Попович: Правило «не лізти в чужі справи» на політиків не поширюється

Наполеон Бонапарт вважав громадську думку «публічною дівою», Блез Паскаль вважав, що «громадська думка править людьми», а Оскар Уайльд був упевнений: «громадська думка торжествує там, де дрімає гадка».

Кожен з цих великих людей по-своєму має рацію, бо незалежно від ставлення - іронічного, чи запобігливого, всі вони розуміли - «людина за своєю природою є істота суспільна».

Своєю думкою про політичне і соціальне життя сучасної української держави в ексклюзивному інтерв'ю з кореспондентом ForUm’у поділився директор Інституту філософії НАНУ, доктор філософських наук Мирослав Попович.

- Мирославе Володимировичу, давайте почнемо нашу розмову з мовної теми, що вже набила оскому.

Як відомо, в українському парламенті зареєстрований законопроект про мови, яким передбачається, що в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови «з урахуванням того, що російська мова є рідною, яка повсякденно використовується більшістю громадян України».

Крім того, Ганна Герман заявила, що в Україні треба зробити державними три мови - російську, українську, англійську.

Нам би хотілося знати Вашу думку з цього приводу, що скажете?

- Скажу, що ідея відносно трьох державних мов здається мені абсолютно неспроможною. Державна мова потрібна для того, щоб нею велася вся державна документація, і навіщо вести її в Україні англійською - убий мене Бог, я не розумію.

Що стосується російської мови - я вважаю, це питання з юридичної точки зору давно вирішене. Є загальновідома міжнародна Хартія, яку двічі ратифікувала Верховна Рада України, згідно якої державними мовами можуть бути міноритарні мови, у тому числі і російська. Але насправді справа абсолютно не в цьому.

Ви уявляєте, що буде, якщо російська мова стане другою державною? Всі чиновники в регіонах, де ніколи російська мова в ходу не була, я маю на увазі, провінційні західні області України, будуть вимушені терміново вивчити російську мову, і може бути, навіть складати з неї якийсь іспит. Скажіть, кому це потрібно? Тим паче, що крім абсолютно обгрунтованого роздратування жодної користі це не принесе.

Український парламент двічі визнав право надання російській мові регіонального, державного статусу. Фактично це давно зроблено - де-небудь у Феодосії або Маріуполі вже давно ніхто не звертається один до одного українською мовою, а всі заяви, рішення й інша «текучка» ведуться російською. Отже тут, по суті, мова про інше.

Якщо в більшій частині України російська мова буде визнана регіональною, в становищі міноритарної групи опиняться українці, які згідно Хартії отримають право вимагати, наприклад, чи свої українські дитячі сади, чи якщо такої можливості немає, окремі групи з нянькою і вихователем, які знають і розмовляють українською. І так аж до університетів. Проте тут потрібно мати на увазі, що якщо ми зараз намагатимемося вирішити проблему кардинально, негайно постане питання про захист української мовної меншості.

У принципі, все це розумно і доступно, і навіть конфліктів не викликало б, якби не стояли гроші. Чи готові місцеві власті, скажімо, на Донбасі піти на таку політичну і педагогічну жертву? Про це чомусь ніхто не думає, хоча мовна ситуація, загалом, була і залишається однією з найбільш дратівливих.

Те, що у нас зараз відбувається відносно мов, нагадує мені часи петровських реформ. Тоді все теж почалося з реформ побутової культури - бороди поголили, одяг поміняли. Це було найбільш дратівливою частиною модернізації суспільства.

Саме тому модернізація українського суспільства, у тому числі, і в гуманітарній сфері, має бути збудована так, щоб якомога менше дратувати побутову культуру. Не випадково я говорив про те, що культура мовного спілкування - це культура повсякденності, і будь-які зміни в ній дратують людей найбільше.

Так вийшло, що мовна проблема у нас відноситься до категорії питань, що вирішуються не впродовж двох-трьох років, а впродовж десятиліття і не одного. У цій сфері державі украй необхідно проводити велику планомірну роботу, зокрема щодо видання класиків світової культури не лише у вигляді художньої літератури, але і підручників - від Ейнштейна до сучасності, і діяти так, щоб не дратувалися не готові поки до цього верстви населення.

- Від проблем мови перейдемо до літератури. Дмитро Табачник недавно заявив, що не може порівняти жодного українського письменника з Достоєвським. Буквально днями у нас на ресурсі вийшов матеріал експерта, який стверджує, що російську літературу створили «українці, євреї і негр». Що Ви скажете з цього приводу?

- Ніхто не дивиться в паспорт, коли читає того чи іншого автора. До речі, Достоєвський був по батькові українець - це загальновідомо, а дідусь його взагалі був уніат. Але якщо Гоголя можна вважати одночасним представником двох культур - російської і української, то Достоєвського не можна. І зовсім не тому, що він був якось не чистий за походженням. Це все дурниця, анкетний підхід до визначення національної приналежності культурного діяча.

Я ось не знаю, в такому разі, як, наприклад, оцінювати Олексія Костянтиновича Толстого. Він, безумовно, граф, але батька-графа свого в очі не бачив, і «дідусь» його по материнській лінії (мати письменника, Ганна Олексіївна Перовська була вихованкою графа А. Разумовського - авт.) - такий же граф, як і я.

