Корнілов: Наше суспільство легко сприймає маніпулювання свідомістю

Україна готується до святкування 60-річчя підписання міжнародної Конвенції з захисту прав людини. Основні положення Конвенції лягли в основу Конституції України 1996 року. Що ж дала безпосередньо українцям ратифікація такого важливого для країни документа? Чи дотримуються в Україні права людини і чому ми так пасивно реагуємо на порушення своїх громадянських прав і свободи слова?

На ці та інші запитання в ексклюзивному інтерв'ю відповів відомий український політолог, директор Української філії Інституту країн СНД Володимир Корнілов.

- Володимире Володимировичу, хотілося б почати дещо здалеку: нещодавно проходив фестиваль «Гайдамаки.UA». Що ви думаєте з приводу скандалу, який вибухнув навколо цього заходу, і спроб заборонити фестиваль?

- Це питання до народного депутата Вадима Колесніченка, який ініціював цю заборону. У принципі, він виклав свою позицію. І у чомусь з цією позицією я згоден. Дійсно, на подібних фестивалях не вперше (думаю, і не востаннє) розпалюється міжнаціональна ворожнеча. Досить подивитися на ті пісні, які співаються, у тому числі деякими політиками у «вишиванках». Там можна почути, хто такі, пардон, «жиди», хто такі «москалі». Вибач, але коли виходять на сцену і співають справді образливі для національних меншин пісні, то у будь-якій нормальній країні таке заборонили б! У Франції подібне заборонили б! Зараз у ПАР вибухнув скандал через те, що Джуліус Малема, лідер молодіжної структури правлячої партії, співав на мітингах стару пісню «Убий бура» (убий білого - ред.). В усьому світі це викликало скандал, у ПАР це викликало масові протести. Людину усунули від виконання її обов'язків у партії, щоб відмежуватися від цього скандалу.

У Малема був аргумент: ну це ж стара пісня, вона давно відома, її співали африканські повстанці проти влади бурів. Зараз організатори «повстаньскіх» пісенних фестивалів говорять те ж саме: мовляв, ми старі бандерівські пісні співаємо. Але ж справа не у тому, що це старі пісні, а у тому, ЩО у цих піснях співається. Ви мене вибачте, від того, що вони «старі», від цього вони не стають менш ксенофобськими.

Ці пісні, на зразок пісні «Стрічка за стрічкою набої подавай», збуджують молодь, роблять її агресивнішою. Власне, для цього ці пісні й були створені, щоб пробудити агресивне ставлення до ворога, до тих, кого бойовики УПА вважали «ворогами України».

У результаті агресивні пісні породили і агресію: прийшла молодь на фестиваль з бітами, почала все трощити. Тепер організатори фестивалю кажуть про те, що треба покарати тих, хто прийшов з бітами. Але зі сцени, по суті, до цього (нібито до «боротьби», а насправді – до відвертого насильства) і закликали ...

- Наскільки мені відомо, міліція навіть не втручалася у цей конфлікт.

- Ну що значить «не втручалася», якщо, наскільки мені відомо, міліція у результаті не пустила цих людей, тому що інакше там би справді було побоїще! І на відміну від багатьох інших подібних акцій, міліція оперативно спрацювала, не пустила і затримала деяких призвідників. Але справа не у тому, як діяла міліція. Справа у тому, що досить дивно потім чути від тих, хто пробуджує агресію, що треба покарати тих, хто цю агресію проявив. Але ж ця агресія молоді - закономірний результат пісенних закликів.

- Це хуліганство.

- А подібні пісні і закликали до хуліганства, «боротьби», до опору, до насильства, до насильства над ближнім своїм, зокрема. Ось вони і виконували у буквальному сенсі те, про що співалося зі сцени. Такого роду фестивалі збирають людей, які готові бити будь-кого, хто попадеться під руку.

- Так, фестиваль начебто «розпалює міжнаціональну ворожнечу». Але ж не заборонили. Виходить, що немає законних підстав?

- Це питання до правоохоронних органів. Пан Колесніченко якраз і задався таким питанням. Так, у нас, на жаль, розпалювання міжнаціональної ворожнечі (в усякому разі, коли це звучить із вуст «свідомих») практично ніколи не карається.

У нас державна політика такою була п'ять років, коли Президент країни міг собі дозволити у своїх виступах розпалювати міжнаціональну ворожнечу. Тому й не дивно, що досі це все ще триває за інерцією.

