Діти однієї війни

Весна сорок п'ятого для кожного з них стала одним з найбільших потрясінь у житті. Іван з убогого українського підлітка перетворився на переможця, а Франц – хлопчисько, що любив дивитися з вікна на Рейн, – у переможеного. Далі їхні долі схожі: голод, розруха і непереборне бажання вижити.

Іван С., с. Рокитна Слобода, Іванківський район, Київська область, Україна

Коли по радіо повідомили про Перемогу, Івану було вже чотирнадцять. Сім'я жила в передмісті Києва. Батько з матір’ю, він і трирічний брат. Ще двоє братів і сестра загинули з голоду. Але ця тема, на переконання Івана, зараз «не модна», тому він не любить розповідати про обгризені фруктові дерева і продрозверстку. Не любить говорити, як у сорок першому його односельці зустрічали німців з «хлібом-сіллю». І як сусіди здавали окупантам «комуністів». Мовчить Іван і про партизан, які своїми набігами не так знищували німців, як прирікали на смерть тих, хто працював у полі і годував і партизан, і фашистів, і своїх малолітніх дітей. За кожного убитого солдата німці розстрілювали десятеро цивільних.

Іван до цих пір згадує, як один з них ділився солодощами з посилок, що регулярно приходили з Німеччини. Тоді в школі всі вивчали німецьку і Краус допомагав Івану робити домашні завдання. Коли радянські війська наступали, німець залишив Івану свій велосипед і допоміг заховати корову в лісі. Іван, тепер вісімдесятирічний, з гіркотою говорить, що велосипед минулого року зламався. «Ось як робили, коли б не наші дороги піщані – ще б їздив!» - вигукує він і дістає післявоєнні фотографії. На них він молодий хлопець, який дожив до перемоги, поряд з трофейним двоколісним «конем».

А після перемоги повернувся голод. Прогодувати двох синів було важко, корову забрали в колгосп, батько був під слідством – адже він теж вижив.

Паспорта в Івана не було. Він був радянським кріпосним, приписаним до колгоспу. Але для відновлення Києва партії потрібні були молоді руки. Тому Івану дозволили переїхати до столиці, видали паспорт і поселили в барак. Пізніше Іван влаштувався учнем слюсаря на «Київський мотозавод», пропрацювавши в гальванічному цеху до самої пенсії. Зараз держава щомісячно платить йому 1200 гривень, ще сто гривень підкидає у свята, але їх потрібно отримувати особисто в ощадкасі, а Іван не любить стояти у чергах, тому відмовляється від подачки. За слобідськими мірками Іван – олігарх... Він багато чого пам'ятає і про багато що мовчить, так само як і більшість його ровесників, свідків тієї страшної війни.

Франц П., пос. Баумберг, передмістя Дюсельдорфа, Німеччина.

Франц не пам'ятає того травневого дня. Для нього, п'ятирічного голодного хлопчиська, цей день був таким же важким, таким же страшним, як і багато інших весняних днів сорок п'ятого року. Його молодший брат народився після поразки. Сім'я переїхала до Нордрайнвесфалії, тому що там відновили заводи і батькові дали роботу. Пізніше Франц також пішов працювати на одне з відновлених підприємств.

Тепер він - пенсіонер, який не любить згадувати про своє дитинство і значно більше говорить про сучасну політику, ніж про післявоєнний час. Лише іноді, читаючи в газеті новину про чергову спробу витребувати компенсацію для правнуків жертв фашистського режиму, він вигукує: «Ах, якби ми не програли війну, вони б не посміли доїти наш бюджет!», але тут же замовкає, перемикаючись на тему погоди і місцеві плітки. Він багато що пам'ятає, ще більше розуміє і щиро співчуває своїм ровесникам з колишнього СРСР. Адже, незважаючи на умовний статус «переможеного», Франц має більше можливостей, ніж «переможці». Хоча у Франца немає свого житла, він без проблем орендує двокімнатну квартиру. На 1200 євро на місяць (саме таку суму Франц отримує як пенсійну допомогу), звичайно, не погуляєш, тому що багато йде на підтримку здоров'я. То зуби потрібно протезувати, то нога разболиться. Але Франц завзятий мотоцикліст. Кілька років тому він придбав уживаний «чопер» і вже зробив декілька подорожей на південь Німеччини. Цього року Франц планує з'їздити на мотоциклі до Іспанії. «А скільки того життя?!», - якось зовсім по-російськи вигукнув він.

Дуже шкода...

«Мене мало не розстріляли в дитинстві, за те, що я намагався вкрасти у німців патрони. Мої друзі гинули, і я хотів мстити. Як я ненавидів їх тоді! Зараз я дуже шкодую, що не взяв адресу у тих офіцерів, які в нас квартирувалися, - говорить Іван. - Уже думав у програму «Жди мене» лист написати, а потім зрозумів, що їх напевно вже в живих немає. Адже я і прізвищ їх толком не пам'ятаю. Пам'ятаю лише пісню, яку Краус співав, коли грав зі мною в карти. Цікава така гра у них. Дуже шкода, що я більше не почую, як він співає. Вони не винні, що їх сюди закинули. Тоді була війна...».

«Раніше я дуже шкодував, що через травму ноги не став військовим льотчиком-винищувачем, але це вже у минулому», - зітхає Франц, - «Зараз я дуже шкодую, що не поїхав до Росії, коли мене запрошували друзі. До Сибіру кататися на лижах. Я був молодим і не хотів навіть чути про таку подорож. Для мене тоді на сході були одні вороги. Потім я зламав ногу, потім робив кар'єру. А зараз я дуже старий для таких подорожей. Це жахливо усвідомлювати, що рішення, прийняте через внутрішню ненависть, тепер мене гризе. Жахливо розуміти, що я ніколи не зможу виправити цю помилку. Росіяни дуже дорого заплатили за перемогу, і в мене, за великим рахунком, немає приводу ненавидіти цей народ…».

Дуже шкода, що ці дві людини з абсолютно різних світів так мало розповіли мені про своє дитинство. Для них День Перемоги – це не кадри з патріотичних фільмів, не георгіївські стрічки і святковий салют. Вони мріють про спокій і про те, щоб їхні нащадки жили в мирі, достатку і ніколи ні про що не шкодували.