Здавалося б, антиукраїнські атаки ідеологічного блоку уряду Януковича повинні змусити українських націонал-патріотів шукати шляхи до згоди і єднання, а все робиться навпаки: розкол стабілізується, а тема суперечок змістилася до питання «хто привів до влади Януковича».
Замість того, щоб проаналізувати динаміку відносин між окремими соціально-класовими, регіональними й етнічними складовими українського суспільства і їх роль у новітній історії, в таборі переможених до цих пір йдуть суперечки і обміни звинуваченнями.
Одні вважають, що у всьому винен Ющенко, тому що зрадив Майдан, деморалізував і розігнав свою «помаранчеву» команду і не давав працювати Юлі; інші продовжують доводити, що у всьому винна вона, оскільки, охоплена жаданням влади, знищувала Ющенка, як тільки могла.
Сам Ющенко звинувачує в своїй поразці народ, який «не зрозумів його», якому «повинно бути соромно за свій вибір», і називає своєю найбільшою помилкою Тимошенко, яку люди нібито не змогли «розкусити» через одягнену на ній «вишиванку».
З'їзд «Нашої України» повинен був дати вичерпний аналіз причин поразки Віктора Ющенка і «помаранчевої» революції. На жаль, їх на з'їзді не було. Сам лідер «Нашої України» самокритично заявив, що програв він сам «і крапка», хоча повинен був би також перерахувати причини поразки. Лише натякнув, що йому довелося боротися на два східні фронти, маючи, напевно, на увазі, що одночасно воював з Януковичем і Тимошенко. Так, провина колишнього лідера Майдану для багатьох очевидна, але ставити крапку на цьому ніяк не можна, бо без з'ясування справжніх причин поразки націонал-патріотам не варто навіть мріяти про перемогу.
У газеті «Україна Молода» від 12 серпня ц.р. читав статтю А. Людвинського, в якій автор вже в заголовку стверджує, що нова влада «24 години на добу формує в українському тілі свідомість космополіта». Повністю згоден з ним, і лише одна думка змусила засумніватися в її правдивості. Автор пише: «Як не сумно, але тріумфатор Майдану 2004 року Віктор Ющенко підняв рукавичку виклику на дуель, кинуту Юлією Тимошенко, і їхня п'ятирічна міжусобна публічна сварка дискредитувала ідеї Майдану ...».
Асоціативно згадується стаття І. Лосєва на «Українській правді» під назвою «Віктор Ющенко: штрихи до політичного портрета», де автор говорить про «домашню війну» між Ющенком і Тимошенко, і нарікає на особисті якості Віктора Ющенка як людину «без особливих чеснот інтелекту, освіти, необхідної працездатності, аналітичних здібностей, вольових якостей ... ».
Але ж причини поразки революції, що сколихнула всю Україну, за розвитком якої спостерігав світ, не можуть зводитися до банальної сварки або «домашньої війни» двох людей! І потім: хто кому і заради чого кинув цю прокляту рукавичку?
Зі шкільних років пам'ятаю, як у підручниках з історії підносилася тема «Причини перемоги у Великій Вітчизняній війні». Однією з таких причин вважалося те, що країною і Радянською Армією керував геніальний стратег і полководець товариш Сталін.
Яким стратегом і полководцем був товариш Сталін, ми тепер знаємо. Спочатку він укріплював могутність Німеччини, забезпечуючи гітлерівський режим зерном і залізом. Шляхом підготовки німецьких пілотів на території СРСР і новими авіаційними технологіями Сталін сприяв створенню Люфтваффе. Він намагався зробити Гітлера своїм союзником і другом, підписав договір про ненапад, яким дав себе підло обдурити. Перед самою війною «геніальний вождь трудящих всього світу» розстріляв або відправив до концтаборів майже весь командний склад Червоної Армії. Це все разом допомогло німцям дійти до Москви і Волги і винищити впродовж війни понад двадцять сім мільйонів радянських громадян. І хоча перераховані вище факти зараз очевидні, багато «трудящих» до цих пір все одно вірять у геніальність товариша Сталіна…
Якщо останні президентські вибори в Україні умовно порівняти з минулою війною, напрошується аналогія між причинами поразок Червоної Армії в перші роки війни і чинниками перемоги донецького кримінально-олігархічного клану над помаранчевим табором.
