Кому заважає Кримська Автономія?

Минулого тижня у Барселоні відбулася маніфестація, яка вразила своїм розмахом - у ній взяли участь майже 1,5 мільйона чоловік. Зазначу, що все населення Каталонії складає трохи більше семи мільйонів, а етнічними каталонцями вважають себе приблизно 65 відсотків. Це означає, що боротьба за розширення автономного статусу, без будь-якого перебільшення, стала для жителів Каталонії справді «спільною справою», основою для об'єднання людей з різними політичними поглядами, а право на самостійність і власну ідентичність виявилося для переважної більшості безумовним пріоритетом.

Звичайно, можна дорікнути каталонцям за те, що вони дуже далеко заходять у своїх вимогах, оскільки Каталонія і без того є однією із найбільш самостійних європейських автономій – каталанською мовою ведеться викладання у державних школах і вузах; її повинні добре знати муніципальні чиновники і поліцейські. Прагнення забезпечити каталанській законодавчу перевагу над іспанською (кастильською) мовою, яка використовується на загальнонаціональному рівні, може показатися дещо зайвим, так же, як і бажання проголосити населення Каталонії окремою нацією, яка існує разом з іспанською.

У мене немає бажання ні засуджувати жителів Каталонії за їхній радикалізм, ні ставати на їхній бік. Мені хотілося б тільки підкреслити, що між центром і автономією виникли досить гострі суперечності, не дивлячись на широкі права і повноваження, якими користується Каталонія. Немає необхідності говорити, що якби у 1979 році, відразу ж після завершення демонтажу фашистського режиму і прийняття нової іспанської Конституції, Каталонія не отримала би статусу автономії (який згодом був розширений), то конфлікт міг би набути набагато тяжчого характеру і завершитися розколом держави.

Окрім Каталонії, в Іспанії існує ще 16 автономних областей. Це дозволяє зберігати єдність країни, такої різноманітної за своїми кліматичними умовами і рівнем економічного розвитку регіонів, не пригнічуючи місцеве самоврядування, створюючи умови для вирішення завдань як місцевого, так і загальнонаціонального розвитку.

Так чому ж нам не вдалося створити такі умови нашій країні?

В Україні єдиним регіоном, який володіє автономним статусом, є Крим. Це можна вважати виправданим тільки з тієї точки зору, що півострів є найскладнішим і найбільш суперечливим регіоном України, який гостро потребує економічної і культурної самостійності. Для Криму це питання не розвитку, а виживання, без прав і повноважень Автономії економіку півострова чекає неминуча деградація, а кримське суспільство — гострі внутрішні конфлікти. Але це зовсім не означає, що інші історичні і культурні області України не виграли б від надання їм автономного статусу.

Як показує європейський досвід останніх трьох десятиліть, створення територіальних автономій дозволяє вирішити багато місцевих і загальнонаціональних проблем, створити дієві механізми для розв’язання протиріч, які накопичувалися десятиліттями. Взяти хоч би ту ж Каталонію. При Франко були потрібні величезні зусилля для того, щоб перешкоджати появі у каталонців власної ідентичності і штучно обмежувати використання каталонської мови. Зараз ні адміністративні, ні репресивні заходи не потрібні. Каталонія, хоча і претендує на особливу роль, є складовою частиною іспанського економічного і культурного простору, а прискорений розвиток каталонської промисловості помітно поліпшив стан справ на загальнонаціональному рівні.

Але нам, на жаль, поки доводиться думати не про розвиток, а про збереження і реалізацію нашого єдиного досягнення останніх двох десятиліть - Кримської Автономії. Без будь-якого перебільшення можна сказати, що тільки автономний статус Криму утримує українську політичну систему від розпаду. Без цьогої суперечності між Заходом і південним Сходом країни досягли б смертельно небезпечного рівня. Проте автономний статус Криму має противників, які або відкрито вимагають його скасування, або ігнорують його і що намагаються управляти Кримом так, немов він не має у своєму розпорядженні певних серйозних прав і повноважень, а Конституція АРК — лише стосик непотрібних аркушів.

Так кому ж заважає Кримська Автономія?

Перш за все, тим, хто зацікавлений у збереженні олігархічного ладу. Ці сили можуть ховатися під різними ідеологічними масками - від ліберальних до шовіністів. Але цілі їхньої політики співпадають у головному: вони хотіли б відкрити доступ олігархічним угрупуванням до природних багатств Криму і залишків радянського промислового потенціалу, збережених від грабежу і розорення.

Зрозуміло, що Конституція АРК, яка гарантує Автономії право на фінансову самостійність і можливість проведення власної соціально-економічної політики, є головною перешкодою для досягнення цієї мети. Тому вони або відкрито порушують Конституцію Криму, грубо ігноруючи її найважливіші положення, або закликають боротися за розширення повноважень, не відволікаючись на реалізацію тих, які законодавчо закріплені за нашою Автономною Республікою.

