Чого хоче «націоналістічєская нєчість»…

На дев’ятнадцятому році незалежності України її національно-патріотичні сили зазнали поразки. До влади прийшли ті, хто називає націонал-патріотів печерними націоналістами, бандерівцями, галіцаями, петлюрівськими недобитками та «національно-озабочєннимі». Віце-премєр-міністр, якого нещодавно несподівано призначено відповідати за мовну політику, назвав якось націонал-патріотів «націоналістічєской нечістью». Оскільки я до «нєчісті» належу, мушу далі пояснити, що ж та нєчість таке хоче нечисте зробити, чого не хоче друг Рината Ахметова, соратник Віктора Януковича та співкоаліційник Петра Симоненка Борис Колєсніков.

За комуністичних часів за мрію мати свою незалежну державу чи за активний спротив асиміляції українців націонал-патріотів називали буржуазними націоналістами. За Сталіна їх переважно розстрілювали, а після того, як тиран здох, засилали в концтабори. Тепер ми вже маємо свою державу, де українська мова проголошена державною. Нам залишається лиш прагнути, аби українці перестали цуратися своєї мови, бо вважаємо, що якщо українці відцураються своєї мови, то зникне українська нація, а якщо її відцурається певна частина українців, то нація може розпастися на дві нації.

Ми не домагаємося, щоб всі українці навернулися до своїх національних витоків вже сьогодні. Українська мова витруювалася з українців упродовж трьох століть. На наш погляд, все має відбуватися поступово і не шляхом примусу, а шляхом суспільно обумовленої потреби користуватися своєю мовою.

Ми мріємо, щоб українські чиновники різних рівнів і в різних місцевостях, включно з Донбасом та іншими нині переважно російськомовними регіонами оволоділи українською мовою так, як це зробили Юлія Тимошенко, Раїса Богатирьова, Віктор Янукович, Анатолій Кінах. Ми хочемо побудувати українську національну державу, як це зробили чехи і поляки. Чеська мова у часи розквіту Австро-Угорщини повністю була зникла. Але після розпаду імперії чеська національна буржуазія взяла курс на національне відродження і чеська мова і культура та чеський національний патріотизм відродилися. Отож нам хотілося б, щоб і наша буржуазія кинула свої капітали на підтримку української мови, української книжки, газети, кіно тощо. На жаль, в Україні української національної буржуазії немає. Основні національні багатства в Україні українцям не дісталися. Нашим олігархам все українське національне є чужим. Найбагатшій людині в Україні татарину Р. Ахметову непотрібне виховання українського національного патріотизму. Тому він витрачає позахмарні капітали на підтримку російської мови у пресі й телебаченні, наочним свідченням чого є газета «Сегодня» та телеканал «Україна».

Cьогодні українські націонал-патріоти не мають перспектив повернутися до влади. Вони самі себе побороли і привели до влади людей, які вороже ставляться до ідеї українського національного відродження і під виглядом боротьби «за права чєловека» все роблять для продовження асиміляції українців. За цікавим висловом Олеся Донія, «в українській владі засіли російські націоналісти». Мало не щодня ми є свідками їхніх «витівок», спрямованих на демонтаж досягнень українських патріотів в гуманітарній сфері. Остання з витівок – скасування екзамену з державної мови перед захистом кандидатської дисертації.

Аби оцінити ситуацію з точки зору перспектив українського відродження, вдамося до аналізу фатальних помилок українських патріотів у хронологічному порядку. Після проголошення Незалежності серед українських націонал-патріотів виникла ідея дострокових виборів Верховної Ради. Такі вибори дали б можливість остаточно закріпити перемогу націонал-патріотів та відкрили б шлях до «українізації» України. Цією нагодою не скористалися., бо не наважилися відриватися від вже насиджених депутатських крісел. Призначення Л. Кравчуком на всі вищі гуманітарні посади на всіх рівнях людей з патріотичною орієнтацією заколисало пильність патріотів. У парламенті підняли голос і найчастіше проривалися до мікрофонів проросійські яструби О. Чародєєв і В. Марченко. Вони піддавали гострій обструкції спроби українізації освіти, що проводилися П. Таланчуком і А. Погрібним, та українізації українського війська, що здійснювалася генералом В. Мулявою.