- У нас, на жаль, багато чого дозволено у правлячих колах. Ось, приміром, глава СБУ є господарем найбільшого медіа-холдингу в Україні.

- Взагалі-то це нонсенс з точки зору західного досвіду. Хоча в Італії, наприклад, прем'єр-міністр володіє найбільшим медіа-холдингом і, судячи із політики ЗМІ, які входять у цей холдинг, безпосередньо впливає на їхню редакційну політику. Але щоб голови силових структур очолювали національні медіа - я такого не пам'ятаю.

Однак, ти знаєш, мене зворушує більше не це, а те, що про це говорять саме зараз. Чому про це не говорили, коли Хорошковський був першим заступником голови Служби безпеки України? Чому тоді це не вважалося проблемою? Чому це не вважалося проблемою, коли його поставили на чолі митниці? Навіть хвалили, тому що він обслуговував політичні та ідеологічні гасла, які існуюча тоді влада, що стала нині опозицією, цілком влаштовували. Це питання виняткого політичного, ідеологічного підходу. Якщо б люди, які це засуджують зараз, засуджували би це ж і в 2005-2007 роках, я б це зрозумів. А так кампанія, яка нині піднята навколо цього факту, це чистої води політична кон'юнктура. Згадай, адже саме цю людину ставили на найвищі пости і минулий уряд, і нинішній. Я згадую, як Юлія Тимошенко збирала прес-конференцію і говорила про те, яку користь цей чоловік приносить на своїх постах, і чому він не буде ніколи красти, очолюючи митницю, мовляв, тому що він і без того багатий. А чому ця «логіка» раптом перестала спрацьовувати зараз?

Чому у нас медіамагнат пан Порошенко, власник телеканалів, газет і пароплавів, міг запросто очолити Раду національної безпеки і оборони, а потім ще бути міністром закордонних справ?

Чому в Україні це нікого не дивувало тоді, а «раптом» стало дивувати зараз? Я таких прикладів у світі не знаю. І при цьому наше суспільство всі подібні факти спокійно сприймало всього лише рік-два тому, а тепер стало дивуватися. Це зайвий раз свідчить про те, що наше суспільство легко сприймає відверте маніпулювання свідомістю його, цього суспільства.

- З огляду на український досвід, коли держструктури володіють мас-медіа, можна сказати, що у нас немає особливої різниці між редакційною політикою і цензурою?

- Редакційна політика і цензура - це все ж таки різні речі. У будь-якій редакції світу, навіть у найдемократичнішій, є свої редакційні обмеження, свої табу.

Один із яскравих прикладів - це реальний медіа-конфлікт, яскраво описаний у фільмі «Insider» з Аль Пачино і Расселом Кроу в головних ролях, у нас він вийшов під назвою «Своя людина». Конфлікт був пов'язаний з відомою телепередачею «60 хвилин» на каналі CBS, яку сама редакція піддала досить жорсткій цензурі. Саме цензурі. Як було сказано авторам передачі: чим правдивіша інформація, подана у ній, тим вона менш бажана на телеканалі, тому що ця інформація безпосередньо б'є по фінансовим інтересам засновників цього каналу. Тобто цензура з боку редакції у чистому вигляді!

- А як у світі відбувається, там журналісти часто стикаються з такою проблемою?

- У багатьох редакціях світу, навіть у демократичних виданнях Заходу, є дуже спірні обмеження. З приводу різниці між редакційною політикою та цензурою сперечаються вже століттями. На Заході у багатьох ЗМІ існує неписане правило: «Твоя інформація, незалежно від того, правдива вона чи ні, не повинна шкодити бізнесу засновників». Дуже сильно цензура, особливо пов'язана із зовнішньополітичним курсом уряду, присутня в американських ЗМІ, притому, що там, начебто, дотримуються всі атрибути свободи

- На Ваш погляд, що змінилося для українців за останні 10-20 років? У 1996 році, приймаючи Конституцію України, внесли до неї положення із світової Конвенції про основоположні права і свободи людини. Але ж підростаюче покоління бачить реальність і те, що їм показують по телевізору.

- Змінилася епоха, змінилося держава, змінився світ. При цьому я не сказав би, що з того часу значною мірою змінилося усвідомлення прав і свобод для пересічних громадян України.

