У проблеми шкільної 12-річки традиційні загострення кожні півроку. Не встиг народ забути про гармидер навколо обговорення законопроекту Гриценка, який намагався повернути українську школу в «добру» радянську 10-річку, як виник новий виклик – може, 11 років – саме те?
Ефект deja vu від обох ліній аргументації.
З одного боку, говорять про європейські традиції – нібито у разі повернення до 11-річки Україна «опуститься» до рекордно короткого в Європі терміну шкільного навчання – разом з РФ, Білоруссю і Казахстаном, який все ж таки планує запровадити 12-річку з 2015 року. Тому доведеться повернутися до ненависного й обридливого навчання по суботах і змиритися з втратою коштів, кинутих на підготовку нових програм, підручників і інших методичних ресурсів.
Неначе достатньо збільшити термін навчання або запровадити в школах п'ятиденку – і європейський рівень освіти ляже на наші школи манною небесною.
З іншого боку, скаржаться на традиційний брак грошей, обурення батьків і панічно гніваються з приводу перспективи навчати вагітних старшокласників, учнівський статус яких при 12-річній моделі виходить далеко за межі легального шлюбного віку – 17 років згідно українському законодавству.
Неначе влада обіцяє справно профінансувати хоч би 11-річку або знайти кошти на підготовку нових підручників замість «морально списаних» старих.
Є і третя сторона, головний аргумент якої полягає в акуратному політизуванні ситуації в ім'я відповідних політичних дивідендів.
Нібито проблема 12-річки виникла вчора, а всі провідні політсили не «прикладали руку» до її плачевного нинішнього стану.
Іншими словами, питання не свіже і, все таки, ще актуальне до огиди. Та головний його виклик полягає не в терміні навчання, і не в грошах, а в зміні концептуальних підходів до освіти, зокрема, з боку влади.
Школі потрібна не «енна» сума грошей на конкретний проект, а перегляд системи її фінансування в цілому.
Не секрет, що освіта в нашій країні фінансується за залишковим принципом. Тобто, грошей на школу дають не стільки, скільки потрібно, а скільки залишається після силових і інших «породистих» відомств. Для порівняння – кошти, пропоновані урядом до «освітнього» бюджету, складають 1,7% нашого ВВП, а в Ізраїлі він «важить» близько 5% їхнього ВВП.
При цьому навіть кошти, чітко визначені бюджетом, і наука, і освіта недоотримують на 40-50%. Ще відсотків 20-30 від запланованих коштів з'їдає інфляція. У результаті – наша школа жебрачить, випрошуючи гроші у батьків і управлінців.
І, хоча в бюджеті гроші закладаються з розрахунку на дитину, на місцевому рівні все міняється з точністю до «навпаки». Природний відбір в особі недофінансування залишає виключно так звані захищені статті. Решта залежить від милості місцевих бюджетів. Найобразливіше, що місцевих чиновників освіта в ролі жебрачки чудово влаштовує. Адже це «ми дали»! Навіщо власті ринкові механізми фінансування шкіл, якщо саме практика адміністративного ділення коштів у «ручному» режимі робить її всевладною?
Нарешті, фінансування нашої освіти страждає украй низькою ефективністю. За даними Міносвіти, рівень забезпечення шкіл сучасними засобами освіти складає близько 24,5%. При цьому 70% коштів, що отримуються школою, йде не на підвищення якості освіти, а на оплату ставок і комунальних платежів!
Значить, школа потребує не тільки гроше, але й ефективного адміністрування їх витрачання.
Нам кажуть: давайте відмовимося від 12-річки, тому що все погано. Та і батькам не подобається те, як це впроваджується в школі. Але ж це – результат державної політики. Згідно цій же логіці, варто зовсім відмовитися від їжі після несмачної страви – замість того, щоб її приготувати інакше.
Ясна річ – якщо більшості регіональних шкіл бракує кадрів, ресурсів і фінансування, якщо двоє вчителів часто «читає» сільській молоді з підручника по 8 навчальних предметів кожен, то з цим щось потрібно робити. Можна просто укрупнити школи з метою економії, як пропонує міністр, а можна забезпечити інтеграцію і кооперацію їх зусиль.
Для цього потрібно, як мінімум, довести до пуття реформу освітніх округів і затвердити проект Положення про освітні округи, який подорожує коридорами Кабміну майже півроку. А ще забезпечити крізну систему управління якістю освіти, яку важко уявити без обов'язкового незалежного оцінювання абітурієнтів і моніторингу якості знань учнів 2-3, 5-8 і 10 класів, скасованого нинішньою весною за ініціативою пана Табачника.
За хорошу якість не гріх віддати й останні гроші. Але, хтозна, що воно хороше?
Розповім про показовий випадок. Моя подруга напередодні минулого дня знань поставила власним дітям несподіване питання: «А навіщо ви йдете до школи?». Обидві дочки (з різним темпераментом, різними смаками, різними інтересами) однаково відповідають: «Друзів побачити, давно не бачили, вчительку. Подивитися, чи виросли ми в порівнянні з іншими». «За школою скучаєте?», – строго поцікавилася подруга. «За школою – так, а за навчанням – ні», – дружно відповіли дочки.
Очевидно, при всій нашій бідності, не в ціні справа, а в тому, що ми за неї хочемо. Адже 12-річка – не тільки гроші, не тільки їх адміністрування. Це – кадри і перспективні технології.
Іншими словами, не в тому питання, чи збережуться ті 2-3 «зайвих» роки, а в тому, чим ми їх готові наповнити! Якщо профільним навчанням і новими технологіями, які гарантують участь школяра в освітньому процесі, а не його отупляюче спостереження за ним, – воно того гідне!
А якщо тим, що є зараз, – не варто і списи ламати.
Якщо дитина-переросток у старшій школі так само ненавидить вчитися, як і в початковій, якщо її по-старому по самі вінця наповнюють знаннями без розуміння, де їх можна застосувати, немає сенсу її затримувати там довше терміну.
Проте, це зовсім не означає, що 12-річка не потрібна всім без виключення українським школярам. І абсолютно в іншій якості.
Леся Оробець
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
