Влада всіляко намагається заперечити свою маріонетковість по відношенню до Кремля. «Ми зустрічаємося не тому, що в нас така любов. У нас солодких розмов мало, в нас багато принципових розмов» - виправдовуючись, заявив Президент Янукович. Микола Азаров зазначив, що немає підстав вважати українську владу проросійською, виходячи з частих зустрічей керівництва країн: «Ангела Меркель за останній рік зустрічалася з російським керівництвом 16 разів, тоді як Президент і прем'єр-міністр України – 8 разів. Тобто, вдвічі менше, ніж пані Меркель. Проте пані Меркель ніхто не звинувачує в проросійській орієнтації», - обурився Азаров.
Проте, довіри в іноземців цим словам мало: вони весь час перепитують. І річ не в тому, що зробив Президент з Конституцією через кілька днів після того, як присягнув дотримуватися її на Євангелії.
Справа в постійному систематичному підтвердженні владою свого маріонеткового статусу, дрібницями і по-великому. Президент Росії Медведєв сказав, що українській владі «прійдьотся» працювати швидко – оскільки того вимагає Москва. Колишній мер Москви Лужков заявляє про територіальні претензії акуратно. Наступного дня після попередження українського МЗС - жодної реакції. Москвоські діячі, яких вдома мало хто всерйоз сприймає, в присутності формально українських посадовців вчать українців, як писати історію України, як не любити своїх героїв і любити катів.
Щойно влада виписала умови приватизації «Укртелекому» таким чином, щоб брати участь у конкурсі змогли лише російські компанії. «До приватизації не можуть бути допущені компанії, де державна частка перевищує 25%. Ця позиція мені виглядає логічною. Вартість компанії не полягає виключно в економічній площині. Це стратегічне підприємство, де зосереджені комунікації, що мають військовий і спеціальний характер», заявив глава Адміністрації Президента Льовочкін, обгрунтовуючи відсікання західних компаній. При цьому ніби не знає, що великі «приватні» кампанії в Росії насправді керуються Кремлем.
Нарешті, кадрова політика. Не важко побачити, що Дмитро Табачник своєю діяльністю завдає суттєвої шкоди владі Президента Януковича, делегітимізуючи її в очах більшості населення. А ще додати провальну вступну кампанію, за якої в чергах при здачі документів молоді луганчани і їхні батьки не менш енергійно кляли владу, ніж львів‘яни. А тут ще відомі операції з «благодійними коштами» від перепризначуваних ректорів. І це не кажучи про нещодавний крах афери з легальним запровадженням платних послуг у внз. Ці речі супроводжуються відвертим глумом над громадськістю: без черг, за словами Табачника, вступають тільки до ПТУ, а платні послуги «є ознакою цивілізованості». Табачник надає шикарний візуалізований привід для мобілізації супротивникам режиму. Президент при всіх зусиллях не міг цього не розуміти.
Але досі Янукович навіть не намагався позбутися одіозного персонажу. Чому? Вочевидь, він в силу зобов‘язань, не має волі його звільнити: «позади Москва». Коли однопартієць Табачника Борис Колесніков назвав Табачника «казнокрадом» і «дешевим клоуном», та обіцяв вигнати з партії. Той відповів, що приїде з Москви і все скаже. В результаті Табачник приїхав, а з партії його ніхто так і не вигнав.
Якщо влада віддає ключову сферу для будь-якої країни – ідеологічну – під контроль іноземної держави – що це як, не маріонетковість? А інші сфери, зокрема сферу безпеки? Факт очевидний – у ключовому для держави питанні – кадровій політиці – нинішня влада не є суверенною.
