Рівно двадцять один рік тому почалося виведення армійських частин СРСР з Афганістану. Операція з підтримання уряду ДРА, яка почалася в далекому грудні 1979 року і планувалася завершитися за кілька місяців, розтяглася на довгі десять років.
Чотирнадцять з половиною тисяч радянських матерів отримали синів у цинкових трунах, при цьому 63 українські сім'ї до цих пір не знають, де знаходяться їхні діти. А десь там, у далеких горах, і сьогодні живуть наші співвітчизники, які зникли безвісти. Андрії давно вже стали Махмедами, Василі перетворилися на Ісламуддінів, а Віктори звикли, що кличуть їх Абдулла.
Сльози матерів їх не чіпають. Понад два десятки років тому вони стали під зелений прапор Аллаха і з тих пір замість Біблії читають Коран. Багато хто зробив це не по своїй волі, їх примусили, а вони потім звикли. Але були й такі, яких зломити не вдалося ...
На території Пакистану в 1984 році існувало кілька таборів афганських біженців, в яких були організовані спеціальні центри з підготовки моджахедів. Навчальний центр імені святого Халеда ібн Валіда розміщувався в таборі поруч з аеродромом Бадабер. Саме звідти, до речі, у 1960-му вилетів літак-шпигун "У-2", пілотований Пауерсом. Збив його, теж, до речі, український пілот, вірніше, льотчик-українець.
Ця база належала партії «Ісламське суспільство Афганістану». Керівником центру був майор пакистанської армії Каратулла, який мав шістьох американських радників. Кожні півроку навчальний центр випускав трьохсот моджахедів. Загальна площа бази - півтисячі гектарів. Крім наметового табору там розташовувалися склади зі зброєю та підземні в'язниці. Про те, що в них утримували радянських військовополонених, знали одиниці.
... Валентин Дубина призвався до армії у 1984-му. Вісімнадцятирічного хлопця «покупці» вибрали до себе в мотострільці. Невеликого зросту, худорлявий, якраз для піхоти. Спочатку була учебка в Харкові, де командири і всі, хто залишався на Батьківщині, з боязким соромом і співчуттям поглядали на хлопців з його підрозділу: і перші, і другі знали, що їм доведеться відправитися до Афганістану.
Валентин відслужив уже рік, з якого три місяці провів в Афгані. У бойових діях особливо не брав участь, завдання його частини були скромними: охороняти пости. За весь час лише пару разів обстріляли, коли каравани проходили. Солдати між собою не раз говорили - пощастило з місцем служби ...але не Валентину.
Свій останній день як радянський солдат він пам'ятає добре. Гори випромінювали тепло і світилися від сонячних променів. Ніяких вибухів і стрілянини не було чутно вже кілька днів, і солдатська пошта розносила звістку про швидке закінчення війни. Але для Валентина Дубини в цей день вона по-справжньому тільки почалася.
Хлопець вирушив за водою і несподівано побачив біля себе кількох озброєних людей. Ті підійшли і спокійно наказали слідувати за ними. Солдат скорився - він був без зброї, навичками бойових мистецтв, як десантники або спецназівці, не володів, та й не допомогли б вони в той момент нікому. Так тихо і повели. І саме так були викрадені більшість наших військовослужбовців. У боях полонених брали дуже рідко, адже живими в руки давалися одиниці шураві. Про звірства моджахедів знав кожен воїн-інтернаціоналіст, тому останню кулю залишав для себе...
Костянтин Стогній
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
