Нещодавно був у дивовижному музеї. Музей дивовижний хоч би тому, що створений, в основному, героїчними зусиллями всього лише двох людей – подружжя Верескул. А двічі дивовижний тому, що ці двоє подвижників і фанатів створили не просто якийсь етнографічний музейчик кустарних промислів, а величезний музеїще стратегічної авіації дальньої дії.
Щоправда, дивно виглядає музей. І ще дивнішою є його коротка історія. На невеличкому п'ятачку під безжальним полтавським сонцем мліють величезні, бездоганні потужні літаючі крейсери, кожен із яких міг стати літаючим кошмаром для наймогутнішої країни з найсучаснішими системами ППО. Нова геополітична реальність зробила їх непотрібними у військовому плані. Але вони могли б стати унікальними літаючими лабораторіями, повітряними науковими центрами, навчальними базами чи основою безпомилкової метеорології.
Проте чийсь маревно-комерційний розум сказав одне слово: «Різати!» І на ці найдосконаліші у світі машини, на цю втілену мрію багатьох поколінь конструкторів, дизайнерів і вчених кинулися незчисленні полчища мародерів.
Одні з них, немов ворони-стерв'ятники, які спершу викльовують у жертви найцінніше у мізках – гіпоталамус, кинулися у кабіни пілотів, вивертаючи паяльниками із мозку лайнерів унікальні керуючі навігаційні системи – спайки, зчленування дорогоцінних металів з платини, золота і цирконію. Інші по-вовчому рвали злими кусачками срібні легені лайнерів - акумулятори батарей. Треті, як гієни, вгризалися абразивними пилами у хребти літаючих фортець – величезні несучі титанові балки, які є віссю кожного літаючого гіганта.
А зовні просто безчинствували підхмелені «прапори», які живцем здирали із беззахисних мастодонтів шкіру - бездоганну алюмінієву обшивку. І з висоти польоту все це, мабуть, нагадувало миттєве обгризання зграєю збожеволілих від крові піраній смертельно пораненого буйвола, який опинився на фатальній переправі.
Так кілька років тому у нашій країні проходила «конверсія». На щастя, на її шляху постали кілька пілотів і штурманів. Вони не використали дев'ятитонні диявольські бомби, «руйнівники кварталів», зі свого арсеналу, крилаті ракети, здатні пробити оборону будь-якого авіаносця, найшвидкісніші у світі турильні кулемети. Вони просто стали навколо кількох своїх машин, наскільки вистачило їхнього ланцюжка, і, відбиваючись від гумових палиць і тупорилих берців, врятували стільки машин, скільки змогли.
І ось зараз ці позамежні, стратосферні, схожі більше на НЛО, ніж на літаки, літаючі апарати все-таки зібралися у тісну компанію у цьому фактично приватному і створеному на аматорські гроші музеї. Разом з колишнім командиром полку проникли у жарке чрево лідера гігантів, ТУ-160, і заварили кавочки у штатному стаціонарному кавовому автоматі літаючої фортеці.
Це була, напевно, найбільш незвичайна кава у моєму житті. Я запитав: «А може, і цей треба дорізати? Можна купити кілька квартир для досі бездомних колишніх пілотів». А він відповів: «Краще ми себе поріжемо на органи і продамо, щоб було де жити нашим дружинам і дітям»…
Потім я ще багато сотень кілометрів їхав машиною по Україні. Кілометрів за п'ятсот поїздки мені зустрілося по дорозі п'ять чи шість кафе під назвою «Політ». Але чомусь жодного під назвою, наприклад, «Їзда». Так, мабуть, влаштована людина, що вона завжди мріє не про буденне, не про рутинне, не про приземлене. Людина завжди мріє про незвичайне, яскраве, неземне. Тому правильніше, напевно, сказати, що людина росте, коли літає уві сні. Та однак нація росте, коли літає наяву.
Дмитро Видрін
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
