Учорашній день у Верховній Раді став, на мій погляд, апофеозом божевільного формування політичної еліти, логічним наслідком системи, яка сьогодні існує в Україні.
Вона починається із закритих списків, – коли в парламенті, по суті, присутні не обранці народу, а представники політичних лідерів, які де-факто більше не є провідниками суспільного настрою.
Я думаю, причина вчорашнього невдалого опору ратифікації харківської угоди полягає в тому, що в нашому суспільстві відсутнє розуміння того, що політики, охочі очолити цей процес, мають на це легітимне право.
Учорашній день став Рубіконом для цілої політичної епохи. Тепер боротьба за ідеали вдягнеться у форму цивільного, а не політичного опору, який дасть поштовх до народження могутніх дій з боку суспільства. І, думаю, до наступних парламентських виборів це напевно згенерує яку-небудь нову еліту, у тому числі й політичну.
Учора всі політики опинилися в складній ситуації. Для деяких незгода з прийнятими в Харкові умовами – політичне кредо, для інших – просто політична кон'юнктура, можливість знову заповнити собою помітну нішу в політиці.
Це дуже складний чинник – усвідомлення того, що немає вибору, але є потреба в координації дій, а взаємне протистояння веде тільки до ослаблення.
Проте всі також чудово розуміють, що, якби не було попередніх газових угод і безхребетної політики колишньої демократичної коаліції, то і вчорашньої ситуації не було б. Ніколи в житті «регіони» не наважилися б на такі кроки, і з боку Москви не було б такого тиску.
Я б сказав, що відповідальність за вчорашні події в однаковій мірі лежить і на опозиції, і на владі. Наше суспільство вже навчилося читати між рядками і бачити не тільки те, що їм стараються втюхати з екранів телевізорів, але й те, що є насправді.
Свого часу право звертатися до парламенту з пропозицією денонсувати угоду про пролонгацію Чорноморського Флоту після 2017 року мали тільки Ющенко і Тимошенко. Скажіть, чому у такому разі демократична коаліція не захотіла, щоб це питання підняли в парламенті, наприклад, у 2008 році? Хоча такий проект був документально зареєстрований, так само, як і проект відповідної постанови. Проте через політичну кон'юнктуру її фактично ігнорували. І тепер виникає питання: якщо це не політична спекуляція – тоді що? Ось і вся логіка процесу.
Сьогодні політична «верхівка» в Україні повністю себе дискредитувала, як з боку опозиції, так і з боку влади. Сьогодні наше суспільство потребує нових ідей і ініціатив, яких або немає, або вони в недостатній мірі сконцентровані. І цей період політичної турбулентності триватиме до тих пір, поки, як я вже говорив, не настане розв'язка у вигляді формування нових еліт.
Сьогодні на політиків надії немає. Організований суспільний опір може скластися тільки у форматі цивільної активності. Політики не зможуть організувати його настільки могутньо і легітимно, щоб у нього повірила і підтримала значна частина суспільства. Не зможуть хоч би тому, що зараз усі зусилля головних представників опозиції направлені не на те, щоб дійсно очолити суспільний тренд, а на те, щоб банально відвоювати позиції в політичному просторі і зайвий раз поборотися за ключову позицію усередині опозиційного кола. Але ж це зовсім різні завдання…
Учора написали, що я брав участь у бійці. Я категорично не згоден з таким твердженням. Я ніколи не був прихильником бійок у парламенті, оскільки вважаю, що це дискредитує найвищий законодавчий орган країни. Просто вчора склалася така ситуація, що я вимушений був втрутитися. Одного з моїх колег – Володимира В'язівського – по-звірячому били, у мене не було іншого виходу, крім як постаратися якимсь чином вирішити цей конфлікт. Я взагалі не бився, просто втрутився у процес, і цього виявилося достатньо для його локалізації. Фізично ні з мого боку, ні в мій ніяких побоїв нанесено не було, виявилося достатньо нормального позиціонування.
Учорашні звірства – це продукт політичної епохи і формату закритих списків. Те, що в парламенті з'являються люди, які вважають нормальною подібну поведінку, походить від того, що партійні вожді вносять до виборчих списків людей, які відносяться до них максимально лояльно, – без голови, без розуму, без серця, що за великим рахунком не мають поваги, насамперед, до себе.
Я в житті не повірю, що за умови відкритої виборчої системи, коли за кожного депутата голосуєш персонально, люди на сході, заході і в центрі України могли б вибрати таких до парламенту. І повірте, такі представники є не тільки в Партії регіонів. На жаль, це вже загальноприйнята практика у Верховній Раді.
Проте, я з гордістю можу сказати, що в моїй фракції, незважаючи на те, що її вважають неорганізованою, цих «продуктів» дуже мало, оскільки у нас свого часу відбувся процес внутрішньої селекції. Сьогодні у нас практично всі – самодостатні люди, що не опускаються до такого рівня.
Я не критикую нікого зі своїх колег, учора всі діяли дуже щиро, керуючись своїми переконаннями. Але ж щиро ще не означає ефективно. Я думаю, що, якби організатори вчорашнього процесу дійсно не хотіли допустити ратифікації, то діяли б набагато ефективніше.
Адже насправді денонсувати «харківський пакт» можна. Якщо не за положеннями самого договору, то згідно положенням Віденської конвенції. І ніякої тут війни не буде – це дешева психологічна атака. Я дійсно вважаю, що іншого шляху вирішення, окрім як денонсація угоди немає, але відбудеться це лише в тому випадку, якщо на наступних парламентських виборах перемогу отримають адекватні політичні сили і відбудеться повна заміна нинішньої політичної еліти.
На жаль, нинішня опозиція навряд чи це зуміє, хоча дії Тимошенко традиційні і зрозумілі. Вона прагне очолити опозицію, а це абсолютно природний, несподіваний шанс, який їй запропонувало життя і вона просто прагне діяти адекватно. Питання тільки в тому, чи з'явиться ще хтось зі своєю альтернативною точкою зору, що не має при собі того багажу, який є у нинішньої опозиції?
Це, за великим рахунком, ключове питання всієї нашої політики. Інакше всі ми опинимося через три роки в точно такій же ситуації як сьогодні, коли буде вибір без вибору. І цей політичний цикл ніколи не закінчиться. Сьогодні люди б'ються не за ідеали, а за владу, а головний сенс, як відомо, криється в мотивації...
Владислав Каськів
