Український радикал - найкомфортніший!

За негласним законом європейської політкоректності прийнято боятися радикалів. Прийнято постійно голосити і навіть біснуватися: «Екстремісти йдуть!», «Караул - ультраправі перемогли!», «Ахтунг, ахтунг - на горизонті наці!»

Насправді, на мою думку, не все так страшно, особливо в Україні. Справа у тім, що я поділяю радикалів на три категорії: радикали активні, радикали пасивні і радикали українські.

Перший підвид живе і годується, в основному, на доглянутих, виплеканих і ситих полях Франції, типу Єлисейських. Ці політичні тварини справді досить стрьомні і гучні. Вони натовпами бігають вулицями, перевертають і палять машини. Вони намагаються заблокувати офіс найпрекраснішого і найелегантнішого президента Франції і навіть намагаються втягнути у свої лави його надзвичайно шарманну і фігуристу дружину.

Головні їхні гасла: «Ми хочемо більше грошей (допомоги, пільг, преференцій) і ми хочемо менше працювати (раніше йти на пенсію, мати скорочений робочий день і т.д. і т.п.)!»

Варто сказати, що цей підвид – агресивний, дуже некомфортний для громадян, на вулицях яких палять машини, неприємний владі своєю образливою критикою, хоча і дуже любимий страховими компаніями.

Другі, пасивні, в основному проживають у помірному кліматі північно-європейських та скандинавських країн - ближче до теплої течії Гольфстріму. Вони тихо приковують себе ланцюгами до різних екологічно брудних об'єктів - труб, котельних та банків - і можуть тижнями перебувати у такому стані, заважаючи діловим людям працювати і загрібати свої законні «бабки». Ці хлопці мляві, аморфні, але свою справу знають туго - не один брудний екологічний закон був ними завалений і викинутий на смітник історії.

А є ще українські радикали - ці нічого не палять, ні до чого не приковуються, нічим серйозно не заморочуються. Окрім хіба що джерел фінансування та медійної підтримки.

Так, вони нервують владу, але до певної межі: щоб не розсердити її всерйоз. Саме вони мене колись надихнули на стару свою загадку: «Чому Україна не Росія? У Росії не горять рукописи, а в Україні не горять мости ».

Так от, у нас мости не горять, бо їх і не палять, навіть радикали. І особливо ті мости, які з'єднують їх з владою. Так, вони можуть галасувати, але, чесно кажучи, не сильно - децибел так на 80, що явно нижче шуму реактивного літака-чартера із тих, до яких звикла влада. Так, вони знають слово «Ганьба!», але вони також знають, де і з якою інтонацією його треба кричати. Так, вони вимагають зміни влади, але не тут і не відразу.

Але справа навіть не у цьому. А у тому, що український радикал вже давно генетично мутував у підвид представника влади.

Він їздить на таких же дорогих тачках, він має таку ж круту охорону, він живе у таких же розкішних особняках і апартаментах... А значить, він – не небезпечний і навіть комфортний. Принаймні, для влади. Хоча, правда, не можу сказати це про суспільство.

Дмитро Видрін