Відразу після своєї інавгурації тріумфатор Майдану почав активно запрошувати переляканих гаслами Майдану нових господарів недавніх державних підприємств до себе в кабінет, щоб підписати з ними якийсь меморандум. Більшість революційних гасел, завдяки яким Віктор Ющенко став президентом, не були ним згадані впродовж п'ятирічної каденції жодного разу. Мова про гасла «Бандитам в'язниці», «Олігархи заплатять справжню ціну» і «Багаті поділяться з бідними».
Він не ініціював перегляду законності переходу з державної власності в приватні руки жодного підприємства. Юлія Тимошенко встигла організувати такий перегляд тільки відносно «Криворіжсталі», що відняла потім через суд в Ахметова і зятя Кучми Пінчука. Її спроби домовитися про тимчасове заморожування цін на бензин на період посівної закінчилися публічним попередженням з боку президента: «Якщо йти проти законів ринку, підете в опозицію в дудки грати!»
Ця, всіма забута нині, репліка Ющенка є знаковою в його економічній концепції і, відповідно, в політичній позиції, і у ставленні до самої Юлії Тимошенко як економіста і політика. Хіба дана репліка Президента пояснюється недоліками його характеру або відсутністю чеснот інтелекту? І. Лосєв тут помилився: у проведенні своєї лінії в захист інтересів великої буржуазії Президент Віктор Ющенко демонстрував і логіку, і характер, і кмітливість, і працездатність, і послідовність, і принциповість, і ораторське мистецтво.
Так у чому справжнє коріння «сварки» між ним і нею: у складних характерах і жаданні влади, в різних поглядах на шляху розвитку ринкової економіки і в різних соціально-класових орієнтаціях? І нарешті - чи був Ющенко дійсно «помаранчевим» під час «помаранчевої» революції і чи було справді «помаранчевим» його найближче оточення?
Нагадаємо, що головна ідея «помаранчевого» Майдану - це, насамперед, ідея перегляду несправедливої приватизації, утихомирення олігархічних кланів, ставленики яких у владі цинічно зловживали нею, душили свободу слова, убили Гонгадзе, грубо сфальсифікували вибори.
У своїй програмній заяві на Співочому полі 4 липня 2004 року Віктор Ющенко говорив: «Сьогодні національні багатства наповнюють тільки кишені олігархічних кланів. Доступ до соціальних благ став не правом для всіх, а привілеєм для вибраних. Винна в цьому кримінальна влада».
Про Голодомор, НАТО, українську мову, героїв Крут, Батурин і Конотоп, про Мазепу, УПА, Шухевича і Бандеру зі сцени Майдану не обмовилися ні словом. Про це все Ющенко почав говорити значно пізніше і тоді голосніше, коли ближче насувалися чергові президентські вибори.
Цікаво, що Юлія Тимошенко і її парламентська фракція підтримували всі ініціативи Президента в зовнішньополітичній і гуманітарній сферах: в освіті, мовній політиці, у справі визнання Голодомору геноцидом, вступі в НАТО, тоді як Партія регіонів різко засуджувала ці ініціативи, місяцями блокувала парламентську трибуну, виводила на вулиці людей.
Що ж тоді змусило Президента сказати, що він уявляє, як зробити з Януковича українця, а як з Тимошенко українку, не уявляє. Що ж так роз'єднувало двох лідерів Майдану?
Факти переконливо свідчать: їх розвело ставлення до способу і наслідків приватизації колись державних об'єктів і погляди на шляху розвитку ринкової економіки. Він не захотів ворушити минуле і чіпати нових власників. Він вирішив керуватися приказкою «Не той розумний, хто перемагає своїх ворогів, а хто робить їх своїми друзями». У питанні ціноутворення він повністю покладався на ринкову стихію.
Юлія Тимошенко дотримувалася протилежної позиції, вважаючи, що роздані за безцінь державні підприємства слід через суди повернути державі і перепродувати, повернувши людям, таким чином, втрачені в Ощадбанку заощадження. Вона вважала, що, оскільки у нас буржуазія кримінальна і навчилася домовлятися між собою, ціни повинні формуватися і регулюватися під контролем держави і за її втручання.
