Скорик: У київській архітектурі зробили жахливий кітч

Прийнято вважати, що «архітектура» - це всеосяжний термін, у якому є «місце» спроектованим будівлям, роду діяльності, області знань, а також сфері інтересів і впливу. Проте для деяких слово «архітектура» - жива музика, а сама професія – і не професія зовсім, а покликання.

Про стан сучасної української архітектури в ексклюзивному інтерв'ю кореспондентові ForUm’у розповіла депутат першого скликання Верховної Ради, відомий архітектор і громадський діяч, професор Лариса Скорик.

- Ларисо Павлівно, в якому стані сьогодні українська архітектура? Чи є щось, що Вас, як профі, шокує?

- Зараз багато говорять про забудову Лаври, але я нічого про це не знаю. Мені здається, її поки що ніхто не чіпає, слава Богу, а ось наміри деяких побудувати недалеко від монастиря – це так. І тут, загалом, нічому дивуватися, адже сумний приклад цьому в нас уже є. Мабуть, він цими «ентузіастами» і рухає.

- Ви маєте на увазі ресторан поряд з вежею Кушника?

- Так, свого часу пан Кухаренко, який відає у нас охороною пам'ятників, дав дозвіл поставити ресторанчик упритул з вежею Кушника, яка сама по собі є пам'ятником архітектури, а, крім того, ще і входить в ансамбль самої Лаври. Звісно, після цього всім тепер щось хочеться побудувати.

Охочих, насправді, дуже багато, тому що, саме ті, хто повинен охороняти історичну спадщину, дозволяють за відповідні активи побудувати кому завгодно, все, що завгодно і де завгодно. Така ситуація у нас вже багато років, а якщо точніше, то двадцять – приблизно стільки на свїй посаді перебуває пан Кухаренко. За цей період у столиці ці екзерсиси повиростали як гриби після дощу. А Кухаренко при цьому ще сміє говорити: «Мені викручували руки». Ну, якщо тобі викручували руки, йди або до травматолога, або пиши заяву про звільнення з посади, або подавай у прокуратуру. Я це так розумію. Хоча ми всі чудово знаємо, за які мзди він дає собі «викручувати» руки.

Загалом, те, що міські діячі, зобов'язані охороняти пам'ятники архітектури, поводяться абсолютно безсовісно – це факт. І підтвердженням є те, що влаштували біля костьолу св. Миколая на Великій Васильківській. Хоча це ще півбіди, а ось те, що виникне навпроти, занапастить своєю висотою, масою і масштабами весь храм, який поряд з ним здаватиметься іграшковим.

- А що там?

- Там запроектований великий комплекс і чомусь у псевдоготиці. Адже ніколи не можна підлаштовуватися «під старину», тому що вона давно минула. Культура не може волочити за собою в майбутнє частину минулого, тому що від цього страждає сьогодення. А архітектура стає просто підробкою.

Та що там говорити, якщо недавно був затверджений проект приблизно такого ж будинку-монстра як на Грушевського, 9А, який всіх лякає, неподалік метро «Арсенальна». І це буде другий такий же виродок, який знівелює всю естетичну і тектонічну цінність наших берегів-круч, що стояли тисячоліттями.

- Навіщо ж будувати те, що спотворює?

- Тому, що відсутня елементарна внутрішня культура. І тут уже з цим нічого не поробиш. Але головне – це, звичайно, жадання наживи, яка завжди є у людини, що не має внутрішньої інтелігентності. І що тут не кажи – як нема, то й дарма. Людина, не обтяжена справжнім інтелектом і інтелігентністю, завжди буде так поводитися.

Ці слова я зараз, між іншим, адресую нашому міському управлінню з охорони історичного середовища. Гончарі і кожум'яки, вони зробили в архітектурі жахливий кітч, знищивши ту пишність, яка була і могла служити зразком міської народної архітектури, про яку тепер можна прочитати тільки в яких-небудь рідкісних книгах. І це все відбувається на наших очах.

