Віктор Янукович недавно провів прес-конференцію, присвячену 100 дням його перебування на посаді Президента України. Інтерес преси до цієї події був великим. Більш того, представники ЗМІ домовилися і провели в «Українському домі» акцію «Стоп цензурі!»: активісти роздали колегам футболки з логотипом акції, а одну подарували особисто Президентові.
У свою чергу, Янукович пообіцяв журналістам не тиснути на мас-медіа і сказав: «Те, що ви зараз стоїте в цій футболці і запрошуєте мене бути разом з вами - означає, що ми з вами однодумці. На вас ніхто не тиснув і не тисне».
Здавалося б, правильно, що ЗМІ не мовчать, вирішують свої проблеми безпосередньо з тим, від кого, на їхню думку, виходить загроза свободі слова. Але, аналізуючи те, що відбувається, мимоволі ловиш себе на думці: боротьба за свободу слова в Україні часто перетворюється на технологію. Те, що ми спостерігали зараз, на мій погляд, є предметом саме технології, що дискредитує і журналістику, як вільну професію, і журналістів, як об'єктивних людей.
Потрібно бути щирим: ті зауваження, які висловили журналісти, це лише зауваження - жодного факту закриття телепрограми, звільнення журналіста привести сьогодні не можна. Були питання і претензії щодо окремих програм на телеканалах, які знаходяться в приватних руках.
У приватних ЗМІ, якщо не все, то багато що залежить від редакційної політики, іншими словами - позиції і побажань господаря. Так, це може когось не влаштовувати. Так, це може бути неправильним. Але в даному випадку говорити про введення цензури з боку держави - підстав немає. І справедливості ради варто зазначити, що в Україні багато медіа дуже критично налаштовані до влади.
Ось тому мені здається, що тут позиція журналістів - дозволена фронда. Вони прекрасно розуміли: їм нічого не загрожує, це самопіар. Я б зрозумів, якби за часів Леоніда Кучми журналісти наділи б подібні майки і прийшли на прес-конференцію Президента. Це був би вчинок. Сьогодні це вже не вчинок. І, на мій погляд, Віктор Федорович професійно і грамотно відреагував на те, що відбувається.
Боротьба за свободу виражати свої думки не повинна обмежуватися політичними і технологічними рамками. Лише тоді вона має сенс і може привести до результату, до відкритого суспільства. А коли людям, які живуть на «заказусі» і «джинсі» це обрізують, і вони раптом згадують про свободу слова і необхідність за неї боротися - це дискредитація професії.
Також сьогодні багато стріл кидають у державні телерадіокомпанії на предмет об'єктивності і зваженості їх провладного ефіру. Хоча я з усією впевненістю можу сказати, що саме державні канали, особливо обласні, об’єктивніші, ніж приватні. Ці ЗМІ прагнуть тримати баланс, дозволяють висловлюватися представникам абсолютно різних політичних сил і не піддають цензурі, перекручуванню слова співрозмовника.
Ще один момент. Нам кажуть, що ми раніше мали більше свободи слова, а зараз її починають затискати. Насправді це ілюзія. Несвобода слова була і при Вікторі Ющенку. Ми пам'ятаємо абсолютно скандальну ситуацію, коли було відмовлено в ефірі Петру Симоненку, коли на телеканал «ІНТЕР» приїхав Президент. Більш того, я пам'ятаю, як в останні роки правління Ющенка 5-6 коментарів, які у мене брали тележурналісти, не пішли в ефір, тому що не з тої точки зору була освітлена проблема. Тут у мене питання, що це було - цензура чи ні?..
Знову ж таки, я не пам'ятаю, щоб було багато опозиційних журналістів на прес-конференціях попереднього Президента й уряду. Тоді також були журналісти, які не входили ні в які пули. Особливо це стосувалося представників лівих ЗМІ, які були повністю викреслені Ющенком з процесу освітлення його діяльності.
Аналізуючи всі ці факти, стає абсолютно очевидно - немає жодного переходу до погіршення стану свободи слова після зміни влади в країні. Просто раніше, через позиції власників ЗМІ, комусь було комфортно в тих умовах працювати, а тепер стало не дуже комфортно. Але це жодним чином до свободи слова не відноситься. Це бізнес.
Чесно кажучи, я не вірю в повну свободу слова. У чистому вигляді, напевно, її ніде немає. Та рухатися в цьому напрямі Україна, безумовно, буде. Але тут потрібно розуміти, що ми лише на початку цієї дороги, і це справа не одного, і не п'яти, а можливо навіть і не десяти років.
Щоб журналіст в Україні мав хоч би відносну свободу, потрібні чіткі правила і рамки стосунків власника ЗМІ з журналістами. Потрібно чітко знати, де закінчується редакційна політика і починається цензура. Це потрібно якимсь чином визначити.
Також потрібно визначити залежність, підконтрольність журналіста, фактично найнятого робітника у того чи іншого господаря ЗМІ. Потрібна і справжня профспілка журналістів, яка реально може захистити в разі тих або інших проблем.
Ще один момент, ми мусимо зізнатися собі: у журналістському середовищі у нас не було і немає товариства і справжньої підтримки. Наведу приклад. Нещодавно оголосили голодовку співробітники одного з міських каналів Дніпропетровська, який проводив розслідування махінацій із землею тодішнього губернатора. На них тиснула прокуратура. На них тиснула попередня президентська влада. Люди голодували декілька днів. Але практично ніхто з колег підтримки не висловив.
Ось і виходить, що сьогодні солідарність/несолідарність часто диктується політичною доцільністю. Ось, коли журналісти зможуть через це переступити, тоді ми і наблизимося до якоїсь свободи слова.
Але! Переконаний, що головний ворог свободи слова знаходиться… усередині журналіста. Сьогодні більша частина журналістів (особливо молодих) за своєю природою конформісти: вони готові за гроші писати все що завгодно і для кого завгодно. Інколи, вони як заробітчани-ремесленики, одночасно працюють у полярних виданнях, і їх це абсолютно не бентежить. Вважаю, що саме це і є найголовнішою проблемою сучасних вітчизняних ЗМІ.
Олександр Голуб
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
