Грач: Перелицьовування історії – гріх, який буде покараний

Упродовж десятиліть День Перемоги Радянського Союзу над фашистською Німеччиною був і залишається найзворушливішим і найдушевнішим святом для кожної людини на пострадянському просторі. Саме 9 Травня ми якось особливо сильно відчуваємо гордість за свою історію і хочемо вірити, що подолаємо всі біди.

Своїми думками про минуле і сьогодення в ексклюзивному інтерв'ю з кореспондентом ForUm’у поділився народний депутат України, доктор історичних наук, професор і комуніст Леонід Грач.

- Леоніде Івановичу, у 2009 році вийшов фільм, заснований на реальних подіях і історичних документах про співпрацю НКВД і Гестапо в різних сферах, — зокрема, в обміні в'язнями. Згідно версії творців картини, СРСР відправляв до Німеччини антифашистів і євреїв, які там піддавалися знищенню, а натомість німці видавали Москві емігрантів, що виступали проти Радянського Союзу.

У Литві і Німеччині діяльність цих двох організацій визнана злочинною, а в Білорусі високі чиновники до цих пір заявляють, що «наші чекісти» не несуть навіть моральної відповідальності за репресії мільйонів невинних людей під час правління Сталіна, навіть ті, хто власноручно катував і розстрілював людей — не за злочини, а за «рознарядкою». А що думаєте Ви?

- Мені здається, такі брудні пасажі перекручування і перелицьовування фактів загальної історії навмисно підняті саме тоді, коли йде масовий патріотичний підйом усвідомлення того, що це було за страшне явище - «фашизм».

Це, якщо хочете, якийсь «підстилковий» варіант для того, щоб виправдати зростання неофашизму, який є сьогодні і в Німеччині, і в Україні, – і це однозначно.

Що стосується Вашого запитання: ні, і ще раз – ні. Тоді ніхто нікого ніде не міняв, йшла найжорстокіша боротьба, німці винищували народи. Відносно єврейського народу був проведений справжній геноцид – Голокост, засуджений міжнародним співтовариством.

Я вважаю, що з кожним історичним фактом потрібно розбиратися окремо. І дуже страшно, коли цим намагаються займатися оскаженілі політикани. Адже політика – це, мабуть, одне з найбрудніших ремесел, де дозволені будь-які мерзотності від фальсифікації до виправдання яких завгодно злочинів.

Я не можу категорично заперечувати, що якісь окремі факти і приклади того, про що ми говоримо, не могли бути, але й узагальнювати їх не можна – ні за яких обставин.

Так, у нашій важкій гіркій історії є і ГУЛАГи, і репресії, і депортації народів, але не можна ж до цього все життя ставитися з позиції «погане переважує хороше». Не можна скидати з рахунків, що радянський народ за те, щоб зупинити фашизм, віддав понад 20 млн. життів.

Фашизм – це інструмент, що вселяє у людський розум звірства. Під його дією в мізках тих, хто аплодував Гітлеру по всій Європі, відбувалися страшні перетворення. Гітлер – ставленик величезного капіталу – я підкреслюю це – і коли він йшов до влади, весь цей капітал йому допомагав.

Коли фюрер набрався сил і пішов всіх «по шапці косити», пройшовся по всій Європі, за винятком невеликих епізодів опору, його зустріли покірливо, а часто «з хлібом і сіллю». І всі раділи тому, що він нападе на Радянський Союз, за рахунок якого можна було б згодом безтурботно жити.

Та ба. Ніхто не чекав, що патріотизм радянського народу стане основною рушійною силою в боротьбі проти окупантів. Голодні, роздягнені люди свідомо йшли в атаку і вмирали за те, щоб викоренити «коричневу чуму». Ось де витоки і приклад безприкладного героїзму, самопожертвування, гуманізму і моральності.

Катинське питання також підняте спеціально напередодні святкування 65-річчя перемоги над фашизмом. Хто кому не давав останні 19 років, зокрема Росії і Польщі, сказати правду про Катинь, яка, до речі, не мала ніякого відношення до періоду Вітчизняної Війни? Перелицьовування історії – гріх, який буде покараний.

- До цих пір багатьох цікавить питання: чи можна було запобігти нападу Німеччини на СРСР?

