Україна – парламентсько-президентська держава. Та наша Верховна Рада - структура вкрай непередбачувана. Вона то зовсім не працює, то її годі й зупинити. Про те, в якому стані сьогодні український парламентаризм, як розширюватиметься провладна коаліція, що буде з опозицією і у чому винуватий перед людьми БЮТ, розповів в інтерв’ю ForUm'у народний депутат України від фракції Блоку Юлії Тимошенко Андрій Шкіль.
- Андрію Васильовичу, давайте поговоримо про парламентаризм в Україні. Сьогодні наша Верховна Рада – це гілка влади, чи, як зараз багато хто каже, «орган для штампування законів»?
- Давайте візьмемо два боки медалі: формальний і неформальний.
Формально ВР не просто гілка, не просто єдиний орган законодавчої влади, який уповноважений ухвалювати закони. Згідно з Конституцією, ми з вами живемо у парламентсько-президентській державі. А це значить, що ВР мала би бути домінантою у житті країни. Та насправді це не так.
Якщо взяти неформальний бік, то ВР давно стала гілкою, яка допомагає залазити на владне дерево Президентові, Кабінету міністрів та іншим. Зараз у нас утворилася монополія влади, яка належить Президентові України і підшефній політсилі – Партії регіонів. Це необґрунтовано і не підкріплено жодним законом.
- Чому так?
- … Була у нас майже п’ять років демократія. А демократія передбачає протистояння влади і опозиції. Влада могла, але навіть не спробувала діяти так, як це робиться сьогодні. Ось згадайте, тоді не було жодного переходу депутатів із однієї фракції в іншу. Виходи були, а ось переходів – жодного. Сьогодні ми бачимо інший підхід до формування більшості. Це мені нагадує те, як наприкінці 80-х років формувався капітал перших бізнесменів ПР.
Головна причина сьогоднішніх подій полягає у тому, що ПР ніколи не розглядала демократію як мету. Для неї це завжди був засіб повернення влади. А зараз, коли влада знову в руках, демократія не потрібна.
Що вже говорити про парламент як елемент демократії?! У нас найбільший виборчий орган в країні розглядається як засіб отримання влади. І знову ж, владу отримано – засіб не потрібен. Ось і все. Просто мені дивно, що такі ура-парламентарії як Блок Литвина і комуністи своїми руками знищували парламентаризм в Україні, були спільниками.
Зараз парламенту не існує. Той орган, що є, це не вища ліга політиків, яка створює закони, а просто фабрика з випічки законодавчого фаст-фуду. Все, що буде потрібно ПР, буде зроблено, що непотрібно – не буде. І нікого не цікавить ніяка суспільна думка.
- А що скажете про ріст чисельності коаліції? Хто наступним примкне до провладної більшості?
- Думаю, що насамперед завершить процес «Самооборона». Це зрозуміло. Значний притік також буде від «Нашої України».
Що стосується наших, то у БЮТ уже майже нема кому йти у коаліцію. Але мандатів для голосування ще може трішки зменшитися...
- Тобто?
- Іншими словами, це не збільшить офіційну чисельність коаліції, але водночас зменшить БЮТ.
Розумієте, є люди, які сидять у нейтральному стані, і вичікують, поки реалізують законодавчу ініціативу про те, щоб дозволити формувати фракції у парламенті незалежними депутатами (без узгодження і без виключення із фракцій, з якими вони зайшли у парламент).
- Свого часу було рішення Конституційного суду України, що не можна «гуляти» із фракції у фракцію. Чи воно не стосується цієї ситуації?
- … Наш Конституційний суд перетворився на те ж саме, що і парламент. Поки що ми можемо про це говорити. Сподіваюся, що наше інтерв’ю буде опубліковане, оскільки у нас ще є свобода преси. Та скоро у нас залишиться тільки свобода слова: говори, що заманеться – однаково не будеш почутий.
Варто усвідомлювати, що все це – складові одного процесу. Демократія – це не тільки прямі вибори, а ще й свобода преси. Опозиція нікого не залякує, а просто попереджає, керується логікою. Самі подивіться, які у нас є тенденції у ЗМІ. Хіба дивина сьогодні, що коли людина краде, кажуть, що вона не злодій, а Олекса Довбуш?!
Якщо й далі влада йтиме такою своєю дорогою, то в Україні скоро будуть такі ж самі «прямі вибори», як у Росії. І наші соціологічні служби хіба що куритимуть люльку, бо результати «волевиявлення» будуть відомі заздалегідь. А в цей час преса сурмитиме, що насправді «всьо харашо, прєкрасная маркіза!..»
- Нещодавно були оприлюднені результати одного соцдослідження. Виявилося, що люди ставлять дуже низько потребу у свободі слова. Якщо не помиляюся, вона є важливою лише для 5% респондентів.