Ще один приклад. В розпал останнього протистояння між «Газпромом» і Польщею (остання вимагала нового вигідного контракту і права контролю над своїм газопроводом) Україна стала на бік «Газпрому». Київ відмовився під надуманим приводом транзитувати до Польщі законтрактований газ. Країна, яка в останні роки виступала незмінним адвокатом України, отримала невдячне ставлення нинішньої влади. Яка виставила себе такою, що падає на коліна при першому свистку з Москви. Ефект, щоправда, і Президент, і Азаров кинулися заговорювати компліментами Польщі – але чого в такій ситуації варті слова? Це як з анекдоту про партизана, якого здав зрадник. Повстанця ведуть на розстріл, він плює в очі зраднику, а той у відповідь: «Ой, Миколо, ти шо, обідився?»
Нарешті, остання ситуація. Росія, отримавши «фланг» у вигляді команди Януковича, почала тиснути на Білорусь.
Причому, ця атака не стільки на білоруського лідера, скільки на Білорусь як таку.
За словами віце-спікера російської Держдуми Жириновського «Євросоюз-2 не вийде, СРСР – розвалився. ЛДПР пропонує один варіант – вступайте до складу Російської Федерації, іншого не вийде... Лукашенко не хоче, а жителі Білорусі – хочуть». За його словами, «ми проти національно територіального розділення і ми ніколи не погодимося, щоб був варіант, коли були б якісь національні республіки. Жодна союзна держава ніколи не зможе бути утворена… Вступати областями – так. Буде Мінська, Вітебська, Гомельська, Гродненська, Брестська і Могильовська області. Ми б видали указ і зробили б Лукашенка повпредом Мінського федерального округу. Чим погана організація держави?».
В Росії так традиційно повелося, що іноді правду говорять люди такого складу, як Жириновський.
Влітку, користуючись браком грошей на рахунках Мінська, Москва спровокувала газову кризу з Білоруссю, хоча за поточними рахунками була винна їй більше, ніж Білорусь Росії. Уряд Азарова негайно відрапортував, що згоден постачати стільки газу в обхід Білорусі, скільки буде потрібно «Газпрому».
Дехто міг би сказати, що це питання грошей. Які, як стверджує приказка, «порізно» з дружбою. Але грішми вимірюється далеко не все. Наприклад, скільки коштує баланс сил біля кордонів?
А крім того, заради іноземних забаганок Україна якраз ризикує позбутися дуже серйозних коштів, у тій таки Білорусі. Позбувшись сприятливого режиму в торгівлі нафтою з Росією, президент Білорусі Лукашенко шукав нові шляхи поставок енергоносіїв на білоруський нафтопереробний завод. І, попри український нафтопровід «Одеса-Броди», може знайти їх зовсім не в Україні.
Щойно, на минулому тижні, учасники робочої групи з економічного співробітництва Литви й Білорусі підписали дворічний контракт на перевалку венесуельської нафти через порт Клайпеда в Литві. На тлі неприкритої зовнішньої залежності нинішнього керівництва України Мінськ міг дійти висновку, що литовський шлях надійніший. І якщо офіційна влада здає Польщу, яка останніми роками стільки зробила доброго для України, то що їй завадить здати Білорусь? А довіра коштує чимало.
Тим часом, уряд ухвалив рішення розвернути нафтопровід «Одеса-Броди» в аверсному режимі й прокачати пробну партії нафти на Мозирський НПЗ у Білорусі, в розмірі 80 тисяч тон до кінця року. Не виключено, що цією партією все й обмежиться. Бо ж Литва не гнеться, як нинішня «команда реформаторів».
При цьому слід розуміти, що Кремль усерйоз взявся за Білорусь. Досі вона потрібна була йому на тлі протистояння «помаранчевій» Україні, розміщенню ПРО в Європі тощо. Нині потреба в Лукашенку відпала.
