Україна справді не Росія

Сьогодні нерідко можна почути, що в Україні зростають соціальні невдоволення та напру женість, тому варто чекати вибуху. Але чи так це? Не думаю. Запитаєте, чому? Відповідь одночасно проста і складна.

Дійсно, у низці країн, таких, як, наприклад, Франція і Греція, «соціальна напруженість», «соціальне невдоволення» і «соціальний вибух» ідуть, як правило, без розриву. Часовий лаг між ними нульовий. Там часто місцеві профспілки навіть випереджають події: ще коли люди нічого не відчули, вони намагаються роз'ятрити певні соціальні страхи, підняти хвилювання чи навіть бунти.

А ось в Україні ці три поняття розділені у часі, не зливаються і досить відмінні. У нас поняття «зростання соціальної напруженості» і «зростання соціального невдоволення» не пов'язані.

Так, дійсно, можна констатувати зростання соціальної напру женості у нашій країні. Більше того, цей процес триватиме ще дуже і дуже довго. Яких-небудь чинників, що дають надію на падіння, зараз просто нема: люди почуваються все більше незатишно, всі у гіршому становищі і ніхто (!) не вірить у поліпшення.

Здавалося б, вода камінь точить, і якщо ситуація в країні не зміниться - рвоне. А ле ж ні. Справа у тому, що в Україні прямих проявів невдоволення не буває просто так. З одного боку, це завдяки великій терплячості, з іншого - страхам людей.

Ні для кого не секрет, що одна частина українців боїться втратити роботу або пільги, інша - розуміє, що вийти на якийсь протест, нічого не добитися і дати задній хід - це дуже небезпечна штука. Самі посудіть, що буде, якщо, наприклад, водії вирішать протестувати? Спочатку вони потраплять під чітку фіксацію, а потім їх почне шерстити ДАІ ...

Знову ж таки, після того, як у нас ще СБУ перетворилася на КДБ і в основному займається не стільки організованою злочинністю, скільки допитами то джерел інформації іноземних журналістів, то тих, хто був реципієнтами Фонду Сороса і т.д., багато людей, які мають стосунок до гуманітарних сфер, просто побоюються діяти. Це тому, що розуміють: крім міліції, ними може і зайнятися КДБ. А що таке «інтерес КДБ» , багато хто добре пам'ятає ...

Тепер варто згадати класиків марксизму-ленінізму. Як там Ленін писав?.. Що є трет ьою суб'єктивною умовою? Це організація партій, здатних зрозуміти робітничий клас і всіх трудящих, на повалення влади поміщиків і капіталістів та таке інше.

В Україні має стати вже зовсім погано, щоб люди збунтувалися і вийшли на вулиці без організації. У нас, крім усього іншого, ще і є розбалованість: багато хто готовий піти на демонстрації боротися за свої права, але чекають, щоб їм за це ще й заплатили хоча б по сто гривень.

Цей фактор є. Ще не стало так погано, щоб він перестав домінувати. Але і сили, яка може дати ті сто гривень або справді щось організувати в Україні, за великим рахунком, нема.

Як уже було сказано, на Заході це роблять насамперед профспілки. Україна тут відпочиває. Знаючи, які вони у нас, навіть не варто продовжувати розвивати тему. Вона тупикова. Крім того, там розшевелюють людей ультрарадикальні партії. А у нас вони самі, як правило, шукають, на кому б заробити, і не поспішають йти на акції, які можуть вийти з-під контролю.

Ось і виходить, якщо оцінити всі фактори, які можуть призвести до переходу соціальної напру женості у соціальний вибух, чекати протестів поки рано.

У нас можливий інший сценарій. Може статися так, що в один момент партія влади недорахується підтримки настільки, що ніякими технологіями це буде не перекрити.

Віктор Ющенко вже пройшов схожий шлях. Тільки у його випадку зіграв більше не соціальний фактор, а розчарування громадського, політичного, національного характеру. Ця людина виявилася немічною в усьому, за що бралася. Він був упевнений, що може у цій країні все. Спочатку так і було, але завадила лінь. Її стало видно, і Ющенка перестали враховувати у серйозних політичних іграх.

О сь і тепер, якщо станеться моментальний обвал рейтингу, партії влади нічого не вдасться зробити навіть з урахуванням Анатолія Могильова, Валерія Хорошковського та всього іншого.

Україна справді не Росія. І нехай вибори, на яких може відбитися рейтинг, нескоро. Розуміння того, що більше у цьому зручному кріслі не сидіти і більше нічого не світить, з'являться в усіх так званих політичних еліт.

Тоді ми побачимо перебіжчиків, формування нових груп впливу, партійних проектів. Це, очевидно, буде у нас в Україні головною ознакою того, що соціальна напру женість дійшла до якоїсь певної межі. Верхи постараються на цьому щось викрутити, а низи продовжуватимуть тихо нарікати.

Коли це «поки» закінчит ься, зараз тяжко сказати. Зараз можна прогнозувати, що якщо ремствування народу виросте, на мітинг вийде не 200 чоловік, а 5000, ініціативу очолить хтось із так званого демократичного крила Партії регіонів, і того, що навколо неї створюється.

Якщо щось і станеться, то у класичному варіанті 2004 року: події назвуть революцією, а насправді проведуть тихий палацовий переворот. Хоча, я впевнений, ще раз в Україні такого роду події не можливі ніколи.

Тарас Чорновіл