Для того, щоб усвідомити свої права і обов'язки, мало прочитати Конвенцію і Конституцію. Наприклад, вивчаючи Конституцію України у школах, дітлахи можуть з подивом для себе прочитати, що кожен має право на працю. Але при цьому вони бачать реальність, вони бачить, що існує безробіття. І всі розуміють, що це задеклароване право нічим не забезпечене. Коли нашим дітям щось підноситься як обов'язкове, але нездійсненне, це означає, що нігілістичне ставлення до прав і обов'язків громадянина у нас виховується змалку.

Людям треба пояснювати хоча б на практиці інших держав, як насправді захищаються права, як держава бере на себе зобов'язання перед громадянами і при цьому виконує їх. А замість цього втовкмачують норми якихось Конвенцій, ратифікованих Україною, які не реалізуються і нічим не забезпечуються державою!

Наприклад, Україна ратифікувала, крім цієї Конвенції, ще низку європейських міжнародних документів про права національних меншин, про права мовних меншин, але нічого із цього не виконується. І всі це прекрасно розуміють. Мало того, якщо старшокласник, послухавши урок про це, включає ввечері новини і чує з екрану телевізора Президента своєї країни, прем'єрів, депутатів, які доводять, що це абсолютно виконувати не потрібно, то питається: як підростаюче покоління буде ставитися до законів своєї країни?

- Ну а на прикладі Франції, адже вони весь час страйкують. У нас досі не відстоюють свої права.

- У багатьох державах страйки є звичайною справою. У Франції, справді, склалася стійка традиція з 1968 року. Але там йдеться найчастіше не про права, про які говорить ця Конвенція. Найчастіше йдеться про зарплати, про соціальні гарантії. Три-чотири роки тому всю Францію потрясали міжетнічні сутички, коли виступали представники кольорового населення. Там взагалі йшлося про конфлікти з поліцією.

Хоча, звичайно, якщо проводити паралель і говорити про те, як у нас громадяни борються за свої соціальні та професійні права, то різниця відчувається велика: у нас, на жаль, зараз ця боротьба практично відсутня.

- А що ж профспілки, адже саме вони повинні захищати права людини, поки та працює?

- Усі профспілки, за рідкісним винятком, перетворилися на бутафорські бюрократичні структури. Доходить до того, що у багато контрактів можуть запросто вписати пункт, у якому говориться, що при вступі на роботу людина зобов'язується не вступати у жодні профспілки. Це є нонсенсом для будь-якої правової держави, а у нас це можливо.

- Вперше про це чую… І давно такі контракти практикують?

- Так фактично з часу розпаду Союзу, з часів зародження нашого «дикого капіталізму». Я нещодавно бачив такий контракт. Так що від людей, звичайно ж, дуже багато чого залежить. У нас народ часто реагує на утиски своїх професійних прав як на саме собою зрозуміле. У нас Кодекс законів про працю майже ніхто не знає.

Зараз у черговий раз готується новий проект Кодексу, який робить найманих працівників фактично кріпаками при своїх директорах і власниках. Парадоксально, але ми не бачимо ніякого опору мас! Готуються зміни, а люди просто не цікавляться цим питанням.

- А з чим пов'язана така байдужість громадян? Вони не розуміють свої права, не хочуть їх відстоювати, захищати?

- Тут можна все разом перераховувати. Нам десятиліттями розповідали про права трудящих, про те, що ми - «країна соціалізму, який переміг». І породивши на хвилі перебудови відразу до всього, що пов'язане з соціалізмом, у тому числі до гасел про соціальний захист населення, у нас населення стало негативно ставитися не тільки до компартії чи комуністичної ідеї, але автоматично перенесло цей негатив і на профспілки і навіть на будь-які розмови про захист прав трудящих. І виходить, що у нас сам народ, виплеснувши воду, виплеснув і дитину.

Ми забули той факт, що це саме Радянський Союз, який обпльовують нині, спонукав країни Заходу і Європи перейти до більш соціально орієнтованої економіки, до 8-годинного робочого дня та інших соціальних гарантій. І Європа була вимушена для погашення соціальної напруженості йти на розширення соціальних гарантій саме за прикладом СРСР. У підсумку ми бачимо, що соціалізм побудований не у Радянському Союзі, а у Швеції. А у нас виходить, що все хороше, що було раніше, ми з отриманням незалежності відкинули, а натомість прийшов саме «дикий капіталізм».