Стретович: Нашим політикам не дають спокою лаври Путіна і Медведєва

28 червня 1996 року Верховна Рада України прийняла першу Конституцію незалежної української держави, в якій були підтримані всі спірні статті проектів, зокрема, про державні символи, мову і право приватної власності.

Але головним її аспектом стало все-таки закріплення правових основ незалежної України, її суверенітету і територіальної цілісності, що, поза сумнівом, мало сприяти підвищенню авторитету України на міжнародній арені.

Проте, як це не парадоксально, буквально з дня ухвалення, залежно від кольору правлячої партії, до головного державного документа регулярно вносилися – і вносяться – різного роду зміни.

Про українську Конституцію «через чотирнадцять років» в ексклюзивному інтерв'ю з кореспондентом ForUm’у поговорив один із її авторів, народний депутат України (фракція НУ-НС) Володимир Стретович.

- Володимире Миколайовичу, чотирнадцять років тому цього дня була прийнята перша Конституція незалежної української держави. З того часу цей багатостраждальний документ із завидною регулярністю піддається реформам. Чому так?

- Тому, що Україна – це історично сформована нова держава, у якій не визріла національна державна еліта. Таким чином, відбувся розрив між об'єктивними віяннями історії про розпад імперії і створення молодих держав і тими, хто може ці держави поставити на правильний шлях розвитку.

За дев'ятнадцять років української кризової історії – я інакше її не називаю, оскільки перманентна криза нашої держави є свідченням того, як еліти, які тричі змінилися за цей час, не можуть знайти механізми облаштування життя громадян за допомогою публічного апарату влади, який називається державою. Ось і вся відповідь.

- Іншими словами, є історична реалія, що держава може і повинна бути, але нікому її створити привабливою для громадян?

- Саме так. Кожна нова влада хоче підробити Конституцію під себе, але феномен-то саме в тому, щоб самим підлаштуватися під неї і слідувати тому, що було затверджено на зорі нашої незалежності.

Небажання підлаштовуватися під Конституцію, а робити тільки «так, як я хочу, тому, що як по-іншому – не знаю», і призводить до перманентної кризи нашої політичної системи, парламентським негараздам та іншого.

- Як Ви вважаєте, після внесення нових змін, про які зараз стільки розмов, якою цього разу буде наша Конституція?

- Я думаю, «регіонали» спробують скасувати реформу 2004 року, залишивши лише деякі її елементи, типу подолання вето і формування більшості, де влада Президента буде значніша, ніж сьогодні. Цим обумовлене і вербування «тушок», і всі ті катаклізми, які мають місце сьогодні у парламенті. Таким чином, «регіонали» прагнуть у спосіб зразка 2007 року набрати коаліцію більшості до трьохсот чоловік. Якщо пам'ятаєте, так Ющенко, будучи Президентом, за допомогою КСУ оголосив про розпуск парламенту.

Сьогодні КСУ, підкоряючись волі правителя, не став на захист Конституції і, по суті, потурає Януковичу у його прагненні до диктатури. Я особисто це відчуваю і як правознавець, і як людина, яка писала Конституцію і передбачала, чим це все може закінчитися.

- Поясніть Вашу останню думку, будь ласка.

- Влада Президента буде безмежна, суди вже беруться під контроль, вибори місцевого самоврядування відбудуться 31 жовтня без блоків і партій. Партія регіонів як правляча партія забезпечить собі перевагу і у такий спобіб країні скажуть: «Розслабся, ми прийшли і тепер будуватимемо країну за своїм образом і подібністю, і ні про які демократичні принципи і завоювання мови бути не може, оскільки ми не знаємо, як це повинно бути. Ми знаємо, що все повинно бути без зайвих дискусій, обговорень, Венеціанських комісій і залучення громадських організацій». Ось вони так хочуть і вони так зроблять, тому що вони – влада.

- Судячи з деяких заяв Ваших однопартійців, НУ-НС серйозно має намір поборотися з КПУ за прихильність «регіоналів». Що Ви про це думаєте?

