Лишавський: Афганістан - це трагедія, авантюра й перемога життя над смертю

15 лютого на всьому пострадянському просторі, і не тільки, відзначається День виведення радянських військ з Афганістану. В Україні ця дата зазначена в календарі також як День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Про те, що було в Афгані, чому сучасні воїни-миротворці перетворюються на заробітчан, і про багато чого іншого в ексклюзивному інтерв'ю ForUm'у розповів начальник командно-штабного інституту застосування військ (сил) Національного університету оборони України, кандидат військових наук, доцент, генерал -майор Володимир Лишавський, нагороджений за службу в Афганістані двома орденами Червоної зірки, медаллю «За бойові заслуги» та іменною зброєю.

- Володимире Гавриловичу, з моменту виведення військ з Афганістану вже минуло 22 роки. Сьогодні до тієї війни неоднозначне ставлення...

- Розповім вам одну історію, яка сильно вразила мене, хоч я вже сорок років в армії. 18 червня 1985 на одній з доріг Афганістану був підірваний на міні БТР із четвіркою бійців: двоє росіян, один українець і один білорус. Зав'язався нерівний бій з душманами.

Наші бійці були приречені. Зв'язку не було. Кільце оточення звужувалося. Тоді командир відділення сержант Шиманський віддав останній наказ - хлопці зняли з себе бронежилети, попрощалися і пустили собі кулю в серце.

Коли знайшли тіла цих бійців, вони були незаймані - навіть душмани віднеслися з повагою до гідних героїв. Дивом один з хлопців залишився живим - куля пройшла вище серця. Він і розповів про те, що трапилося.

Дуже часто запитую себе, навіщо ця війна була потрібна, навіщо ми туди входили, боролися, гинули, поверталися з покаліченими тілами й душами на дерев'яних ногах? Напевно, це життя так влаштоване: багато питань вирішуються за рахунок людей, здатних на самопожертву.

- СРСР кидав своїх у полоні...

- Так. Тому хлопці часто між полоном і смертю вибирали друге.

Сьогодні часто беруть у полон з метою отримати викуп. Тоді такого не практикували. Боєць Радянської Армії не мав такої цінності. Він був дорогий тільки для своїх рідних, які при всьому бажанні не змогли б його викупити.

Ось чому я вам це розповів про тих чотирьох бійців? Їхня історія не була винятком. Сьогодні Афган - це трагедія, це авантюра, це боротьба і це перемога - життя перемогло смерть.

- Розкажіть, як Ви опинилися в Афганістані?

- Коли у 1979 році війська СРСР вводилися в Афганістан, на наше училище прийшла рознарядка. (Правда, тоді слово «Афганістан» не звучало, говорилося просто - «Туркестанський військовий округ»). Тоді я був у відпустці, і тому залишився в Союзі.

До Афганістану я потрапив у 1988 році «за рапортом», був направлений на посаду начальника штабу батальйону 175-го полку. До речі, коли я писав рапорт, мій брат Валерій Лишавський там уже командував взводом. За півтора року служби я став командиром батальйону, а у 1989 році брав участь у виведенні військ.

- Знаю, що Ви могли раніше опинитися вдома. Чому залишилися?

- Справді, я повинен був виходити з Афганістану у грудні місяці. А моїх солдатів чекав «дембель» і повернення до Союзу. На їхнє місце повинні були прибути з Ашхабадської «учебки» молоді й недосвідчені бійці.

Тільки уявіть собі - необстріляних солдатів відразу на бойові? Це дуже складно. Тому було прийнято рішення винести це питання на загальне обговорення. Після цього мої солдати написали рапорти, що вони добровільно залишаються служити і виведуться зі своїм батальйоном.

Ще одне. Сам момент виведення всіх сильно вразив, адже одна справа полетіти літаком, інша - знімати застави, передавати зони бойової відповідальності афганської армії, все це документувати... Знати, що за тобою більше нікого немає, і від твого рішення залежать долі і життя людей - дуже відповідально і це дуже вражало.

Ніколи не забуду, як 13 лютого ми прибули на кордон, а 14-го (в день мого народження), я перетинав кордон на чолі свого батальйону.

- Як сім'я поставилася до Вашого рішення служити в Афганістані?

- Звичайно, не хвилюватися було неможливо, адже це була війна, там люди гинули. Упевнений, що більше уваги треба приділяти не тим, хто воював, а тим, хто чекав. Це тому, що війна (в іншій та чужій країні), для батьків, матерів, дружин - набагато страшніше, ніж для тих, хто воював.