Налякана страйками шахтарів і вчителів у Донецьку (тоді це було дуже незвичним явищем) депутати приймають рішення про саморозпуск. Паралельно дає згоду на перевибори Президент Леонід Кравчук. Це були фатальні помилки, бо з приходом нового президента і нової Верховної Ради, в якій першу скрипку грали комуністи, відродження зупинилося. Обраний шляхом підтасовок і фальсифікацій на Донеччині президент Л. Кучма оголосив про намір домогтися проголошення державності російської мови. Після неодноразових зустрічей з представниками «Просвіти» та згадавши, що він українець, Кучма цього не зробив, але поданий ним сигнал зробив свою чорну справу: зросійщений український плебс зрозумів, що Україна може обійтися без української мови, а «новые украинцы», які шляхом «прихватизації» захопили основні засоби виробництва, стали спішно створювати російськомовні засоби інформації. «Киевские ведомости», «Факты», телеканали «Іnter» та «Україна» щвидко переконали багатьох, що в національній політиці нічого не змінилося і що Україна й надалі буде будуватися як «Украина», а не як «УкраЇна».

Означена тенденція не змінилася після приходу до влади В. Ющенка і помаранчевих сил. Останні прийшли до влади завдяки гаслу «Бандитам тюрми!» Цим гаслом народ вимагав усунути від влади олігархічні клани, насамперед донецький. В. Ющенка активно підтримали українська інтелігенція та західноукраїнський електорат, сподіваючись, що він припинить панування олігархату в інформаційній сфері та розпочне інтенсивне впровадження української мови на телебаченні, в пресі, книговиданні. Проте саме у той час, коли діячі кучмівського режиму стали з переляку стрілятися та тікати за кордон, а Партія Регіонів перебувала на грані морального колапсу, В. Ющенко став запрошувати до свого кабінету олігархів і пропонувати їм жити дружно. Премєр-міністра Ю. Тимошенко, яка спробувала було говорити про перегляд законності приватизації колись державних підприємств, Ющенко, як і давно планували помаранчеві олігархи, послав за висловом Д. Жванії «у тираж» і за домовленістю з фракцією Партії Регіонів призначив прем’єр-міністорм колишнього голову Фонду державного майна Ю. Єханурова, який відразу заявив, що питання реприватизації колись державного майна ніхто ніколи вже порушувати не буде. Це означало, що все розкрадене залишається у тих, хто його розікрав. А щоб олігархи не сумнівалися в щирості дій В. Ющенка, останній запропонував підписати меморандум та універсал.

Ю.Тимошенко з обуренням попереджала, що з наперсточниками меморандум не підписують, після чого президент публічно висміяв її, звинувативши у небажанні змінюватися. Національний вектор розвитку України ні Ющенка, ні Єханурова тоді серйозно не цікавив. Їх цікавило лише зміцнення дружніх стосунків з олігархами і насамперед Р. Ахметовим. Чим і як можна пояснити той факт, що за п’ять років не було зроблено жодного відчутного кроку для підтримки української мови в якійсь сфері? Чому не відродили українське кіно? Чому і словом не обмовився на ці теми віце-прем’єр помаранчевого уряду І. Васюник?

Президентські вибори, де вибір між Януковичем і Тимошенко мав стратегічне значення для України, розставив усі крапки над «і». Ю.Тимошенко чітко визначилась у своїй виборчій програмі і риториці: головним ворогом України і українців є олігархічні клани. Ю. Тимошенко рішуче і однозначно повторювала: українська мова має бути єдиною державною. Визначився і В. Янукович: головним ворогом української держави є помаранчева чума, а російська мова має стати ще однією державною. У цій ситуації вирішальною для долі України стала позиція Ющенка і вірного йому електорату. Ющенко підтримав Януковича. Ю.Тимошенко не була підтримана партіїями Ю. Костенка і О. Тягнибока. Саме позиція частини «печерних націоналістів» відіграла вирішальну роль у перемозі олігархату.

Розповідають, що після інавгурації Януковича в кабінеті Ющенка допізна горіло світло: Ющенко чекав Януковича, щоб разом розподілияти міністерські портфелі. Пост прем’єра мав, безумовно, обійняти сам Ющенко. Як тут не пригадати, що в кабінеті Сталіна в ніч з 21 на 22 червня 1941 р. теж до ранку горіло світло. «Абманул, сволочь!»,- сказав Сталін, вийшовши вранці до членів свого політбюро. Немає сумніву, що щось подібне подумав Ющенко, вимикаючи світло у своєму кабінеті.

Яка перспектива? Зрозуміло, що в Україні залишається нерозв’язаним не тільки соціальне, а й національне питання, осердям якого є питання мовне. Там де збережеться українська мова, там збережеться українська нація. Там де вона зникне, там зникне українська нація, а натомість постане якесь якісно інше етнічне утворення. Саме навколо такої перспективи і точиться в Україні протягом багатьох років запекла політична колотнеча. Не в соціальній справедливості та розмірах пенсій і зарплат, не в корупції і підвищенні чи збереженні старих тарифів суть глибокого і гострого політичного протистояння в Україні.