Російська література розвивалася за своїми законами, і хто були за походженням люди, які створювали її, - євреї, як Ілля Еренбург чи українці, як Гоголь, - не має жодного значення. Взагалі, для мене питання з серії «хто найрозумніший і хто з ким може поряд стояти?» здаються мені абсолютно ідіотськими. Ну і що з того, що Достоєвський великий письменник? Що тепер Україні через це весь час гризти собі лікті і засмучуватися, що вона неповноцінна? Достоєвський, зрештою, не Бог.

Мені не дуже хотілося б піднімати зараз питання про критерії, але так чи інакше будь-який геніальний «вічний» письменник все одно буде когось чимось дратувати. Так чи інакше, все одно хтось вважатиме, що він у чомусь глибоко не правий. Для когось немає кращого письменника, ніж Толстой, для когось Шевченко. Це виняткові люди свого часу, що знайшли кожен свою нішу, і смішно тут проводити якісь градації.

- Мирославе Володимировичу, на спільній прес-конференції з канадським прем'єром український Президент, кажучи про своє ставлення до Голодомору 30-х років, підкреслив, що Україна завжди засуджуватиме сталінський режим, що скоїв злочин Голодомору.

Проте в Страсбурзі на ПАРЄ з його вуст прозвучала прямо протилежна версія: про те, що Голодомор не можна визнавати геноцидом. Як же класифікувати його?

- Ох, ну треба ж, що вийшло (зітхає). Людина, яка ввела поняття «геноцид», сама особисто вважала, що Голодомор в Україні був геноцидом і писала про це. Сьогоднішні труднощі в класифікації викликані тим, що свого часу радянська сталінська делегація не захотіла прийняти цю формулу, під яку підійшли б масові вбивства на соціальному грунті.

До цих пір всі дискусії довкола геноциду є наслідком геніального сталінського передбачення того, що колись за всі його дії судитимуть, якщо не його самого, то його наступників точно. Звичайно, потрібно міняти загальну формулу так, щоб було ясно: масові вбивства за національною ознакою або віросповіданням, так само як і з інших причин, є проявом геноциду.

Це досить природно. До речі, ніхто не заперечує проти того, щоб злочини ультра-комуністів у Кампучії вважалися геноцидом - нещасних кхмерів убивали не конкретно китайці або в'єтнамці, а їхні ж власні одноплемінники, що належали комуністичній Камбоджі.

Тут чомусь не виникла проблема, а з нами виникла, хоча, адже насправді проблема зовсім не в тому, правильно це юридично чи ні - вважати Голодомор геноцидом, а в тому, що, коли в Росії посилювався культ Сталіна, її лідери наполегливо не хотіли помічати цієї обставини.

Коли ж вона набула скандального характеру, російські лідери почали відмежовуватися від Сталіна і його спадщини. Тоді ж з'явилися заяви нашої влади про те, що ми ніколи не визнаємо злочину сталінського режиму, і не виправдовуватимемо його. Загалом, по-моєму, тут ясно: свого погляду наші керівники на геноцид не мають.

- У щорічному Індексі свободи слова-2010 Україна опустилася на 42 позиції і зайняла 131-е місце між Іраком і Ізраїльськими територіями, в той же час український Президент заявляє, що в Україні свободи слова при ньому не менше, ніж при Ющенку. Ви як вважаєте?

- Я вважаю, що не можна ігнорувати багаточисельні сигнали від людей, що працюють в області слова, журналістів і політичних діячів, які говорять про те, що свобода слова згортається. Все це не на порожньому місці з'явилося, особливо, якщо взяти українську глибинку, де районна газета сьогодні виглядає так само, як і двадцять п'ять років тому.

Можливо, комусь важко визначити з боку наявність чи відсутність свободи слова в Україні, але ж особисто ми, українці, щодня дивимося телебачення, читаємо газети, знаємо, які ЗМІ рептильні, які ні. Навіщо ж нам вішати лапшу на вуха?

- І останнє запитання, Мирославе Володимировичу. Пару тижнів тому інформаційний простір України був підірваний скандальним роликом десятирічної давнини. Його героєм став народний депутат Олег Ляшко, який розповідає про свої сексуальні стосунки з деяким політиком, який допоміг йому піднятися по кар'єрних сходах. Проте, враховуючи, що багато українців обурює факт наявності представників сексуальних меншин в українській політиці, як Ви вважаєте, чи потрібно встановити «фейс-контроль» для народних обранців?

- Безумовно, секс - це та сфера життя людини, куди ніхто не сміє сунути свій ніс. Це стосується і «зірок» шоу-бізнесу, і політиків. Але вже, якщо депутат нетрадиційний, він повинен знати, що наші виборці в більшості своїй подібного не люблять, а значить, таким народним обранцям слід вибирати - або свобода стосунків, або, якщо вони хочуть подобатися людям, їм доведеться поводитися як годиться, бо правило «не лізти в чужі справи» на політиків не поширюється. З ними все повинно бути зрозуміло.

В Америці, наприклад, вважається непристойним запитувати, скільки чоловік заробляє, але політик зобов'язаний оприлюднити всі свої цифри. Сюди ж відноситься і питання оприлюднення суто особистих справ. І ось тут якраз більше переваг у людини, яка відповідає традиційним смакам, навіть якщо справа не стосується сексу.

Лера Нєжина,