Коли уряд Тимошенко прийняв постанову про регулювання цін в аптечній системі, Президент на радість фармацевтичній мафії відразу зупинив дію постанови. Професійний банкір знав ціну капіталу, його накопиченню, концентрації і відтворенню. Під час переходу від тотальної державної власності до приватновласницької економіки він був переконаним лібералом і став на шлях захисника інтересів великого капіталу і класу капіталістів, тоді як поведінка прем'єра Тимошенко нагадувала поведінку соціаліста і захисника інтересів держави. За це Ющенко до цих пір називає Тимошенко популісткою.
Про те, що Ющенко ніколи не був «помаранчевим», свідчить призначення ним прем'єр-міністром замість Тимошенко Юрія Єханурова, який, будучи за часів Кучми головою Фонду Державного Майна, продавав державні підприємства і знав всю «кухню прихватизації». З тих пір, як (за словами Жванії) «Юлю послали в тираж» і до самого кінця каденції Ющенка важко пригадати хоч би одну його ініціативу, направлену на обмеження могутності «пацанів», як називав нову донецьку буржуазію зі сцени Майдану сам Ющенко.
«Не чіпай моїх хлопців!», - наказав Ющенко Луценку. Як це? Боротися з донецькими магнатами, які розікрали державні підприємства на Донбасі, і в той же час не боротися з власними друзями, які теж дуже швидко стали магнатами? Президентові здавалося, що простіше і вигідно підписати меморандум про співпрацю і жити з усіма олігархами дружно, спонукавши їх до служіння українській національній справі їхнім капіталом. Наміри були, можливо, благородними, але вони привели не до упокорювання й «українізації» олігархів, а до відродження могутності і популярності Партії регіонів, яка ніколи не збиралася виконувати підписані документи і тричі «кинула» Ющенка.
Разом з останнім «кидком», коли вибраний за підтримки Ющенка і вірного йому електорату Президентом Янукович «раптом» забув свою обіцянку «поставити українського прем'єра», «впав» не тільки Ющенко, але і вся перспектива української національної справи.
Після першого усунення Тимошенко з посади прем'єра у 2005 році повним ходом почався розпад «помаранчевої» команди. Хто сам пішов, як Зінченко, звинувачуючи оточення Президента в корупції, а кого «пішли», як наприклад, вірних Ющенку «помаранчевих» бійців і справжніх українських патріотів Жовтяка і Червонія. Останній до своєї дивної загибелі був безробітним.
Є. Жовтяк пояснював, що його усунули за перешкоду «дерибану» землі близькими до Ющенка людьми. Їх обох, і всіх решта - від Олега Рибачука до Віктора Балоги - «послала в тираж» не Тимошенко.
Хіба вона, а не Ахметов, підказали Президентові ідею призначити Секретарем РНБО одного з найвірніших соратників Януковича і Ахметова, ініціатора бунтівного з'їзду в Сєвєродонецку? Хіба Тимошенко змусила В’ячеслава Кириленка створити власну партію? Як Віктор Ющенко міг виграти вибори, якщо у нього залишилися лише декілька майданових бійців плюс Богатирьова?
З приведених вище аргументів видно, що зведення причин поразки «помаранчевої» революції до особистих відносин і рис вдачі двох її лідерів, як і їхнє прагнення до влади, є швидше емоційним.
Тут задіяні глибокі суспільно-політичні чинники. Для переконливості варто ще раз хронологічно простежити за діями і їхніми наслідками двох основних фігурантів помаранчевої команди до Майдану і після нього.
Після проголошення Януковича президентом, Юля звернулася до народу і закликала його їхати в столицю протестувати проти фальсифікацій виборів. Таким чином, знову збирається Майдан. Люди виступають проти розкрадання державних заводів і фабрик «новими українцями», проти всевладдя і беззаконня, яке надавали їхні ставленики у владі. Ющенко постійно веде якісь переговори з Кучмою і Януковичем. Проте останні наважуються на силове вирішення проблеми: на Київ рушила озброєна колона внутрішніх військ. Юля зустрічається з командуванням сухопутних військ і домовляється про захист Майдану військовими. Майдан був врятований. Перемога «помаранчевої» революції і Віктора Ющенка стала неминучою.
Вибраний Президент Віктор Ющенко, як і заздалегідь було домовлено, і як того вимагав «помаранчевий люд», призначає Тимошенко прем'єр-міністром. Проте вже незабаром між ним і головою Ради Національної Безпеки Порошенком почалися якісь непорозуміння, суть яких вже всі давно забули. Зате всі пам'ятають, як на радість всім олігархам - і донецьким, і «помаранчевим» - Юля була заслана «в тираж».