- Ой! Я Вам більше скажу. Пам’ятаю, у Росії було опитування в розпал Чеченської війни. Тоді під цю воєнну мелодію Путін фактично заборонив свободу преси. І приблизно 98% росіян це підтримали… Це ж зручно, коли преса під контролем, і йде інформація на кшталт: «Це дуже добре, що у нас немає концентраційних таборів, однак це дуже погано»…
Це все прораховано. І винне тут не тільки суспільство. Деякі політики на цьому етапі теж не здатні вже впливати на певні процеси. Треба бути правдивим: зараз опозиція не може цього зробити. Що ми можемо зробити у парламенті, поясніть мені?! Та нічого!
Ось у нас часто кажуть: потрібні дострокові вибори, вони щось змінять. Та їх не буде! Я у цьому більше, ніж переконаний. І тепер просто самі люди повинні подумати і зрозуміти, де краще жити – у Південній чи Північній Кореї.
- Що Ви маєте на увазі?
- Дуже просто. Я не думаю, що ті, хто проти свободи преси, захотіли б поїхати до країни, де 20 млн. людей помирає з голоду. Україна зараз не на межі катастрофи – вона вже стрибнула туди. І приземлення буде зовсім не м’яким. Фактично зараз для свободи преси залишилися лічені дні.
Ще хочу звернути вашу увагу на боротьбу за скасування віз. Звичайно, мета хороша. Але! Вони ж це роблять не для людей, а для себе. Я не думаю, що у Єнакієвому когось дуже сильно хвилює скасування віз для поїздок на Середземне море. Їхнім виборцям це «по-барабану». Чого не скажеш про борців за безвізовий режим, які обожнюють погрітися на теплих скелях. У нас головний антизахідник, Медведчук, живе у Монако…
І коли аналізуєш усе це, чітко розумієш, що парламентаризм в Україні приречений на коматозний стан. Звичайно, суспільство завжди може піднести йому кисневу подушку, але, чи захоче… Ось росіяни не хочуть цього робити, то чому українці мають захотіти?..
- Можливо, це пострадянські настрої?
- Та ні. Вже 20 років Незалежності. Я вважаю себе молодою людиною, та вже забув багато чого з радянського, хоча половину свого життя прожив у СРСР.
Це – не радянське. Це – «совкове». А «совок» це якась така зневага до Заходу, мовляв, вони ні товаришувати, ні пити не вміють, і щастя там немає, і в гості там не ходять. Це якась така форма расизму, чи що. Навіть не знаю, як це краще назвати. Та однозначно це належить до якихось «…ізмів».
Розумієте, капіталізм це індивідуалізм, а «совок» - колгосп. Ми вийшли із колгоспу і ненавидимо тих, хто кращий за нас. Умовно кажучи, це як футбольна команда, яка не вміє грати у футбол, тому ненавидить усіх, хто вміє. Звичайно, це примітивне порівняння, але насправді так і є . А цей «совок» спільний і для України, і для Росії, і для Білорусі, і для Казахстану.
Ще одне. «Західні» люди (ті, хто до чогось здатний) із України або вже виїхали, або виїжджають, або планують це зробити. Тому відбувається пастеризація суспільства – в країні залишаються лише ті, хто ні на що не здатен і за це всіх ненавидить.
Плюс до того, в Україні це все накладається на колосальну узаконену, зрозумілу, чітку корупцію. Не хочу зараз говорити, хто кому скільки дає. Загальновідомо, що є заробляння від влади, причому не політичних дивідендів, не електоральних балів, а банальних грошей. Звичайно, жодна влада у світі не вільна від цього. Але ніде це не є метою. А у нас все навпаки: у футбол ніхто не грає, а бонуси отримують, як гравці світового рівня.
- Коли відбулися президентські вибори, багато хто був переконаний, що Віктор Янукович отримає дуже потужну опозицію в особі Юлії Тимошенко. Та сьогодні це не так. Чому?
- Я ж уже пояснив. Як сьогодні опозиція може діяти?! У парламенті – ніяк! Виявилося, що привабливість розподілу президентської гілки влади значно більша, ніж будь-що інше.
До влади прийшли люди, які недемократи. З’явився страх. Цей страх з’явився не у нас. Для нас не були несподіванкою всі ці переходи на бік коаліції. Та, навіть, якщо політиків якийсь із переходів і здивував, то суспільство – ні. У простих людей з’явилася думка: не стріляють, і слава Богу.
Чесно кажучи, я очікував від опозиційних лідерів прояву здорового глузду. А його у них не виявилося. У когось від страху зробилися ноги ватні, а в когось – пропелер закрутився в одному місці. Деякі себе вже побачили великими і чекали: «О! Регіонали зараз затопчуть Тимошенко, і я стану на її кістках великим, і коли сонце опозиції стоятиме низько, то навіть моє куце тіло кидатиме довгу тінь». Хоча, звичайно, опозиція завжди тяжче об’єднується.
Але! В країні, де є сильна влада й опозиція, ніколи не буде ніяких загроз. В Україні це не так. Головний винуватець цього, звичайно, Віктор Ющенко. Він поклав свою політичну кар’єру у вогонь виборів, на якому варилася зупа (суп, - авт.) для Януковича. Він згорів, як дрова. Для чого – невідомо. Але зупа зварилася вчасно. А от якби Ющенко відійшов, не балотуючись у Президенти, то зараз був би моральним авторитетом в опозиції, де була б конкуренція, і що давало б хороші результати.