Наша мама, Надія Іванівна, чекала двох синів з війни: мене (тоді майора), і мого брата Валерія (тоді лейтенанта). Щодня вона боялася отримати страшний лист. Вона його не отримала. Але материнське серце не витримало - мама не піднялася після інсульту, після якого вона одинадцять років пролежала паралізованою. Так що «похоронку» на матір отримали її сини. Ось ціна тієї війни.

У новому 1989 році, мої маленькі донечки заборонили дружині розбирати ялинку після Нового року, чекали. Мушу вам сказати, що ялинка в нас простояла до березня, і була розібрана тільки після мого повернення (посміхається, - авт.). Сьогодні мої доньки виросли, обидві в погонах, обидві офіцери - одна в Збройних силах, друга в МВС. Але цю ялинку я дуже часто згадую - мене чекали.

- Загальновідомо, що після повернення в Союз далеко не у всіх колишніх воїнів-інтернаціоналістів склалося життя.

- Думаєте, легко в один день поміняти війну на мир?! Війна в Афганістані була відірвана від реального життя на мирній батьківщині. Мені тоді вже було 32 роки, мене тут чекала родина, служба. Інша справа - зовсім молоді хлопці.

Уявіть собі хлопців по 18-20 років. Як було їм різко змінити війну на незрозуміле, незвичне мирне життя, яке часом було набагато жорсткіше і грубіше від того, що в Афганістані?!

Найстрашніше, що країна кинула напризволяще навіть тих, хто повернувся звідти покаліченими. Вони впали в страшний відчай... адже коли людина фізично здорова, вона може куштувати всі принади життя, все пережити простіше.

Повернувшись до Союзу, на жаль, багато хлопців справді зійшли з дистанції: у них через невміння жити з'явилися наркотики, спиртне, бандитські угруповання. Слава Богу, не всі піддалися цьому. Кожне життя дуже цінне, і обов'язково треба знайти в ньому своє місце, тому що воно є!

Ось у мене завжди запитують, чому «афганці» до цих пір так згуртовані. Просто ми чітко знаємо, що своїх не кидають. Наше братство ще раз доводить, що якщо людина щось пережила, щось відчула - вона не допустить того, щоб оточуючі поводилися несправедливо з його близькими.

Ще одне. Тоді, у минулому, не могли професійно підготувати солдатів і офіцерів для майбутніх дій в Афганістані. Радянський Союз не врахував досвід партизанської війни ні Першої, ні Другої світових воєн.

Сьогодні, коли я навчаю офіцерів, роблю все, щоб вони були готові до майбутніх воєн, але боронь Боже, щоб ці знання їм стали в нагоді. Часто я кажу їм: треба розуміти - ви захищаєте не державу, а Батьківщину.

Але повернемося в минуле. В Афганістані, як правило, ворог діяв у тилу. Практикувався блискавичний, 3-4-хвилинний наліт, і... противник йшов у гори. А ми нічого не могли зробити.

Також була мінна війна, тероризм. Був і інформаційний голод. Ми програли у 1979 році, і ви знаєте, що до певного часу нам було заборонено розголошувати інформацію про причини смертей. А яка це трагедія для родини - не знати, що сталося з твоїм сином, чоловіком, братом!

Має рацію той, хто говорить правду. Але нас 6500 млн., і в кожного своя правда, і кожна людина по своєму вірна.

- У сучасному світі існує проблема зростання тероризму. У РФ систематично відбуваються трагедії, в яких є ісламський слід.

- Помста невірним - у крові у мусульман. Пояс Шахіда - їхнє головне озброєння. Але які кордони зіткнень?! Те, що відбулося в аеропорту «Шереметьєво» у Росії, це що - бій! Чи вибухи в метро?!

Та це ж не знищення ворога, а вбивство ні в чому невинних людей, серед яких діти, жінки, люди похилого віку. Це не входить ні в які рамки людської свідомості. Тероризм нічим не може бути виправданий.

Зрозуміло, що в боротьбі з тероризмом не існує простих рішень і однозначних дієвих рецептів. Думаю, що в сучасних умовах тільки врахування всього світового досвіду та спільні дії держав можуть стати серйозним чинником протидії поширенню тероризму.

Україна вже двадцять років Незалежна. Слава Богу, що нашу країну обійшли кровопролиття, такі збройні конфлікти як Чечня, Придністров'я, Прибалтика. Напевно, є розуміння, що українці, незважаючи ні на що, дадуть відсіч.