Усі чотири польові командири Майдану просили Президента не звільняти Тимошенко, оскільки це зробить розкол Майдану. Президент нікого не послухав і запропонував на посаду прем'єр-міністра Юрія Єханурова.
Фракція Януковича спочатку його не підтримала своїми голосами. Проте після проведених переговорів підтримка Єханурова Януковичем і його фракцією була забезпечена. Що ж пообіцяв Ющенко Януковичу? Відповідь слід шукати в негайному публічному запевненні з боку Єханурова в тому, що про реприватизацію або перегляд законності приватизації не може бути й мови.
Отже, Ющенко пообіцяв «не чіпати» олігархів і, очевидно, для повної їх безпеки погодився призначити генеральним прокурором їхнього ставленика. Інтереси буржуазії - і тієї, що стояла на сцені і за сценою Майдану, і донецької, і будь-якої іншої - співпали.
Саме у ці дні безславно закінчилася «помаранчева» революція. Власне, як такої її і не було. Був бунт, який «пацани» всіх мастей спільними зусиллями за підтримки Президента придушили.
Після викладених фактів і міркувань виникає запитання, хто ж кинув рукавичку виклику на дуель? Президент, який звільнив прем'єра, чи прем'єр, якого звільнив Президент? Якщо Ющенко був «помаранчевим» революціонером, навіщо він поставив прем'єром замість Тимошенко людину, яка категорично відкидала ідею перегляду законності «прихватизації»?
Навіщо тоді було взагалі брати участь у революції і повторювати написані кимось «помаранчеві» гасла? Віктор Ющенко «пішов у президенти» не через жадність влади. Його туди «штовхала» певна частина української буржуазії, яка хотіла мати «свого» президента і доступ до державних фінансових потоків.
Отже, не Тимошенко кинула рукавичку. Рукавичку кинула «квазіпомаранчева» буржуазія. І кинула вона її всьому Майдану. Наслідок дуелі: убитий Майдан. Ігор Лосєв назвав у своїй згаданій вище статті ці наслідки катастрофічними. Але його твердження, що «зараз важко сказати, хто в громадянській війні між ними є винним більше - Ющенко чи Тимошенко» - принаймні, нещире.
Вищевикладені висновки вимагають освітлення ще двох епізодів. У 2006 році «помаранчева» команда святкувала перемогу на чергових парламентських виборах. Фракції, лідери яких стояли на сцені Майдану, дістали, нарешті, можливість сформувати парламентську більшість і створити свій уряд.
Торжествували соціалісти на чолі з Олександром Морозом. Вони підтримали «помаранчеву» революцію, яка, якщо вдуматися, була за своїм характером революцією соціалістичною, і розраховували побачити головою Верховної Ради свого лідера. Проте Ющенко кандидатуру Мороза рішуче відкидав, оскільки Мороз представляв не просто соціалістичну партію, а ще живу тоді ліву ідеологію.
Зараз такої ідеології у нас вже немає. Комуністи заради проросійського курсу і боротьби з усім українським не прийняли теорії класової боротьби і стали союзниками олігархів. Соціалісти, вирішивши, що соціалізм є вищою стадією капіталізму, теж почали обслуговувати великий капітал.
Ющенко зіштовхнув зі сцени Майдану соціалістів, і це стало поворотним моментом у всій новітній українській історії, привівши до утворення неприродного коаліційного гібрида - фракції великих капіталістів, комуністів і соціалістів. Перекуповуючи депутатів, «регіонали» намагалися дотягнути кількість до трьохсот, щоб усунути Ющенка. Якби Ющенко і Мороз перестали звинувачувати в своїх електоральних невдачах Тимошенко, вони б погодилися, що єдиною причиною їхніх спільних невдач є повний відхід від гасел і ідей помаранчевої революції.
Розуміли вони це чи ні, хотіли вони цього чи не хотіли, вони обидва в різний час і різними способами стали на шлях контрреволюції. Саме у цьому їхня особиста трагедія і проблема їхніх партій.
Наприкінці повинен прокоментувати епізод, пов'язаний з переговорами БЮТ і Партією регіонів. Саме ці переговори пред'являють Тимошенко як спробу «поділити Україну на двох».