При цьому найчастіше такі діячі закликають якнайшвидше скасувати відмінити так звану «поправку депутата Зайця», яка встановлює, що рішення кримських органів влади «не можуть суперечити Конституції України і законам України». Навіщо для розвитку Криму так необхідно порушувати українські закони, нас не повідомляють. Але, як показала Наталія Кисельова у своїй статті на цю тему, нещодавно опублікованій у «Кримській правді», розмови про скасування «поправки Зайця» потрібні тим, хто одночасно хотів би зображати кримського патріота і закривати очі на розграбування Криму олігархічними кланами (а можливо, і отримувати від цього вигоду).

У нас є достатньо повноважень, щоб створити у Криму владу, яка керується інтересами жителів півострова, і забезпечити його економічну і культурну самостійність, створити умови для використання російської мови в усіх сферах державного і суспільного життя. Але за це потрібно боротися, оскільки олігархічні угрупування, які керують Україною, самі, з доброї волі, не діятимуть у правовому полі. Їх потрібно змусити дотримуватися закону. І забарвлення олігархічних кланів у даному разі принципового значення не має.

Ми бачимо, що нинішня правляча верхівка всупереч власній передвиборчій обіцянці так же цинічно ігнорує положення Конституції АРК, як і оточення Ющенка. Щоправда, якщо попередня влада найчастіше ігнорувала повноваження Криму у культурній і мовній сфері, то нинішні навколовладні угрупування намагаються підім'яти під себе самоврядування і право на економічну самостійність. Закріплене за Автономією право залишати зібрані на півострові податки на потреби соціально-економічного розвитку однаково ігнорувалося усіма режимами, які правили у нашій країні. Тут українська влада проявляє завидну послідовність.

Очевидно, що тим, хто розраховує поживитися крихтами «з панського столу», невигідно боротися з усевладдям олігархічних угрупувань. Багатьом просто страшно підніматися на боротьбу проти такого небезпечного противника. Але якщо ми вдаватимемося до зачарованих мрій у той час, коли горить наш будинок, ми ризикуємо незабаром опинитися на попелищі.

Не можна допустити, щоб у Криму встановилося олігархічне панування. Справа тут не тільки у тому, що у такому разі буде грубо порушене право кримчан на формування відповідальної влади, яка представляє їхні інтереси, і на проведення економічної політики, направленої на підвищення якості життя і рівня розвитку Криму. Курс, який проводиться олігархією, веде до загострення усіх суспільних суперечностей. Тому наслідки олігархічного панування надзвичайно вигідні тим силам, які прагнуть, дестабілізуючи обстановку в окремих країнах і цілих світових регіонах, досягти своїх геополітичних цілей.

Олігархічний лад, який викликає природний протест і обурення у більшості суспільства, створює всі необхідні умови для втручання у політичний процес ззовні, про це ясно свідчить приклад хоч би так званої «помаранчевої революції». Очевидно, що тепер, коли світ вступив у смугу кризового розвитку, у різних геополітичних гравців з'являтиметься бажання вирішити свої геополітичні завдання саме такими методами, якими, до речі, впродовж багатьох десятиліть користується адміністрація США.

І Україна, яка перебуває у надзвичайно складній геополітичній ситуації (зокрема, через практично відкриті територіальні претензії з боку низки сусідніх країн), змушена буде серйозно зайнятися національною безпекою, або ж вона перестане існувати як єдина і цілісна держава. Я переконаний, що це питання наступних десяти-п'ятнадцяти років, тому часу на роздуми і коливання у нас практично не залишилося.

Для України національна безпека, перш за все, пов'язана зі збереженням країни як частини східнослов'янського простору. Тому наша країна повинна буде брати активну участь у діяльності колективних структур безпеки, створених східнослов'янськими державами, перш за все ОДКБ.

Крим, який упродовж останніх двадцяти років грав роль регіону, що скріпляє східнослов'янський простір, міг би стати своєрідною сполучною ланкою між оборонним простором України і держав ОДКБ, повернувши собі деякі функції, які він мав у забезпеченні обороноздатності Радянського Союзу. Очевидно, що це можливо тільки у тому разі, якщо Крим збереже свій автономний статус і зможе на практиці скористатися його перевагами.

Знищення кримської Автономії, яке, на жаль, стає все більш реальною загрозою, не тільки дестабілізуватиме обстановку в Причорноморському регіоні, але і створить можливості для військово-політичного тиску на Росію, який, врешті-решт, може призвести до корінної зміни розстановки сил на пострадянському просторі і руйнування східнослов'янської цивілізації.

Щоб цього не сталося, кримське суспільство повинне добитися повномасштабної реалізації конституційних прав Криму. Це стосується бюджетних повноважень, використання російської мови як мови міжнаціонального спілкування, економічної і політичної самостійності Автономної Республіки. А для цього прихильники Автономії повинні виявитися сильнішими за тих, хто хотів би її знищення, і тих, хто хотів би з демагогічних міркувань про додаткові повноваження прикрити свою злочинну байдужість до цинічного знущання над нашою Конституцією.

Найближчі роки і навіть місяці будуть багато у чому вирішальними. Нам належить проявити мудрість, силу духу і політичну відповідальність заради порятунку Автономії. Такі ж, які ми проявили при її створенні на історичному референдумі 20 січня 1991 року.

Леонід Грач