- Мені тяжко говорити про це. Мій перший заступник із партії «Християнсько-демократичний союз», не дивлячись на мої заперечення і без відповідного політичного рішення партії, піддався спокусі, перейшовши у коаліцію, за що і отримав партійне стягнення і був позбавлений статусу першого заступника.

- Проте обійшлося без виключення із лав?

- Виключити із партії за нашим статутом може тільки з'їзд, який у даному разі буде позачерговим і розгляне це питання.

А стосовно комуністів мені здається, що в умовах дев'ятнадцятої річниці української дійсності було б доцільно усунути їхній вплив на формування державної влади.

Інакше виходить парадоксальна ситуація: ми вже зруйнували Берлінську стіну, «поклали» останню європейську імперію, не рахуючи російської, і тепер знову повертаємося до комуністичних принципів – ставимо пам'ятники Сталіну у незалежній Україні. Парадокс, чи не так?

- І як, цікаво, Ви пропонуєте усувати комуністів?

- Це рішення повинен ухвалювати не я, а політична сила, яка отримала вотум довіри виборця на виборах, – «Наша Україна». Саме вона у ході дискусії повинна прийти до висновку про створення коаліції з Партією регіонів і після цього почати будувати ту країну, яка б задовольняла жителів усіх наших територій – українців і неукраїнців у тому числі.

Нинішні ж методи, які пропонуються, на кштлт переманювання «тушок» мені як юристу-конституціоналісту дуже тяжко сприймати, оскільки я апріорі не сприймаю теорії «тушок» - це є порушенням Конституції. Виборець голосував не за них, а за політичну силу з її програмою, у якій бачив виразника своїх інтересів.

«Тушки» - це депутати, які скоюють політичну зраду щодо свого виборця. Вони відходять від принципів тієї політичної сили, у якій були і за яку голосували люди.

- Але процес все-таки триває…

- Так, в нинішній ситуації він матиме продовження. І заяви «героя» Жванії небезпідставні, враховуючи його активність і віртуальні можливості, а парламент із зрозумілих причин стоятиме «до останнього».

Найжорсткіша боротьба розгорнеться, коли до «трьохсот спартанців» залишиться добрати всього декілька чоловік. У цьому дуже зацікавлена Партія регіонів, яка бажала б закінчити цей процес до вересня. Давид Важаєвич допомагає їм у цьому.

- Чому?

- Для того, щоб зайняти своє місце у ієрархіумі та показати правлячій партії і владі, на що конкретно він здатний. Крім того, вважаю, йому дуже не хочеться втрачати важелі впливу на певні процеси, адже всі ці ігри і затіваються-то винятково для задоволення свого его, у тому числі й політичного. При цьому, звичайно, не слід виключати і захист власного комерційного інтересу, який може бути підданий небажаній ревізії за умови перебування в опозиційному таборі.

- Володимире Миколайовичу, чому ліквідували «Нашу Самооборону»? Чи будуть наслідки?

- Я теж входив до групи «самооборонців», але, признаюся, мене ніхто не запрошував на обговорення щодо її ліквідації. Проте вона ліквідована найпрозаїчнішим чином: із сімнадцяти індивідуальних членів десять пішли підтримувати іншу політичну силу. Таким чином, залишилася меншість, і тепер номінально «Нашої самооборони» не існує.

Тепер я, депутат Стретович, який входив у неї, можу бути вільним у своєму подальшому виборі. Іншими словами, давайте вважатимемо, що ці десять «тушок» без голосування ухвалили рішення не тільки за себе, але й за інших.

«Наша Самооборона» не була формалізована, а тільки політично озвучена, і насправді ніде у парламентських документах Ви не знайдете нічого, що стосувалося б безпосередньо її, – ні облікового склад, нічого. Це був внутрішній стан фракції «Наша Україна», яка сьогодні перебуває у кризовій ситуації.

- Буде розпуск?

- Сьогодні я б не заперечував проти розпуску того, що не може впливати на ситуацію і ухвалення рішень. Неможливо так, щоб кожен був сам по собі і при цьому ніс зобов'язання перед тими, з ким його політична сила безумовно не повинна домовлятися.