- А що ж Союз архітекторів?

- О, тут я мушу абсолютно однозначно сказати: Союз архітекторів мене давно і найглибшим чином розчарував. Там рутина, що не має анінайменшого відношення до боротьби щодо чистоти архітектури, стилю. Притому, що насправді це ж дорого не коштує, для цього навіть не треба хапати за руки міністрів. Просто потрібно зробити громадський протест, надрукувати про це у всіх можливих і неможливих виданнях, звернутися до Всесвітньої Асоціації архітекторів, тим паче, що ми до неї тепер начебто входимо.

Але наша «Національна спілка» – це мертве царство. Вони тільки вміють сказати «фе», доречне, правда, лише десь на кухні. А зараз я хочу запитати: якщо у нас є Союз архітекторів, і ми справно платимо туди членські внески - особисто плачу їх, починаючи десь з 1967 року, то який від нього толк?

Сумно. Сьогодні Союз архітекторів – це радянський зразок, який завжди був підвладний якійсь лінії. Тепер, коли лінії у принципі немає, там все одно декларується те ж саме – «сиди і не висовуйся». Я не хочу сказати, що там всі однакові, але, на жаль, ті, від кого найбільше залежить, і привели нашу архітектуру в той стан, у якому вона зараз.

- Невже киянам потрібно звикати до думки про те, що скоро ми просто поховаємо свою архітектуру?

- Я не думаю. Зараз ми – ті, хто, як мовиться, «ніколи не спить», і можуть хоч якось вплинути на ситуацію, дуже інтенсивно працюємо над тим, щоб Київ отримав зонинг (західний термін: форма законодавчого регулювання використання земель населеного пункту на місцевому/муніципальному рівні – авт.). І я дуже щаслива від того, що, завдяки нашим зусиллям Черновецький підписав і виділив гроші на те, щоб цей зонинг був зроблений.

І коли він буде зроблений буквально до кварталу, а, крім нього, ще і містобудівний кадастр (відкрита офіційна територіальна інформаційно-правова система реєстрації і зберігання містобудівних регламентів освоєння території, використання і перетворення нерухомості, необхідних органам державної влади, органам місцевого самоврядування, громадянам і юридичним особам для реалізації їх прав і обов'язків при здійсненні містобудівної діяльності – авт.), де чітко визначать межі всіх парків, скверів і сквериків хоч би для центру міста, розпишуть якої ємкості, параметрів і призначення може бути і повинна та чи інша будівля – як на всьому цивілізованому світі, це означатиме, що ті, хто захоче побудувати там «все, що завгодно», зробити цього вже не зможуть.

- Зонінг – це щось подібне до «зеро» для головного архітектора?

- Між іншим, мушу Вам сказати, в абсолютній більшості цивілізованих країн немає посади «головний архітектор міста». Ця посада дійшла до нас із радянських часів. Ще в Москві залишилася до цих пір, але, мені здається, її потихеньку також уже скасовуватимуть. А все тому, що ніякий головний архітектор не може бути призначений!

Головними архітекторами стають завдяки своїм творінням, які визначаються високими міжнародними преміями, а не якимись чиновницькими кріслами. Головний архітектор – це велика біда, тому що, якщо він дійсно практикує – а архітектор і повинен бути таким – це означає, що хочете ви того чи ні, але він лобіюватиме свої інтереси.

На жаль, наша людська природа ще така слабка, а висота інтелекту й інтелігентності така низька, що в теперішньому архітектурному цеху цілком може трапитися ще раз який-небудь великий чи малий Бабушкін, що «протягує» свої проекти, і, навіть, якщо вони будуть «смачними», все одно це буде чревато. Ніде в світі немає містобудівних рад, на яких збираються «тусовки», щоб поговорити на тему: «Це мені подобається. А це не подобається». Якщо автор подобається, значить, його творіння дивовижне, хоча насправді воно може бути просто жахливим. Ще починаються якісь домовленості, «міжсобойчики» типу «ти зараз мене підтримай, потім я тебе підтримаю». Ось це все досконала нісенітниця, якої не повинно бути.