Можливо, сьогодні в Україні переглянуто ставлення до збройних сил у цілому, і до армії зокрема. Потрібен новий підхід. Ви знаєте, що оборона обмежена у фінансуванні. Ми повинні думати, як у сучасних реаліях при мінімальних ресурсах гарантувати національну безпеку.

У сучасних збройних силах є тенденція: швидше звільнитися, раніше піти на пенсію. Це свого роду самоочищення, хоча з армії змушені йти і гідні, грамотні, досвідчені люди.

Знаєте, ті, хто сьогодні носить погони, служать не за зарплату. Кошти, які виділяються державою на утримання військового - це зовсім не та планка, яка повинна бути. І, здавалося б, парадокс, але це так - у лавах Збройних сил сьогодні служать найкращі представники нашої нації. Іншими словами, хребет залишився, а м'ясо наросте.

- Але для того, щоб повернути армії офіцерів, необхідно повернути престиж професії.

- Усі негативи, які людина створила свідомо, реалізуються через природні або ж громадські дії. Потрібно будувати школи, а не тюрми. Якщо людина буде зайнята, матиме роботу і впевненість у завтрашньому дні, вона затишно почуватиметься в своїй країні, яка, у свою чергу, зможе багатіти й розвиватися.

Сьогодні ж в Україні багатьом незатишно жити, у тому числі й офіцерському корпусу. Самі подивіться: житла немає, нормального грошового забезпечення немає. Ось мої слухачі живуть у гуртожитках, до того ж на ліжко-місці. В одній кімнаті по 8-12 осіб, і це майори і підполковники, командири частин, командири кораблів. Вони вчаться, а їхні дружини й діти, чекають у віддалених гарнізонах, поки батьки закінчать навчання в університеті. Часто через усе це й розвалюються сім'ї.

- Нещодавно пройшла інформація про те, як економлять небідні люди. Зокрема, багаті українці почали купувати собі статус пільговика. Наприклад, статус учасника бойових дій можна «отримати» за чотири тисячі доларів, і платити за ЖКП тільки 25%.

- Це верх цинізму!

За службу в Афганістані солдат отримував на місяць 8 радянських «дерев'яних» рублів. Офіцер - 150 чеків. Мені, будучи командиром, треба було прослужити півроку, щоб заробити грошей на один найпростіший імпортний телевізор. Це ціна життя?! Ні, звичайно. Там воювали не за гроші, пільги або ще щось матеріальне!

Купувати посвідчення учасника бойових дій для особистої вигоди - злочин не лише перед законом, але й перед совістю. У мене навіть слів немає для характеристики таких людей.

- Відомо, що нинішніх українських військових-миротворців часто називають заробітчанами. Що Ви думаєте про це?

- Так, у якійсь мірі вони стали заробітчанами. Їм же треба годувати сім'ю - хіба це негідно? Може хтось думає, що наші військові там гроші лопатою гребуть? Загальновідомо, що українські миротворці отримують одну з найнижчих заробітних плат. Наскільки мені відомо, під час миротворчої операції в Іраку наші отримували близько тисячі доларів на місяць.

Сьогодні українці працюють в Італії, Іспанії, Польщі, заробляють на життя, інвестують в Україну великі гроші. Також і військові працюють в Африці й виконують завдання державного характеру.

Дуже шкода, що сьогодні соціальний пакет для військових дуже незначний. Але я сподіваюся,що ситуація зміниться, й офіцер займе гідне місце, і його хвилюватиме тільки одне - захист Батьківщини.

- Й останнє запитання. За двадцять років незалежності армію України довели до такого стану, що реанімувати її буде вкрай важко. Іноді можна почути: якщо армія така, то, може, вона взагалі не потрібна, тим більше, що Україна ні з ким воювати не збирається?

- У воєнний час армія захищає державу, а в мирний - держава повинна захищати армію.

Неможливо без армії. Ця організація покликана захищати суверенітет і територіальну цілісність української держави, забезпечувати безпеку громадян. Армія - інститут державності. Я вже вам казав, що зараз в армії служать люди, які є національним багатством нашої держави.

Однозначно, армія повинна бути в бойовому стані. Але сьогодні жодна держава не може самотужки воювати. Діяти спільно - простіше й легше. Тому, на проблему треба дивитися ширше, і шукати партнерів у всьому світі. Але в черговий раз повторю, дай Бог, щоб не було воєн, адже у них дійсно не жіноче обличчя.

Юлія Артамощенко,