- Історія – це досить загальне і широке поняття. І, напевно, не кожен історик має право міркувати про цей період, не маючи під рукою відповідної бази документальних фактів. Сьогодні все крутиться навколо пакту Молотова – Ріббентропа, але це украй односторонньо і з брудними натяками подається.

Я думаю, тут потрібно розглядати питання з точки зору не тільки історії але й геополітики, а також визначення державного ладу, оскільки ми всі чудово знаємо, що, починаючи з 1917 по 1941 рік, у Радянському Союзі були проведені наймасштабніші перетворення: індустріалізація, колективізація, культурна революція. Це сьогодні нинішні «невміхи» називають їх словом «реформа», а тоді це були величезні політичні і соціально-економічні трансформації.

Я думаю, потрібно віддати належне і Сталіну в тому, що він намагався зробити все для того, щоб відстрочити війну. Адже вже після зрадницької Мюнхенської угоди проти територіальної цілісності Чехословаччини, в якій брали участь Німеччина, Британія, Франція, Італія, стало ясно, що війна неминуча. Сталін бачив, що фашизм стройовим парадним кроком уже йде по Європі і чудово розумів його загрозу. Він відтягував війну для того, щоб Радянський Союз не вступав у неї непідготовленим. На мій погляд, такий вчинок потрібно віднести до позитиву, не кажучи вже про те, що він об'єднав народи України і Білорусі в теперішніх кордонах цих держав.

- Я чула думку, що причина поразки Радянської Армії на початку війни в тому, що Сталін оволодів ремеслом військового тільки до 1943 року…

- Це одна з тих гіпотез, які мають право на життя. Ми повинні виходити із загального стану, який свідчив про те, що Армія і промисловість не були готові до війни. Сформована за два десятки років до війни на базі кінної артилерії, Червона Армія не була оснащена новою технікою. Танки, мотострілкові підрозділи, авіація, флот – усе це було не готове, а то й зовсім відсутнє на озброєнні.

Крім того, час не пощадив тих, хто здійснив Велику Жовтневу Соціалістичну революцію, виграв громадянську війну, разом з ними йшли розуміння і трактування військового мистецтва того часу. Але разом з тим, з'явилася і ціла плеяда нових молодих полководців, таких як Жуков, Тимошенко, Ватутін, Рокоссовський і сотні інших. Просто треба реально дивитися на речі. Знаєте в чому проблема будь-якого історика?

- У чому?

- У тому, що він – на жаль, дивиться очима не того часу, а своїми, і абсолютно з іншої точки зору. Це все апріорі умовно. А горда, велика, незалежна Жінка на ім'я Історія не може терпіти до себе такого ставлення.

- Леоніде Івановичу, тепер повернімося до сучасності. Після розвалу СРСР одним з епітетів, якими «нагородили» комуністичну партію, було слово «продажність». Сьогодні думки більшості українців також зводяться до того, що КПУ – одна з двох найпродажніших фракцій в українському парламенті. Це правда?

- Я думаю, що не потрібно Компартію і, насамперед, її ідеологію «нагороджувати» цим незаслуженим визначенням. Для тих, хто був у Комуністичній Партії за часів Радянського Союзу і для тих, хто в ній зараз – це незаслужене звинувачення. І я категорично проти цього.

- А що скажете про поведінку Вашої фракції у парламенті?

- Сьогодні на Компартію у вигляді бруду намагаються навісити ярлик «продажності». Однак, на мій погляд, просто голими фразами говорити про те, що ми чесні і на нас просто ллють бруд, недостатньо.

Я вісім років є членом фракції КПУ в Парламенті України, а до цього – понад десять років відстоював інтереси партії у Верховній Раді Криму, і коли чую такі визначення, мене це сильно зачіпає. Я ніколи ні в яких операціях не брав участь, у мене навіть в думках не було отримати за свій голос хоч копійку, не кажучи вже про гривню.

Нещодавно одна українська школярка вивела якусь математичну формулу, згідно якій КПУ нібито є однією з найпоступливіших фракцій у парламенті. Я у жодному випадку не хочу ні в чому звинуватити цю школярку – вона подивилася на український політикум крізь свою призму.

Проте я вважаю, нам потрібно відійти від усієї цієї суєти, привернути аналітиків, що розбираються в законодавстві, і проаналізувати всі ті закони, за які голосувала фракція Компартії, з моменту її перебування в українському парламенті, а це майже два десятки років. І на основі результату з доказом, з аргументами показати суспільству, хто є хто.

