Свою травму Андрій Волошин, колишній морпех, отримав не на полі бою і не на навчаннях. Просто нещасний випадок: з необережності випав із вікна п'ятого поверху. Лікарі діагностували компресійний перелом хребта (тобто особливо небезпечний, зі здавленням тканин) та забій спинного мозку. Нижню частину тулуба повністю паралізувало.
Потім були місяці на лікарняному ліжку, низка операцій – лікарі скріпили роздроблені кістки титановою конструкцією. Тривалий період відновлення – і страшний вирок медиків: ходити не будеш ніколи, пише «КП в Україні».
Для Волошина, який п'ять років відслужив у десантно-штурмовому батальйоні, майбутнє безпорадного інваліда уявлялося кошмарним сном. Його батьки боялися, що сина вб'є депресія. Але вийшло по-іншому.
«Місяцями я лежав на ліжку, не в силах піднятися, - розповів нам Андрій. - Не міг самостійно сходити у туалет... Якби у той момент я залишився один, то, напевно, зневірився б. Але величезна моральна підтримка оточуючих – батьків, друзів-товаришів по службі, викладачів Всеукраїнського центру реабілітації інвалідів – мені дуже допомогла».
Волошин поставив перед собою мету – почати ходити знову. День за днем протягом довгих місяців він скочувався з ліжка на підлогу і робив без зупинки спеціальні вправи для зміцнення хребта. Прогрес йшов повільно, але Волошин не впадав у відчай. Приблизно через рік став на милиці. Ще через деякий час почав прогулянки на інвалідному візку. А потім вирішив їздити на тренування в медичний центр в іншому районі міста. Ось що називається залізна воля... І все-таки, незважаючи на величезні зусилля, для одужання не вистачало звичайного дива.
І тоді Волошин повірив, що Бог допоможе йому. Весь час, поки Андрій був нерухомий, він не переставав молитися. Як тільки став на милиці, практично кожен день ходив до церкви.
«Часом я відчував чиюсь незриму підтримку. А в церкві я фізично відчував – хтось вливає у мене життєві сили, - розповів Андрій. - Я ні на секунду не сумнівався, що ангел-охоронець завжди зі мною».
Потім були місяці на лікарняному ліжку, низка операцій – лікарі скріпили роздроблені кістки титановою конструкцією. Тривалий період відновлення – і страшний вирок медиків: ходити не будеш ніколи, пише «КП в Україні».
Для Волошина, який п'ять років відслужив у десантно-штурмовому батальйоні, майбутнє безпорадного інваліда уявлялося кошмарним сном. Його батьки боялися, що сина вб'є депресія. Але вийшло по-іншому.
«Місяцями я лежав на ліжку, не в силах піднятися, - розповів нам Андрій. - Не міг самостійно сходити у туалет... Якби у той момент я залишився один, то, напевно, зневірився б. Але величезна моральна підтримка оточуючих – батьків, друзів-товаришів по службі, викладачів Всеукраїнського центру реабілітації інвалідів – мені дуже допомогла».
Волошин поставив перед собою мету – почати ходити знову. День за днем протягом довгих місяців він скочувався з ліжка на підлогу і робив без зупинки спеціальні вправи для зміцнення хребта. Прогрес йшов повільно, але Волошин не впадав у відчай. Приблизно через рік став на милиці. Ще через деякий час почав прогулянки на інвалідному візку. А потім вирішив їздити на тренування в медичний центр в іншому районі міста. Ось що називається залізна воля... І все-таки, незважаючи на величезні зусилля, для одужання не вистачало звичайного дива.
І тоді Волошин повірив, що Бог допоможе йому. Весь час, поки Андрій був нерухомий, він не переставав молитися. Як тільки став на милиці, практично кожен день ходив до церкви.
«Часом я відчував чиюсь незриму підтримку. А в церкві я фізично відчував – хтось вливає у мене життєві сили, - розповів Андрій. - Я ні на секунду не сумнівався, що ангел-охоронець завжди зі мною».
Зараз відставний морпех ходить самостійно. У житті у нього взагалі багато змін відбулося. Зустрів кохану дівчину Валентину. У її 13-річного сина Діми теж проблеми з хребтом, потрібна операція вартістю під сто тисяч. Андрій має намір взяти кредит і поставити хлопчика на ног и. По собі знає – віддав би все, аби стати здоровою людиною.
Жанна Білоус, лікар відділення загальної практики та сімейної медицини: «Травма Волошина була надзвичайно тяжкою. Лікарі робили все від них залежне, щоб допомогти йому, але якби Андрій не працював над собою, у нього б нічого не вийшло. Чи допоміг йому ангел-охоронець? Не стану заперечувати це. Випадок винятковий, і якщо людина вірить, що їй допомагають вищі сили, значить, так воно і є».