Замість цього повинні бути жорсткі правила – зонинг і Головне управління з питань розвитку міста. І нехай уже в структурі цього управління будуть фахівці так званого теоретичного плану, і фахівці з транспорту, інженерних мереж, комунікацій, економіки, з права і юридичних проблем.

А сьогодні ж такі технічні умови, що бідні замовники і проектанти вимушені бігати і вибивати все, що їм потрібно по різних технічних і інженерних службах. А таке обов'язково повинно бути скасоване. І техумови на підключення до різних мереж також повинне давати Головне управління. Тільки у такому разі замовник і проектувальник чесно і неупереджено зможуть отримати дозвіл на будівництво того чи іншого об'єкту.

- Як приймають це західне «нововведення» ваші колеги по цеху?

- На сьогоднішній день зонинг повинен пройти величезне обговорення, не тільки професійне, але і суспільне, і лише після цього він може стати документом, до якого не можна «протягувати руки». Не можна тому, що буде ризик отримати по тих самих руках за допомогою правоохоронних органів.

Це повинен бути єдиний закон, який працюватиме в Києві, а тоді вже можна буде говорити про реформи. Зараз немає ніякого сенсу особливо міняти людей. Звичайно, непрофесіоналів потрібно виганяти звідусіль – це сто відсотків, тому що останнім часом ми через них уже надивилися різних чудес – спостерігали, як економісти розбиралися в генпланах.

Але найголовніше – я повторюся, паралельно з тим, як зараз коректується генеральний план, обов'язково потрібно зробити цей зонинг, оскільки він дуже сильно допоможе. Це неправда, що спочатку потрібно зробити новий генплан, а потім зонинг – нічого подібного, це речі паралельні. Зонінг – це якраз більше підмога для того, щоб генплан був грамотним і міг існувати довго.

Мене надзвичайно лякає, що в містах залишиться посада головного архітектора. У містах не повинно бути градрад. Архітектурні достоїнства, архітектурна спрямованість об'єкту – це відповідальність архітектора. І це також, як відповідальність музиканта перед публікою, або композитора, за складену музику. І ніхто не має права говорити їм «мені подобається», якщо цю музику не приймає суспільство. Вони просто повинні піти зі сцени – і все. І з архітекторами так. Вони повинні бути по-справжньому ліцензованими. Ви подивіться, у нас зараз як гриби розплодилися якісь незрозумілі проектні майстерні, де ліцензії незрозуміло яким чином здобуті. Так от, і це повинно бути переглянуто. Притому, що я абсолютно впевнена, що це прерогатива «Міськбуду», який повинен стежити за ними, оскільки в його надрах знаходиться інспекція, яка проводить експертизу і видає ліцензії. Вони зараз обов'язково повинні цим зайнятися, і я упевнена, що саме так це і відбуватиметься.

Якби у нас був справжній Союз архітекторів, такий, яким хотілося б його бачити, це була б Асоціація архітекторів, яка давала б ліцензії. Адже стати справжнім архітектором – це не означає, просто отримати диплом. Це ще й робота маестро – для того, щоб набратися розуму і вміння. А у нас відкривають майстерні через два-три роки після закінчення інституту, хіба це правильно?

Тому я й кажу, що зараз час реформ. І якщо ми його зараз упустимо, то ніколи не виберемося з болота. А про нас на всіх рівнях говоритимуть: Україна – тотально корумпована країна. Я упевнена точно, що абсолютними, категоричними ліками від корупції будуть лише реформи.

Зараз потрібно займатися не огульною злостивістю, а допомагати один одному. Пам'ятаєте, Бах писав на своїх творах – «тонко темперовано». Так от, нам зараз потрібні саме такі – тонко темперовані дії. І професіоналізм. А головне – не наробити дурниць.