Якщо ми цього не зробимо, це приведе нас до дуже плачевних результатів – до нерозуміння й обструкції суспільних настроїв. Признаюся, мене боляче різнули по серцю аналіз і висновки цієї школярки. Адже це діти, які тільки-тільки вступають у життя. Вони не розуміють і не знають ще багатьох процесів, але вже видають такі оцінки, які, до речі, досить серйозно сприймаються їхніми однолітками.

Я б не хотів, щоб через декілька років ми зіткнулися з молодим поколінням, яке б за таким ярликом не сприймало не тільки партію, але і нашу ідеологію, яка, повірте, ні при чому. Вона така ж горда, як історія, і реалізовуватися повинна тими людьми, які її розділяють.

Адже, що таке соціалізм і соціалістична держава? Це, насамперед, турбота про людину, право на рівність і доступність. Інша справа, що антипорадники нинішнього розливу спеціально, щоб відвернути від злочинної дійсності, весь час повертаються до того, які перекоси були при цьому. Зокрема, сталінський і брежнєвський періоди, які не дали соціалізму вийти на відповідний рівень розвитку в ленінському розумінні.

Зрозуміло, що економіка на місці стояти не може. Усе розвивається – і в промисловому і в аграрному секторах, і в науці. Людство прогресує, а раз так – значить, потрібно було вчасно провести серйозні реформи. І люди це розуміли. Достатньо пригадати одного з керівників радянської держави Олексія Миколайовича Косигіна, який видав на-гора таку пропозицію і яку «засунули» Брежнєв і компанія.

Потім, у свою чергу, до влади прийшла базіка, демагог, зрадник, не здатний що-небудь зробити позитивного для своєї держави, Михайло Горбачов, якого ще в Рейк'явіку Захід узяв на гачок. І чим усе скінчилося? Особиста боротьба Горбачова і Єльцина була поставлена вище за збереження держави радянського ладу, реформування економіки і демократизації політичних процесів.

Тому сьогодні ми повинні бути особливо пильними і педантичними. Якщо хочете, повинні бути як дружина Цезаря – поза підозрою. Тому що ми – це ті, хто узяв на себе право розвивати і нести марксистсько-ленінську ідеологію далі, а отже, ми не маємо права на помилки.

- Леоніде Івановичу, та все ж дозвольте «шкурницьке» запитання: на які гроші існує КПУ?

- Сьогодні всі знають, що кожна «первинка», міський, районний, обласний комітет партії мають жалюгідне існування з погляду фінансового утримання.

Ми єдина партія, яка дійсно має своїх ідеологічних бійців і однодумців, а також не просто структуру: «комуніст, первинка, райком, міськком, обком і ЦК», а абсолютно чітку систему реєстрації кожного члена партії, чого немає в решті всіх партій, а також, що найголовніше, діє на громадських засадах.

Я недавно читав інтерв'ю Миколи Азарова, в якому він сказав, що в Партії регіонів мільйон членів, мені стало і смішно, і сумно. Правда, треба віддати йому належне, він відразу поправив, уточнив, що тільки половина з них брала участь у президентських виборах, але все одно ми всі чудово розуміємо, що це, перш за все, партія особистих економічних інтересів і члени її на один депутатський термін. А тому в цій партії, як, до речі, й інших, буржуазних, панує «чичиковщина», як у М.В. Гоголя в «Мертвих душах».

Що ж до матеріального утримання КПУ: у нас кожен член партії зобов'язаний сплачувати членські внески. І ось за рахунок цього ми сьогодні живемо, у тому числі і Кримська партійна організація.

- Леоніде Івановичу, після підписання Харківського «пакту» Януковича-Медведєва, Ви одним із перших заявили, що цій угоді треба аплодувати. У той же час ультраправі висловилися, що з його ратифікацією почнеться «повзуче захоплення» наших територій, зокрема, Криму, Російською Федерацією. Хотілося б дізнатися Вашу думку з цього приводу?

