Корчинський: Після візиту росіян мимоволі хочеться перерахувати ложки у буфеті

Активне потепління українсько-російських відносин і, як наслідок цього, події, які стрімко розвиваються, – той момент, на який українці не можуть дозволити собі не реагувати.

Хтось вважає їх непристойними, хтось вітає, для декого це просто привід закотити істерику і влаштувати скандал. Проте є і такі, для кого Росія асоціюється винятково з дієсловами «стягнути» і «відтяпати».

Своїми тривогами і роздумами з цього приводу з кореспондентом ForUm’у поділився президент Інституту проблем регіональної політики і сучасної політології, лідер української націоналістичної партії «Братство» Дмитро Корчинський.

- Дмитре Олександровичу, в аспекті прогресуючого зближення України з Росією перше запитання, природно, про нещодавній візит президента РФ: що Ви про нього думаєте?

- Мене не може не турбувати все, що пов'язане з Росією, – так склалося історично. Щоразу після візитів їхніх президента, прем'єр-міністра чи будь-якого іншого «високого представника» якось мимоволі хочеться перерахувати срібні ложки у буфеті. Іншими словами: кожен їхній приїзд означає, що вони знову у нас щось потягнуть або відтяпають.

Насторожує і те, що всі нові домовленості з Росією відбуваються, головним чином, без відома суспільства. Та і готуються вони, по суті, конспіративно, що теж змахує на крадіжку. І хоча раціонально заперечити щось, знаючи досконально суть проблем, які обговорюються, наприклад, на нинішній зустрічі, неможливо, загальна атмосфера у цілому тривожна.

- Напередодні візиту Медведєва українські ЗМІ багато писали про те, що наша опозиція якось «по-особливому традиційно» збирається зустрічати російського президента. Проте, наскільки мені відомо, нічого так і не відбулося. Як Ви вважаєте, чому?

- Як з'ясувалося, за час нашої незалежності в Україні так і не сформувалося ні структури опозиції, ні навіть, якщо брати ширше, громадських організацій.

Двадцять відносно незалежних років ми провели абсолютно марно, нічому за цей час до ладу не навчилися – ні організовувати протести, ні відриватися від міліції, ні протистояти тиску правоохоронних органів.

Наприклад, за останні п'ять років негри у передмістях Парижа видресирували французьку поліцію так, що зараз вона просто боїться затримувати негритянських злочинців. А ми з нашою міліцією нічого не зробили. Не видресирували її до такого ступеня, щоб вона боялася навіть торкатися українських опозиціонерів. І тому сьогодні, як мовиться, «маємо те, що маємо»: не маючи на сьогоднішній день реальної вуличної опозиції, ми, відповідно, не маємо і опозиції політичної. Нинішня політична опозиція – це всього лише кілька «смільчаків» з вулиці, якими, у принципі, можна нехтувати.

- Як це?

- Сьогодні українська опозиція тільки-тільки починає формуватися, попутно освоюючи необхідний арсенал дій.

- А якщо я попрошу Вас охарактеризувати нинішню опозицію одним словом, на якому зупиниться Ваш вибір?

- Одним словом? Я не знаю. Напевно, скажу, що поки це опозиція у дитячій колясці, яка ще не здатна кусатися. Беззуба. Зуби їй ще треба виростити.

- Чи не тому вона так мляво «зривала» ратифікацію «харківського пакту» Януковича-Медведєва? Чи ж насправді не дуже-то і хотіла?

- Нинішня опозиція не здатна вивести на вулицю кілька тисяч людей, готових кидати камінням в міліцію і в адміністративні будівлі. Крім базікання, ця опозиція не має ніякого реального арсеналу. Так, сьогодні вона може дозволити собі надривно ридати, але конкретно щось зірвати – ні. Цьому їй треба ще вчитися.

- Багато хто пам'ятає Вас досить жорстким радикальним націоналістом, проте зараз Ви нагадуєте, швидше, плюшевого ведмедика. Та і «Братство» вже не те.Чому така метаморфоза?

- А вся справа у тому, що змінився час. Акції «Братства» були, перш за все, видовищем. Врешті-решт, це всім набридло і в першу чергу – самому «Братству». Зараз, нарешті, прийшов час не демонструвати, а бити. Але завдавати ударів наше українське суспільство ще не вміє.

- Тобто тимчасово Ви у підпіллі?

- Ми, як і всі, зараз трохи розгублені і поки старанно шукаємо той камінь, який можна було б жбурнути у якусь адміністративну будову.

- А раптом, поки Ви зайняті пошуками, з нашою державністю щось станеться? Про це не думали?

- Я вірю в український народ. І вірю в те, що повстання все-таки можливе. Українська державність – це структури, які грунтуються на повсталому натовпі. Без цього немає української державності.

Те, що у нас сьогодні, це не українська держава, це – ілюзія. Адже абсолютно ясно, що справжня українська незалежність може бути проголошена тільки на руїнах Кремля.

- По-Вашому, якщо розгромити Кремль, все буде в ажурі?

- Здається, доти, доки існує така штука, як Російська Федерація, ні про яку українську незалежність не може бути й мови.

Українська державність, яка формується, може і повинна бути агресивною. І дуже активною, особливо на сході країни. Тільки так можна добитися якихось значних змін.

- А якщо на той час Україна сама стане федерацією?

- Сьогодні «вони» мріють всього лише про кілька суб'єктів федерації, де місцева номенклатура і бариги відчували б себе вільно. А насправді все наше українське суспільство повинне стати значно вільнішим як загалом, так і зокрема – у кожному селі, у кожному мікрорайоні. А замінювати декількох київських начальників на таку ж кількість регіональних начальників?..

Ну, не можна ж говорити про те, що у Донецьку, наприклад, сьогодні життя краще, ніж на решті всієї території нашої держави? Хоча останніми роками Донецьк, особливо Донбас, є якоюсь окремою одиницею. Не ліпша, до речі, ситуація і в Криму, не дивлячись на те, що півострів є Автономною Республікою у складі України.

Загалом, для федералізації насправді нам необхідно десять тисяч суб'єктів. Ось це і є основний месидж.

Лєра Нєжина,