- Ларисо Павлівно, давайте тепер поговоримо про пам'ятник засновникам Києва. У тому, що він розвалився, багато столичних жителів угледіли «знак зверху», оскільки це відбулося на тому ж тижні, що й інавгурація. Деякі у зв'язку з цим навіть пригадали історію – прикмети з коронації останнього Романова. Ви що скажете?

- Та дурниці все це, базарна нісенітниця. Якщо цей народ і далі віритиме всяким «забобонам», то кажу Вам – у нього сумне майбутнє. Ніякий це не знак, просто вже втратило міцність металеве з'єднання – от і все.

Це нормально. Таке завжди відбувається. Свого часу поспішили, як у нас прийнято, до якого-небудь відкриття, швидко-швидко і ось, будь ласка, результат. Тепер поправлять, і все буде гаразд. Зроблять, як треба. Сподіваюся.

- Ларисо Павлівно, і останнє запитання: зараз на кладовищах дуже модно стало поряд із звичайними могилами споруджувати справжні монументальні склепи й усипальні. Як Ви вважаєте, це правильно?

- Знаєте, я львів'янка «в поколіннях», у мені багато австрійської крові, але я, як і Іван Франко, вважаю себе українкою. Так от, я звикла, що склепи – це нормально, і вони є скрізь, притому, як у бідних, так і в багатих.

Личаківське кладовище у Львові, наприклад, на 70% складається з різних склепів. Воно є музеєм. На Личаківку приїжджають туристи, щоб подивитися на всю цю красу.

Нехай і в Києві, і в інших містах на кладовищах будуть склепи. Треба тільки, щоб вони були зроблені зі смаком і відчуттям міри, а для цього, звісно, необхідна інтелігентність родичів покійних.

Я, взагалі, мінімаліст за вдачею. І вважаю, що в архітектурі також усі ці навороти – від позбавлення смаку і від лукавого. Найголовніше в архітектурі – це чиста тектоніка, яка завжди створить прекрасний образ, як зсередини, так і зовні. Найголовніше в будь-якій будові – мінімум витрачених коштів і максимум естетики і гармонії. Адже справа не в багатстві, а в красі й аскетизмі. А у нас, виходить, чим більше наворотів, тим краще.

Ось, наприклад, сім'я Порошенка спорудила собі фамільний склеп на одному зі столичних кладовищ. Там золота неміряно і всього решта також. А як на мене – таке позбавлення смаку жахливе. Замість того, щоб споруджувати жахливі склепи, краще щиро помолитися за своїх покійних близьких, яким уже нічого не треба, крім молитви.

На місці тих, хто не може поставити собі такий склеп я, навпаки, не турбувалася б, а була задоволена, що не можу поставити своїм дорогим покійним такий «антисмак». До речі, ось ці подряпання граніту і портрети на ньому – це теж від дикого «антисмаку». Люди просто не знають, їх ніхто не вчив, що цього робити не можна. На граніті у жодному випадку нічого не дряпається, на ньому тільки щось вибивається.

А, взагалі, мені здається, у всьому, що стосується людської культури, найбільша проблема у нас не на кладовищі, а в житті. У той час, коли такі проблеми в державі, нічим лікувати дітей, хворих онкологією – я вже не кажу про туберкульоз і все решта, всі ці світські тусовки, які нам показує Катя Осадча, – ось цього не повинно бути.

Ми збирали гроші на «Лікарню майбутнього». Де вона? І де, взагалі, гуманність нашого суспільства, в якому діти помирають тому, що їх нічим лікувати? Ці наряди, шалено дорогі машини, нескінченні особняки і квартири. Люди, зупиніться, озирніться, подумайте – це ж усе карається. Якщо не сьогодні, то післязавтра. Якщо не післязавтра, то через вічність.