І оскільки традиційна українська впертість не дає сісти за сільний стіл і виробити спільну лінію поведінки, перетворюючи депутатів із носіїв ідей і виразників народних сподівань на звичайні банальні гвинтики, потрібно набратися мужності і визнати, що фракції «Наша Україна» більше немає.

- Володимире Миколайовичу, давайте трішки і про зовнішню політику поговоримо. Як, по-Вашому, багатовекторність для України – це добре?

- До багатовекторності, як мені сказали мої опоненти, нас зобов'язує географічне розташування, і тому ми повинні дружити і з Європою, і з Росією.

Але я точно знаю, що після підписання договору щодо продовження оренди Чорноморським Флотом РФ української території і завдяки частим вояжам і братанням наших властей і російських, проти яких я особисто не заперечую, ми можемо забути про наш європейський вектор, наприклад, хоч би у плані безпеки у вигляді блоку НАТО.

Хоча нас і запевняють, що до кінця року ми отримаємо Асоціацію, а наступного року – безвізовий режим з ЄС. Але це все видаватиметься як досягнення.

Крен у бік Росії, який обумовлює зовнішню політику і укладення певних міжнародних договорів щодо прийняття російської політики на українському просторі, це, по суті, деукраїнізація. На жаль, тепер ми робимо хід назад, що саме по собі не виключає фактичної можливості того, що зі зміною Президента статус-кво буде відновлений.

Але суспільство від цього не виграє, воно знову буде розчароване тим, що спочатку йшли в один бік, тепер йдемо в інший. Спочатку говоримо про Голодомор як про геноцид, тепер Президент заявляє, що такого не було, причому заявляє так, немов він – істина в останній інстанції у цьому питанні.

У мене хороші стосунки з багатьма посольствами різних країн, які попереджають мене: «Якщо ви будете так завзято дивитися на Схід, прийдете до Митного союзу, у такому разі для вас дуже швидко закриються ледь прочинені європейські двері Східного партнерства, які існують сьогодні для семи країн. Ми залишимо вас повністю на піклування Росії, яка дуже цього прагне».

Але заради справедливості хочу зазначити: прудкість наших правителів у російському напрямі дещо зменшилася – вже пішли розмови про деякі принципи на паритетних засадах. Мені здається, у нинішніх можновладців нарешті настає у головах деяке прояснення.

До речі, через місяць після того, як Харківські угоди були підписані, я зрозумів, чому «регіонали» не доклали зусиль до створення більшості з «Нашою Україною».

- Тоді нікому було б ратифікувати Харківські угоди.

- Абсолютно правильно. Через те і була кимось пропрацьовано схему «тушок», було отримано згоду КСУ, проведено певну роботу, і сьогодні ми, по суті, поглумившись над Конституцією, можемо говорити, що українська держава розвивається, хоча і отримала дуже сильний удар.

- Яким же чином розвивається?

- Тиждень тому, 20 червня, я був на «круглому столі», де обговорювалася тема «Сто днів уряду». І було порушене питання: яка форма управління проводиться в Україні? Я сказав: «Я знаю відповідь на це питання – російська».

Нашим політикам, які представляють в основному Східну Україну, не дають спокою лаври Путіна і Медведєва, які збудували слухняну країну, яка чітко знає, чого хоче і куди рухається. А братання і входження у сферу російських інтересів якраз і підтверджують те, що нам потрібна російська модель, так звана керована демократія. Тобто якщо партія – то обов'язкове дозволена, якщо критика уряду – то неодмінно дозволена, якщо дії журналістів – то тільки у певному руслі. І начебто все правильно, адже головне – це добробут народу і престиж країни, але…

Знаєте, у плані розвитку сьогодні ми навіть не «совок», а якась трансформація під демократію, яка видається за справедливість. З точки зору свого політичного досвіду я спостерігаю і відчуваю відступ нашої держави назад.

Те, що було досягнуте нами за останні декілька років, практично нівелювалося за якихось чотири-п'ять місяців, і боюся, якщо це стане нормою, наше незріле громадянське суспільство цілком у змозі дати відсіч домаганням влади стосовно того, що було досягнуто.