Тим часом російські ЗМІ ведуть звичну для сусідів Росії травлю Лукашенка. Четверта серія фільмку про Лукашенка «Хрещений батько» закінчується словами про те, що Лукашенко має зріктися влади «заради власної безпеки». Його порівнюють з Саакашвілі, в російському інформпросторі з‘явилися повідомлення про можливість «кривавого конфлікту». Проте, навіть у російських ЗМІ нема відповіді на логічне питання: чому ж Москва понад десятиліття підтримувала його, такого «жахливого тирана», прикриваючи його у всіх дискусіях із Заходом? І невже Росія володіє бездоганною моральною позицією, щоб засуджувати недемократизм Лукашенка? Зрештою, курс Лукашенка на державний капіталізм хоч і виявився менш ефективним, ніж ринкові реформи в більшості держав Східної Європи, але все ж ефективнішим за клептократію в Україні і Росії.
«Слов‘янська дружба» закінчилася. Хоча, в Білорусі історики нині ведуть дискусію: хто такі білоруси – слов‘яни з великою домішкою балтів, чи просто слов‘яномовні балти.
19 грудня в Білорусі президентські вибори – виборча кампанія несподіванок не обіцяє. За даними опозиційних соціологів, Лукашенко має близько 40% рейтингу, а його головний опонент – проросійський кандидат Некляєв – близько 5%. Зрозуміло, що останньому в цих виборах головне не участь, а просто зігрітися, попри те, що на його користь знявся ще один проросійський кандидат з 3% рейтингу. Найвпливовіший опозиціонер Мілінкевич з рейтингом близько 12% у виборах участі не бере.
Нинішньому білоруському керівництву потрібне визнання виборів. Завдяки цьому в Мінську настав момент небувалої лібералізації. На білоруських інтернет-форумах опозиціонери діляться шокуючими враженнями, як вони кілька годин простояли в центрах міст з білоруськими національними прапорами, і їх ніхто не розганяв. Білоруський президент припинив конфлікт з союзом поляків Білорусі, відкриває дорогу малому бізнесу – матеріальній основі демократії.
За словами Лукашенка, «все, що ми сьогодні робимо, спрямоване на забезпечення нашої держави та збереження її незалежності, це є найважливішою проблемою, яка сьогодні вирішується. Народ заслужив, щоб мати на цій планеті свій шматок землі... Необхідно, щоб наші діти й онуки потім не дорікали нам, що ми не зберегли і не передали їм у спадок цю землю. От проста логіка нинішніх подій». У той же час, у білоруського народу ситуація з ідентичністю помітно гірша, ніж в Україні.
Не дарма у світі існують «Червоні книги». Ті, хто турбується про багатоманітність світу, намагаються підтримати тих, кому загрожує зникнення. Тим більше, це має робити хороший сусід Україна. За часів Київської Русі вся територія Білорусі входила до складу держави зі столицею у Києві. Після цього було Галицько-Волинське князівство, яке контролювало рівно половину білоруської території. Після цього існувала козацька держава Богдана Хмельницького, яка теж упродовж певного часу контролювала приблизно половину білоруської території. Незважаючи на це, ніяких сентиментів, пов'язаних з посяганням на білоруські території в Україні навіть близько немає. Хороше сусідство важливіше.
Найгірше, що нині в ролі слабшої ланки у порівнянні з Білоруссю виступає Україна, яка має неспівмірно більші ресурси. Завдяки нинішній владі Дуже велика ймовірність, що Москва виборів білоруського президента не визнає, а взимку цього року Білорусь сидітиме без газу. А уряд України тим часом «переспрямовуватиме» газові потоки.
Ніхто не має змушувати Президента Януковича згадувати, всупереч інтересам України, родове село його діда Януки в Білорусі, з його чотирма нинішніми мешканцями. Проте, слід добре пам‘ятати національні інтереси України, для яких навряд чи будь-чим можна виміряти ціну збереження незалежності сусіда.
Справа не в Лукашенку з усіма його гріхами, справжніми і приписаними, справа в Білорусі. Президенти приходять і йдуть, а народи мають зберегтися. У тому числі народ з таким складним формуванням ідентичності й своєї країни, як білоруський.
Олександр Палій
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