- Нам потрібно, зрештою, визначитися: ніякої незалежності України в чистому вигляді на цьому сучасному світі бути не може. І не тому, що я цього не хочу. Усі історичні вагання нашої держави, починаючи із Стародавньої Русі – це результат визначення того, що ми можемо серйозно щось собою представляти тільки в союзі з тими, хто близький нам по духу, історії, мові, культурі, економіці. Європа сприймає нас тільки із споживчої позиції. Це що ж – незалежність? Демократія?

Я Вам прямо скажу – що б там не було, старший брат завжди залишається старшим братом. І нічого ганебного я тут не бачу. Україна свою незалежність втратила, завдяки Леоніду Кравчуку. Я знаю його з кінця 80-х років – це був грамотний партійний клерк, який почав «виходити в люди» тільки в останні роки СРСР. А до цього тихо сидів і писав виступи і доповіді для вищого керівництва з погляду марксизму-ленінізму. І писав так – що позаздриш. Але, по суті, саме він зрадив Україну, коли стояло питання незалежності як такої.

Людина тоді незалежна, коли сильна і самодостатня. Так і держава. Коли ми залишилися без ядерного озброєння, коли у нас пішла під укіс промисловість, аграрний сектор, тому що прийшли такі «господарі», які не здатні нічого робити, коли російсько-українські відносини стали гіршими і наш ринок у Росії розвалився, коли настало століття енергоресурсів. Ще 25-30 років тому ніхто не молився цим двом богам – газу і нафті, але сьогодні це головна стратегічна сировина. А її немає, її Україна повинна купувати. На Заході нам її ніхто не дає. Так де ж її брати? Зрозуміло де – в Росії.

Цей широкий спектр питань воєдино зв'язав нас із Росією давно і сьогодні просто спокійно і відповідально потрібно до цього ставитися. Головний результат усього – щоб людина, врешті-решт, почала жити по-людськи. Саме тоді вона оберігатиме свою історію.

Якщо ми з Росією справді, в хорошому сенсі, перемішані по крові, по культурі, віросповіданню – такий ось у нас дуже смачний вінегрет вийшов, що ж мені тепер від своїх родичів і друзів, які у мене є в Росії, пуповину перерізати? Або що, в інших національностей немає змішаних сімей? Так чому ми повинні різати по живому? Адже питання в тому, щоб це не заборонялося, не принижувалося, а навпаки, об'єднувало.

- І останнє запитання, Леоніде Івановичу: ПАРЄ все-таки не визнав Голодомор геноцидом. Це шокувало багатьох. Ви що про це скажете?

- Старенька Європа – це жінка, у якої давним-давно закінчився бальзаківський вік, але їй ще хочеться ходити на побачення і виглядати «ягідкою», тому все, що вона робить, буде тільки на її користь.

Європа ще недавно кричала, незважаючи на суб'єктивний чинник, про те, що історія дійсно не може підтвердити геноцид. Голодомор – так, ніхто проти цього не заперечує. Він був не лише для українців, але і для багатьох інших народів. І в зв'язку з цим не потрібно було їй змішувати коней і людей, а подивитися на реальні природні, кліматичні, економічні і політичні умови того періоду.

Європі кількома роками раніше було дуже вигідне просторікування на тему «геноциду», оскільки ще недавно була загальна обструкція проти Росії. А зараз, коли відносно вирівнялися російсько-американські відносини, коли з Росією починають серйозно співпрацювати в будівництві газотранспортних коридорів, Європа зупинилася і подумала: «А чому, власне, я повинна продовжувати підтримувати ту ахінею, яку запропонував Ющенко?»

І цього разу вона поступила абсолютно об'єктивно. Але, знову ж так, не варто всі лаври віддавати Європі, тут чималу роль грає і те, що більша частина дискусії велася російською стороною. Крім того, у цього рішення є передвісник – ООН відмовила ющенківському керівництву у визнанні Голодомору геноцидом.

Але тут треба ще подивитися з іншого боку. Ми, в цілому, дуже цікавий народ і любимо винаходити для себе певні як правові, так і політичні, і лінгвістичні коридори. І в них намагаємося перебувати.

Ось, якщо голод і вимирання тих років – тоді це хочеться комусь назвати геноцидом, а якщо взяти те, що сьогодні бомжує значна частина українських людей, вони голодують, сидять, без роботи, залишені діти йдуть на панель або сідають на голку – це не геноцид. Це трохи дивно, правда?

Лєра Нєжина,