В України є одна річ, яка в історичній перспективі важливіша, ніж нафта або газ - це своєрідне повітря, повітря свободи, якого немає ні в незмірно багатшій Росії, ні в більш упорядкованій і розумно керованій Білорусі, ні, тим більше, в «національно-орієнтованих» східних деспотіях колишньої радянської Середньої Азії та Закавказзя.
Зрештою, будь-яку економіку роблять люди, а не ресурси. А ось людям властиво найбільш плідно працювати саме там, де їм краще психологічно. І внутрішній комфорт тут набагато важливіший, ніж комфорт зовнішній. Особливо це стосується сучасної постіндустріальної економіки, коли головною продуктивною силою стає творча робота - ну а яка ж творча праця з-під палиці?
Саме тому, до речі, в РФ за наявності значних матеріальних ресурсів, за 12 років так і не відбулося жодного технологічного прориву, немає ніяких значних наукових досягнень, і сировинна складова промисловості дедалі зростає.
До речі, схожа картина в тоталітарних по суті Еміратах і Саудівській Аравії, де весь хай-тек завозиться і купляється, а власної науки, технічної і виробничої культури та й культури взагалі, як не було в епоху верблюжих караванів, так і немає.
До речі, культура також є маркером соціального неблагополуччя - в Росії, країні великої літературної традиції, національний Букер одержують зовсім ніякі, взагалі нікому не відомі автори, а єдиним на покоління (Лімонов і Проханов - інше покоління) по-справжньому помітним сучасним письменником є один Пєлєвін. Один на все літературне покоління!
Але як інакше може бути в країні, де у в'язницях сидять не бандити і покидьки суспільства, а письменники, вчені, музиканти, художники?
Зараз вже на найвищому рівні в Кремлі кажуть, що з країни тікають творчі сили, але тільки говорять, зробити що-небудь вони не в змозі, не змінивши систему, а ось систему ніхто змінювати навіть не намагається. Спроба змінити систему карається.
І проект «Сколково» - це грандіозний провал у справі «утримання мізків», оскільки саме на соціальні інновації в Сколково накладено жорстке табу, і по суті своїй це підприємство являє собою помісь внутрішнього офшору з банальної шарашки, де абсолютно безправні вчені повинні будуть працювати за умовну посилену пайку. Хоча навіть у сталінських шарашках могли тільки копіювати зарубіжні зразки для потреб оборонної промисловості, а для створення нової якості вже після війни шарашки прикрили і почали створювати наукові містечка, де рівень свободи був у середньому набагато вищим, ніж по країні. І ось там відносно вільні вчені почали створювати дійсно щось нове.
Але час наукових містечок також завершився, і нова економіка вимагає значно більшої, причому загального рівня свободи. Та чи можна пояснити бюрократу, що для створення нової якості сьогодні необхідний вищий рівень свобод? Причому ця умова відноситься до категорії необхідних?
Власне, з Росії тікають вже давно. Але люди з грошима воліють західну Європу, Америку, у кого з грошима слабше, ті осідають в Європі східній, на яких-небудь бананових островах. А от для людей з мізками вибір більш обмежений - творча праця (і гуманітарна, і технічна) завжди пов'язана з певним середовищем, в якому вона тільки й може реалізуватися. Для авіаінженера необхідно, скажімо, профільне виробництво, а для письменника - мовне середовище.
Тому міграція населення з Росії та низки інших країн СНД в Україну може стати найважливішим чинником розвитку саме українського суспільства, і української економіки зокрема. Адже не треба лукавити, що Україна як держава не цілком самодостатня - це частина колись цілого, розірваного дуже довільно. У результаті країні дісталися фрагменти, інколи найбільш розвинені в усьому СРСР, а якихось інших речей могло не виявитися зовсім. І цю диспропорцію можна виправляти десятиліттями, але так і не виправити.
Таке вже, до речі, бувало в історії, коли ніби «з нічого» виникала якась нова якість, хоча насправді якість просто переміщалася. Так, з другої половини 14 століття грецьке населення Візантійської імперії почало мігрувати під загрозою внутрішнього застою і неминучої турецької експансії. Освічені греки виїжджали в різні місця, навіть до Русі, але в основному виходило все-таки в південну Італію. З чим це було пов'язано? Напевно, причин було багато - і населення, загалом, в основному нащадки греків-колоністів, і клімат, схожий з Балканами, і якісь зв'язки - Італія перестала бути зоною візантійських інтересів тільки до самого кінця імперії.
При цьому треба врахувати, що Італія того часу була далеко не найбільш сприятливим місцем для еміграції - це була територія, розорена численними війнами та політичними катаклізмами, де виникали і зникали квазі-держави - від норманських королівств і князівств до арабських еміратів, тобто від часів процвітання римської епохи мало що залишалося. Матеріальна культура перебувала в найпримітивнішому стані.
Але з кінця 14 століття несподівано почалася епоха Відродження, причому не в квітучій Франції і не в потужній Німеччині, а саме в бідній Італії. Причому пріоритети різко змінилися навіть у живописі і скульптурі - від німецьких зразків раптом відійшли і звернулися до елліністичних мотивів, взялися вчити мертві мови, вивчати античні старовини. З'явилося казна-звідки бажання знання і освіти.