Це легко підтверджується цілком очевидною кореляцією, яка переконливо підтверджується упродовж усіх останніх парламентських і президентських виборів: чим менше української мови, тим більше голосів за Януковича і його партію, і навпаки. Там де тотально панує російська мова, там всі голосували за Януковича. Помаранчева революція мала яскраво виражений класовий, антиолігархічний характер і була вибухом народного гніву проти несправедливого розкрадання олігархами колись державної соціалістичної власності. Про мову тоді зовсім не йшлося. І все-таки обкрадений донецькими олігархами Донбас весь голосував за Януковича. Його партію, в якій зібралася майже вся найбагатша буржуазія, у вирішальні моменти рішуче підтримують комуністи. Звичайно ж, не заради зниження «експлуатації трудящих», а заради проросійсьського курсу та збереження панування російської мови. Атеїсти-комуністи підтримують заради цього не тільки капіталістів, а й російську православну церкву з її ідеєю «единого русского мира». На спорудженій у вигляді великого намету перед входом до Верховної Ради церкві написано: «Власність народних депутатів України Катерини Самойлик і Олександра Голуба».

У Білорусії немає політичної колотнечі, бо там мовне питання давно розв’язане. Білоруси конституційно закріпили рівноправність білоруської і російської мов, що призвело до повного витіснення білоруської мови із суспільного життя. Ні Президент , ні депутати парламенту там білоруською не користуються а на нечисленну опозицію, яка вперто спілкується рідною мовою, дивляться як на «странных людей». Якби в Україні не було «странных национально-озабоченных людей, печерных националистов и прочей националистческой нечисти» , в Україні не було б політичної колотнечі. Але й України не було б, бо Україна без української мови – це вже не Україна.

Печерних націоналістів чекає незабаром серйозне випробування. У середовищі партії, яка нині проголошує себе партією реформаторів, визріла мовна реформа у вигляді «Базового закону про мови». Його автори (найочевидніше, ними є російський орденоносець Вадим Колесніченко та Олена Бондаренко - колишній прес-секретар нинішнього відповідального в уряді за мовну політику віце-премєра Бориса Колесникова) доводять, що їхній проект є надзвичайно демократичним і європейським, бо покликаний захистити і підтримати, як цього вимагає ратифікована нами європейська мовна хартія, чотирнадцять мов національних меншин. Закон запроваджує поняття «регіональні мови». Якщо в населеному пункті є 10% якогось етнічного утворення, відповідна районна чи міська рада можуть його мову визнати регіональною, тобто офіційною на даній території з усіма правовими наслідками.

Не будемо тут нагадувати, що термін «регіональна мова» не є прописаний в нашій Конституції як і в самій європейській хартії, бо в хартії йдеться про монітарні мови, тобто мови, яким загрожує знищення. Акцентуємо увагу на іншому. Законопроект, розроблений в Партії Регіонів, справді, є добрим для будь-якої європейської країни. Але не для України. До чотирнадцяти мов національних меншин, які він збирається захищати, закон відносить і російську мову. Можна напевно сказати, що насамперед російську. Пригадується, як під час навчання арифметичним діям дітей вчать «один записати, а два тримати в пам’яті». В. Колесніченко і О. Бондаренко пишуть чотирнадцять, а «в уме держат один – русский». Захищати російську мову від української це все рівно, що захищати вовка від впійманого ним зайця. Коли ж нам нагадують про «права человека», нам кортить нагадати про емські і валуєвські укази, що забороняли українську мову, про пістолет капітана Матвєєва, яким він на Соловках розстріляв весь цвіт української інтелігенції, та про замордованих за захист української мови донеччан Олексу Тихого і Василя Стуса.

Якщо кожна міська рада буде приймати рішення про те, якою регіональною мовою (а таких міст, де росіян понад 10%, є переважна більшість), можна уявити собі, яку перманентну колотнечу це збурить в Україні. Очевидно, що у Верховній Раді курячі яйця і димові шашки розглядатимуться вже як іграшки. На політичні ігрища буде відповідна реакція печерних і не печерних націоналістів. То чи не розумніше замість чергового безпардонного пропихання антиукраїнських і неконституційних новел порекомендувати українцям спокійно і поступово за сприяння держави гарно оволодіти українською мовою. Ніхто ж сильно не підганяє і не змушує користуватися нею повсюди і повсякчасно. Так буде справедливо, розумно, інтелігентно і конституційно.

Юрій Гнаткевич