцями має керівництво фракції, яким депутати повинні письмово звітувати про свої поїздки у закріплені за ними округи. Якщо у сесійні дні робоче місце депутата - сесійна зала, то в дні роботи з виборцями його робоче місце - закріплений за ним виборчий округ і табель в бухгалтерію повинен подавати керівник фракції і ніхто інший.

Я не думаю, що мої пропозиції все змінять, але, можливо, вони змінять хоч що-небудь? Хоча традиція й інерція - речі сильні. Більше того, я не думаю, що регламентний комітет «пропустить» мій законопроект. Упевнений, що знову знайдуться якісь юридичні або правові «заковики», які не дозволять включити його до порядку денного. Одним словом, «Аваль».

Вирішення проблеми дисципліни депутатів, їхнього ставлення до роботи та їхньої відповідальності полягає не в пошуках дієвих механізмів контролю за ними, а у принципових змінах виборчого законодавства. Воно має, нарешті, не формально, а реально обмежити законодавство від бізнесу й бізнесменів. Зараз у Верховній Раді панує бізнес. Саме він там господарює, диктує і табелює, а голова всьому - капітал.

Боюся, що в наступному скликанні ситуація буде ще гірша. Чинна влада готує законопроект, яким знову відновлюється мажоритарна система. Зараз люди голосують не за ідеї і не за гарні очі й обіцянки, а за конкретно зроблені для них добрі справи. А в майбутньому скликанні переважатимуть не талановиті законодавці, юристи, фахівці, а грошові мішки, які проведуть дороги до цвинтаря, закуплять обладнання до ФАПам, відремонтують школи, проведуть газ, роздадуть пайки, вручать по сто гривень, «підкуплять» членів комісій. Загалом, якщо підкреслити, я - песиміст.