Голова Верховної Ради Володимир Литвин пропонує народним депутатам розібратися з ситуацією навколо Юрія Гримчака і Андрія Парубія, які буцімто перешкоджали роботі ВРУ 27 квітня 2010 року, у стінах парламенту. Здавалося б, це правильно, якби не кілька «але»… Позиція, яку демонструє пропрезидентська більшість і особисто Литвин, дуже нечесна і недемократична.
Справа в тім, що нині голова ВРУ практично переносить на окремих депутатів своє бажання просто прогнутися перед Москвою, виконати завдання, прикрити рабську позицію, небажання проводити нараду, примирити сторони, шукати компроміс. Тому, певно, Литвин і поділив депутатський корпус на дві категорії: завжди правих - коаліціантів, і завжди неправих - опозиціонерів.
Я не хочу сказати, що кидання яйцями – це дуже цивілізований метод парламентської боротьби, хоча права на іншу протидію у той день у депутатів просто не залишили. Однак тут хочу звернути увагу на те, що кидання яйцями – це, скоріше, демонстративний метод ставлення до тієї чи іншої людини або проблеми, який не несе небезпеки здоров’ю та життю, голову не розіб’є, до струсу мозку не доведе…
Про методи «захисту парламенту» так годі казати. Для прикладу, коли у сесійній залі б’ють головою об стіну Олеся Донія – це ж зовсім інше, чи не так?! Очевидно, що у той момент люди не просто демонстрували своє ставлення, а чудово розуміли, що завдають шкоди здоров’ю громадянина, і я вже не кажу про те, що здоров’ю народного депутата України.
Відчуйте різницю: яйця і побиття. Чому ж тоді одних тягають у прокуратуру, притягають до кримінальної відповідальності, інших - не чіпають. То вони праві, тому що праві?! Виходить що? Бийте далі, винищуйте людей, знущайтеся, скільки хочете, бо вам можна?..
Жаль, але це і є сьогоднішня позиція як прокуратури, так і голови ВРУ. Хоча у місії Литвина – збалансувати цю ситуацію, не дозволити ділити зал на тих, хто правий, бо в більшості. І неправий, бо молодший і в меншості. Однак голова ВРУ не робить цього. Цілком імовірно, що «завжди праві» дадуть добро на притягнення до відповідальності Парубія і Гримчака, які є просто демонстративно обраними жертвами.
Запитаєте, чому обрали саме цих двох людей, хоча у залі було чимало депутатів від різних фракцій. Відповім: Парубія обрали тому, що він є найактивнішим учасником цих подій, представником сили, яка була нещодавно пропрезидентською.
Зверніть увагу, що стосовно Парубія стовідсотково нема жодних фактів. Йому приписують кидання шашки, та Андрій Володимирович стверджує, що він її відкидав. Я схильна вірити у це і не розумію, чому прокуратура не хоче.
Тут є символізм. Представники нової влади хочуть довести: ми вас переломимо через коліно. Безумовно, ми не будемо просто спостерігати за розвитком ситуації, а боротимемося всіма законними засобами, зокрема, юридичними.
Гримчака, думаю, обрали тому, що є кадри, де видно, що він бере шашку і кудись ховає. Однак він має цьому пояснення. Звичайно, свідчення є різні, бо кожен бачив те, що хотів.
Мене теж запрошують надавати свідчення. Я обов’язково піду і надам їх, розповім, як били народних депутатів, які просто стояли біля своїх місць. Хочу звернути увагу, що 27-го найбільше потерпіли ті, хто нічого не кидав, а просто стояв біля свого місця у сесійній залі.
Що буде далі з обраними для публічного покарання, сьогодні сказати важко. Відповідно до українського законодавства, нема жодних підстав брати Парубія під варту. Однак ми знаємо наші слідчі органи.
Та тут є й наша провина. Кримінально-процесуальний кодекс України залишився на рівні Радянського Союзу. Коли ми були при владі, на жаль, нам не вистачило політичної волі реформувати наше кримінальне законодавство.
Вважаю, що якщо керуватися логікою процесу, то не може бути застосовано такої міри, як позбавлення волі, затикання у слідчий ізолятор народного депутата, який не перешкоджає слідству, а, навпаки, йде на співпрацю. Однак не виключаю: під певним впливом може бути прийняте політично доцільне, а не законне рішення.
Весь це процес насправді дуже символічний. І не тільки з точки зору політики коаліція-опозиція. Він дуже показовий, бо оголює наше нечітке, безвідповідальне законодавство, яке дозволяє будь-яку людину у будь-який момент кинути за грати. І спробуй доведи, що ти – не верблюд. Якщо таке чиниться з депутатами, про що тоді казати пересічному громадянину?!.
Залишається дуже висока дискреція, тобто слідчий на свій розсуд вирішує, як вчинити. Звичайно, це його право. У європейському законодавстві це теж право слідчого, але там він несе ще й глобальну відповідальність за це, чого немає у нас, де слідчий – правий апріорі.
Варто також пам’ятати, що чергові парламентські вибори мають відбутися вже у 2012 році. Націонал-демократи вже дуже скоро відновляться, оскільки це не просто данина моді, а глибоке українське ідеологічне переконання, цю правду з нашого народу нічим не викуриш. Інше питання, які особистості постануть на тлі національної демократії, хто буде єдиним лідером, чи це буде якийсь набір лідерів, і так далі, і так далі.
Отож, базова українська риса, націонал-демократія, нікуди ніколи не подінеться. Та інша річ, що до 2012 року ще треба дожити, до того ж у демократичній країні з інститутом виборів. Згадайте, як у СРСР «обирали»: «Ось вам один кавун, вибирайте, який кращий. – З чого ж вибирати, як один? – У нас і генсек один, а весь час обираємо». Слід пам’ятати, як тоталітарна влада вміє діяти.
Загроза зриву виборів є. Її не бачити – гріх. Нам у короткостроковій перспективі необхідно знайти інструменти та механізми впливу на громадську думку, міжнародну спільноту та донести інформацію, що ж насправді відбувається в країні. Інакше буде повна узурпація, реалізація сценарію впровадження тоталітаризму в Україні .
Ксенія Ляпіна,
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