«Ще Петрарка відчував, - пишеться у Брокгауза і Ефрона, - що вгамувати цю спрагу може думка грецького народу, - і направляв до неї допитливість співгромадян. Боккаччо перший став знайомити сучасників з літературою еллінів; потім ціла серія вчених візантійців, що переселялися до Італії, знайшла у Флоренції особливо сприйнятливе середовище для насадження своєї старовини. Не Венеція, пов'язана з Візантією протягом усього середньовіччя, а саме відрізана від неї Флоренція стала родючим грунтом для розквіту неоеллінізму. Розум і серця гуманістів жваво відгукнулися на заклик таких талановитих проповідників, як греки-емігранти Хрізолорас, Аргіропул і особливо Геміст Плетон, а також тубільний еллініст Філельфо, і в історії флорентійського Ренесансу склалася ще одна широка і важлива течія неоплатонізму. Вона висунула таких типових і найцікавіших носіїв, як Поліціано (перекладач Гомера, 1470 р.), Фічіно, Ландіна, Піко делла Мірандола, і знайшла осередок у «Платонівській академії» Медичі.
Загалом, до середини XV століття саме Італія стала культурним і, що дуже важливо, виробничим центром Європи - у той час як Східна римська імперія тихо згасала. До моменту взяття Константинополя військами султана, там проживало ледве 40-50 тисяч чоловік, для оборони міста змогли виставити менше 5 тисяч озброєних людей. А еміграція з імперії, що гинула, тривала до самого кінця - останніх переселенців генуезька ескадра втопила на кораблі, коли вже турецькі війська увійшли в місто.
Аналогія прозора, чи не так?
Сьогодні люди з багатої Росії їдуть в бідну Україну, хоча і не суцільним потоком, але цілком відчутно. Вони купують друге житло, як правило, в космополітичних центрах півдня або в столиці, отримують посвідки на проживання, прагнуть отримати подвійне громадянство, що (неймовірна дурість) заборонено офіційно.
Хто їде? Як правило, інтелігенція. Дуже багаті і просто багаті, як сказано вище, не затримуються і прослизають далі в Європу. Але і зовсім жебраки, як правило, не їдуть теж - все-таки це люди з якимись коштами, з професією (часто дефіцитною в Україні), з реальною можливістю якось облаштуватися на новому місці. Не всі хочуть відразу «рвати пуповину» з Росією - та й навіщо, турки ж не наступають, а мирно подають каву в Антальї. До речі, пенсіонери їдуть частіше до Білорусі, але не за свободою, вони їдуть за соціалкою. Теж, між іншим, питання - здавалося б, національна тема в Білорусі значно менше напружена, ніж в Україні, є порядок, є надійність якась ... А їдуть до України.
Відповідь лише одна - їдуть за свободою. Більше в Україні, треба визнати чесно, нічого немає. Якщо тільки сонце і море - їхали б у Геленджик і Темрюк, а то і в Таїланд.
Знову ж таки питання - усвідомлює сьогоднішня Україна цю міграцію як свій унікальний шанс, чи готується сприйняти московське «понаєхалі тут»? І чи збереже вона ту міру свободи, яка тільки одна й становить привабливість її національного проекту?
Якщо оцінювати міграційний потік, причому не лише з РФ, але з усього СНД, то навряд чи це буде більше 2-3 мільйонів чоловік - при негативному прирості населення України це не проблема, а швидше її вирішення. Хоча, звичайно, виникає питання про те, чим ця маса народу займатиметься, буде давати в плюс чи сяде проїдати і без того небагаті соціальні фонди?
Але це, знову ж таки, питання до уряду - як він організує процес. Скажімо, для Криму всього лише 300 тисяч татар-переселенців стали серйозною проблемою саме соціального плану - питання, хто приїхав? Селяни, торговці, духанщики, хоча, звичайно, і лікарі, і вчителі, й електрозварники. Так звана суцільна вибірка - приїхав цілий народ, скрізь - «зустрічайте, я щойно з потягу".
У нашому випадку йдеться про зовсім іншу вибірку та іншу мотивацію. Російським селянам, міліціонерам, працівникам торгівлі, як і мільйонерам, робити в Україні абсолютно нічого. Мова може йти тільки про інтелігенцію в найширшому сенсі - творчу, наукову, технічну, робочу, до речі, також. Ті, у кого є запит на свободу, для кого вона є необхідною умовою, в тому числі і професійною реалізацією.
І, до речі, Україні абсолютно не потрібно мавпувати з Росією і створювати своє «сколково» на кшталт Силіконової долини. Сама Україна як суб'єкт, при правильному використанні тенденції, що складається, може стати інноваційною територією, і не частиною, а повністю.
А може і не стати, як не стала нею Росія в період, коли з усіх республік люди їхали «на історичну батьківщину» від утисків національно-орієнтованих режимів - вони просто розсмокталися по просторах країни, і все. Не створивши ніякої нової якості. Італійські феодали епохи Ренесансу виявилися більш прозорливими.
Анатолій Баранов
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