- Спочатку трагедія, потім – фарс?

- Ви маєте рацію. На жаль, таке відбувається. Я задавав багатьом політологам і своїм колегам питання: чому так? Невже ніхто не бачить, що це неправильний шлях – у нікуди? Що ми не прогресуємо, а навпаки – регресуємо. Історію не можна переписати, її можна лише написати наново.

А мені відповіли: «Регіонали по-іншому не вміють». Очевидно, дарма Президент сказав про школу професіоналів. У нас ці професіонали і так є, їх просто потрібно знайти.

- Іншими словами, хочуть багато – не знають як?

- Саме так. І саме тому як у парламенті, так і в науці, освіті та іншому необхідна жорстка дискусія про те, як діяти разом. Вибори закінчилися, але всі ми зацікавлені у тому, щоб країна рухалася до процвітання. А такої дискусії нема. Парламент не майданчик для неї. Там в основному сидять кнопкодави, які виконують замовлення Кабінету міністрів. Через те ми маємо деструкцію, яка може призвести до дуже плачевних наслідків.

- А де опозиція?

- Наша опозиція шокована і досі не може отямитися після того, як «регіонали» згвалтували парламент і Конституцію. Крім того, на цьому тлі кожен найменший політик хоче висунутися і показати свою значущість замість того, щоб сісти за зачиненими дверима і виробити принципи спільної гри.

У нас зараз замість необхідного консенсусу рішення ухвалюються одноосібно в одному місці, втілюються у життя в іншому. Тому я у зв'язку з тим, що відбулося у нас в партії, відсторонився від дій опозиційного уряду. Будучи у душі опозиціонером, я маю у складі нашої організації того, хто перейшов у більшість. Тому мені зараз дуже непросто ухвалювати рішення і озвучувати те, що я думаю.

Однак, будучи за вдачею оптимістом, я все-таки вірю, що у наших правителів вистачить розуму, щоб зрозуміти: обраний шлях – неправильний. Він повинен бути трансформований у те, щоб магістраль йшла по висхідній. Із збереженням того, що є, і посиленням, наприклад, соціального захисту, підйомом нашого сільського господарства, економіки.

Я вірю, що дадуть по руках тим, хто сидить на бюджетних потоках і нібито бореться з корупцією. Словом, я вірю, що буде зроблено те, про що стосовно нас говорить увесь світ, а ми начебто і чуємо, і начебто і не дурні, але весь час скочуємося вниз.

Так, я привів Ющенка до влади, але коли він сказав: «Даруйте, пане Стретовичу, Ви мені не подобаєтеся, тому що говорите неприємні речі»…

- Він справді таке сказав?..

- Я, будучи головою Комітету боротьби з корупцією, показував йому масу матеріалів і говорив: ось, дивіться, з цим треба боротися, а для цього треба реалізувати це і це. На що Ющенко абсолютно прямо і неоднозначно мені парирував: «Я не хочу Вас слухати, замовкніть. Цього всього не може бути».

Після цих слів і того, що я бачив, я глибоко розчарувався у ньому і подумав: а навіщо я приводив до влади людину, яка або боїться, або йому хтось або щось заважає діяти як треба?

Правда, я сумніваюся, що і нинішня влада наведе у цьому хоч якийсь порядок, оскільки тут все дуже тісно переплетено. Сьогодні я можу сказати кому-небудь із представників влади, що та чи інша людина буквально по лікоть зав'язнула у корупційних схемах, а у відповідь почую: «Володю, цього не може бути!»

І як після цього я маю діяти? Почати ходити по ефірах, після яких мене затягають по судах і моє ім'я і репутація будуть свідомо кимось замазані, а наше громадянське суспільство сміятиметься: дивіться, мовляв, борець знайшовся?!.

Однак я переконаний – Творець Всевишній нас не залишить. Ми повинні пережити ці непрості часи, повинні як слід усе розкуштувати.

Для того, щоб потім з усією чесністю, яка йде від серця і душі, обирати справді гідних, а не спокушатися, як сьогодні, картинкою «Почую кожного».