Давайте також не забувати, що коли ПР була в опозиції, то у неї були конкуренти. Правда, вони були слабкі, лише спати не давали, та особливої погоди не робили, і одноосібним лідером опозиції була ПР. Тоді ж ніхто не пішов до них в опозицію. Яценюк щось намагався там лепетати, але ж не пішов.
Вони не об’єдналися проти ПР. Вони це зробили проти Тимошенко. Вони розраховували, що Юлія Володимирівна переможе на президентських виборах, і що вони, кусаючи її як владу, відхоплять собі шматок владного пирога і частуватимуться ним до кінця своєї політичної кар’єри. Ось це й було і, на жаль, надалі є головною причиною бездіяльності опозиції.
Що стосується помилок БЮТ, то я вважаю, що ті всі мітинги були зайвими (протести наприкінці квітня 2010 року, - авт.). Так, вони були організовані знизу. Якби це робилося згори, то ми б зібрали не менше людей, як свого часу це робили «Регіони», коли протестували проти НАТО. Однак, навіть втішаючись ініціативою знизу, нам не варто було їх проводити, щоб залишити шанс на велику масову акцію.
Але, з іншого боку, навіть цей певний стратегічний прорахунок дасть нам можливість у подальшому більше ніколи не збиратися на непереможні акції. Будь-яка наша наступна акція буде першою і остаточною.
- Із Ваших слів вимальовується дуже сіра картина. Таке враження, що глухий кут.
- Така картина у нас буде до парламентських виборів. Якщо ми доживемо до них…
- Тобто?
- Ось вам ще один «чорний мазок» – зміна виборчої системи. Вона буде у тому разі, якщо ПР отримає шалену перемогу на муніципальних виборах. І немає значення, коли вони відбудуться – восени чи на весні. Головне питання – за якою системою. Якщо вони не здобудуть хоч удвічі вищий результат, ніж попереднього разу, то є шанс на збереження демократичної системи на парламентських виборах.
- «Демократична» – це яка? Пропорційна?
- Розумієте, можна зазомбувати суспільство, збільшити поріг прохідності і все таке інше, а ось сфальшувати результати на всеукраїнському рівні за партійними списками, за чинним виборчим правом – просто неможливо.
- Але ж у цієї системи чимало критиків.
- Більше вам скажу: демократія це взагалі найгірша система у світі, але кращої ще ніхто не придумав. Так само і чинна система виборів – найгірша у світі, але кращої для України немає. Ось, наприклад, для Франції, США однаково, яка система. А для України – ні.
- А як же «повернути депутата виборцю»?
- Я проти повернення до «мажоритарки» не тому, що мені ліньки їздити по округу. Я сам свій перший мандат здобув як мажоритарний депутат. Скажу відверто, без мажоритарного округу я не став би депутатом. Я пройшов, як «темний кінь». Тоді нас було 100 таких. Сьогодні ж кілька таких «темних коней» пройде, але це будуть винятки, сотні не буде.
Більше того, згадайте, що тоді сталося. Депутати були перекуплені – кучмівська більшість мала 302 голоси. Це зробили «на раз-два». Зараз перебігло 30, і ми кажемо, що багато. А тоді – 100 за один тиждень!! І це при тому, що вони їздили в округ, їх цілували у найнепристойніші місця і казали: «Ох, які ви молодці, нам школу, дорогу, телефонний стовп помалювали в два кольори». І що з того вийшло?..
Поза сумнівами, сьогодні пропаганда про відмову від чинної системи виборів ведеться коштами ПР. Це зрозуміло, оскільки головна складова руйнування парламентаризму – це повернення до призначення депутатів у прямий чи опосередкований спосіб.
Але є й світлі барви. Однак для того, щоб вони були чіткішими, ми, суспільство, повинні дати відсіч. Підкреслюю: ми – суспільство, а не ми – БЮТ. БЮТ зараз не у найліпшій формі. Але ми готові і все зробимо. Переконаний, що на місцевих виборах усе буде гаразд. Але це не вийде без підтримки суспільства. Бо найбільшою нашою проблемою є збайдужіння суспільства. Будемо будити. І тут потрібна дорога з двостороннім рухом.
- Але у збайдужінні суспільства дуже багато винних людей. Це і Ющенко, і Тимошенко, і Луценко, і Жванія. Цей список довгий.
- Ні-ні-ні. У збайдужінні винен тільки Ющенко. Ми ніколи не закликали до байдужості, тому це – не до нас!
Хочеться чи ні, приємно чи ні, але ми мусимо взяти на себе відповідальність за розчарування.
- Розчарування і байдужість стоять поруч…
- Не можна бути байдужим до долі своєї власної країни. Ось що краще, трошки поборотися тут і бути господарем в країні, чи все життя в еміграції? Щоправда, емігрантом можна стати, не виїжджаючи з країни… Думаю, ви розумієте, що я маю на увазі.
Погоджуся, від розчарування до байдужості – лише один крок. Та можна розчаровуватися в особистостях, а ось у демократії – ні.
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