У серпні позаминулого року, перебуваючи у відпустці, я отримав дзвінок з приймальні Турчинова, який наполегливо просив прибути наступного дня в його кабінет. У кабінеті Турчинова зібралися двадцять два депутати з фракції БЮТ - переважно з її «національно-патріотичного крила» і всі голови обласних партійних організацій «Батьківщини» західних областей України. Тимошенко розповіла, що Ющенко сильно активізував діяльність проти неї. Він і його губернатори з нею не співпрацюють. Він звинувачує її в національній зраді і дав команду «накопати» проти неї і її близьких матеріали, які «тягнули» б на відкриття кримінальних справ.
«На мене накидають петлю, - схвильовано сказала Тимошенко, - і готові її затягнути. Я хочу порадитися, що ж мені далі робити». Потім по черзі виступили всі присутні. Були дві цікаві пропозиції. Перша - почати активний публічний захист прем'єра від нападів з боку Президента, звернутися до народу і так далі. Друга - подати у відставку і перейти в опозицію, що могло б забезпечити перемогу на майбутніх президентських виборах.
Я виступив передостаннім і вніс третю пропозицію. Я сказав так: «Юліє Володимирівно! Ющенко, звільнивши Вас з посади прем'єра і почавши співпрацю з тими, проти кого ми разом з ним на Майдані боролися, відмовився від гасел Майдану і тим самим відродив економічну і політичну потужність і зухвалість олігархічного капіталу і Партії регіонів. Майдан пригнічений. Момент упущений. Тепер ніхто нічим олігархам вже не перешкодить. За таких умов вам нічого не залишається, як вступити з ними в переговори. З капіталом воювати важко. Ленін воював, а все закінчилося громадянською війною, тоталітарним режимом а, отже, поверненням капіталізму. Запитайте, чого хочуть олігархи і скажіть їм, чого хочете Ви. Очевидно, вони хочуть гарантій для свого бізнесу, а Ви хочете підтримки Ваших соціальних програм. Повинен же колись капітал повернутися обличчям до людей. Спробуйте домовитися».
На мій подив подальші дискусії велися саме навколо такої пропозиції. Мені здалося, що сама Тимошенко прийшла з такою ж «заготівкою». Фракція вирішила, що під час переговорів ми принципово не здаватимемо двох базових цінностей: європейського курсу і українську мову.
Пізніше я неодноразово активно відстоював позицію необхідності пошуку компромісів з олігархами на засіданнях фракції. Тимошенко жартома зарахувала мене до «фанів» Партії регіонів. Багато моїх колег до цих пір сміються наді мною, кажучи, що з буржуазією не треба було вести переговори, тому що у нас буржуазія неукраїнська і, до того ж, кримінального походження. Лише приступаючи до переговорів, вони вже думають над тим, як обдурити і «кинути» партнера.
Життя показало, що практика ведення переговорів зі ставлениками олігархів була не потрібна ні Ющенку, ні Тимошенко. Але якщо спроби Тимошенко «поділити Україну на двох» за нашим задумом могли привести до мінімізації ролі і впливу олігархічного капіталу, то обіцянки «побачити після виборів українського прем'єра» закінчилися для української справи трагічно.
Трагедія Президента Ющенка, а разом з ним і всіх націонал-патріотів, сталася через те, що в ньому поєднувався войовничий український національний патріотизм, завдяки чому він уперше розплющив всім українцям очі на гірку історичну долю української нації, з підтримкою курсу розвитку економіки України шляхом розвитку і процвітання великого капіталу, тоді як в Україні немає української національної буржуазії.
Серед олігархів, що оволоділи українською економікою, немає жодного українського. Українського немає також у вищому керівництві держави, зокрема, в його гуманітарному блоці. Національну політику в Україні визначають не українці. Захопивши нині владу, вони рішуче взяли промосковський курс, повели наступ на українську мову і українське національне відродження.
Сьогодні немає сил, які могли б змусити їх цей курс змінити. Які надії ще можна було б покладати на об'єднання національно-патріотичної опозиції. Але саме цього частина її лідерів робити не хоче, і не буде.
Вони думають, що зірка Тимошенко ось-ось згасне, або її ув'язнять, а потім вже вони проб'ються до парламенту і в президенти власними силами. Один вже так думав, а зараз пише довгі відкриті листи Януковичу. Він не такий дурний, щоб їх читати, і переадресовує їх Табачнику і Колеснікову. Адже саме ці два патріоти тепер визначають у нас державну ідеологію ...
Юрій Гнаткевич
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
