Розмову про свободу слова я почну, мабуть, з того, що в Україні вона є складною і незрозумілою матерією. З одного боку, проблема дійсно є: і абсолютна закритість органів влади – небажання чиновників видавати інформацію, яку вони зобов'язані надавати журналістам, згідно з цілою низкою законів України. З іншого боку, якщо уважно придивитися безпосередньо до самої свободи слова, з'являється дивне відчуття якоїсь неохайності, чи що...
Давайте пригадаємо про те, хто найбільше піднімав галас про тиск на пресу. Мені з усього списку першим згадується Валід Арфуш. Але, відверто кажучи, коли свобода слова поєднується з чимось на зразок «папараці», мені особисто робиться трохи сумно. До речі, хочу нагадати, що найближчими партнерами і друзями лідера «Репортерів без кордонів» є якраз брати Арфуші, про що він сам кілька разів голосно заявляв.
І свого часу, а це був 2004 рік, справа ледь не дійшла до того, що Януковичу за рекомендацією братів Арфушів мали присудити спеціальну премію за допомогу і підтримку свободи слова від «Репортерів без кордонів». Але потім вирішили, що це не так уже і важливо для його виборчої кампанії і штучно виглядатиме, після чого від цієї ідеї відмовилися.
Сьогодні ж Арфуш фактично існує у структурі української державної медійної політики. А найближчий друг братів Арфушів – Ганна Герман - сьогодні є заступником глави Адміністрації Президента. Ось тут і виникають дивні, не зовсім зрозумілі сюжетні лінії.
Якби сьогодні людям, які пишуть жорсткі матеріали і спеціалізуються на певній тематиці, таким, наприклад, як моя тезкаТетяна Чорновіл, Сергій Лещенко, Мустафа Найем, Тетяна Коробова, сказали б, що вони мають обмежену свободу слова, мені здається, хтось із них точно образився б. Тому що свобода слова – це щось подібне до нейтралітету у міжнародному праві: його потрібно відстоювати і добиватися, щоб ті, хто стоїть поруч, з ним рахувалися. А просто так, саме собою, нічого не приходить.
Я вважаю, що якщо люди хочуть мати свободу слова, вони її матимуть при будь-яких режимах. Ті, кому реально закривають рот, вже не один раз вийшли на вулиці, щоб добитися свободи не словами, а реальною справою.
Наприклад, канал «1+1» в умовах жахливого кучмістського тиску і заборони у березні 2001 року робив спеціальні випуски новин з сюжетами про арешт студентів на вокзалі або про те, як Чорновіл і Стецьків штурмували Харківський райвідділ міліції.
Пам'ятаю, мені тоді один із журналістів цього каналу кілька разів передзвонював і говорив: «Слухай, у мене там дівчина, яка титри готує, вже просто задолбалась без перерви ставити Чорновола, Стецьківа і Філенка». Насправді потік інформації йшов таким чином, що спочатку випускали в ефір усіх лідерів опозиції, а потім десь четвертою або п'ятою – позицію президента Кучми.
Отже, якщо журналіст хоче свободи слова, то практично за будь-яких обставин він її може відвоювати. Мені чомусь здається, що сьогодні боротьба за неї – це боротьба кланів і фінансових інтересів. Не все так там ясно і добре.
Зрозуміло, ніяка влада не любить, коли про неї багато говорять. А б'ють і вбивають журналістів не тільки в Україні. Але все-таки мені здається, що у нас зараз створений якийсь дуалізм, роздвоєння у ставленні влади саме до журналістів і їхнього права передавати інформацію.
Наведу як приклад класичну схему – «верхи» і «низи». «Верхи» не дуже розуміють, що навколо відбувається, і, признатися, не дуже цим цікавляться. Все «низовинне» здається їм далеким і чужим. Причому так поводяться усі «верхи»: і «дорогий, божественний» Віктор Андрійович, і Віктор Федорович, і Юлія Володимирівна.
Вони чомусь свято впевнені у тому, що подібні до Бога, абсолютно безгрішні і неймовірно прекрасні душею. І коли про них пишуть щось не зовсім «таке», вони дивляться на це з подивом, абсолютно не розуміючи, у чому справа.
Як правило, у них не виникає бажання мстити журналістам, тиснути на них або гнобити. Вони просто сприймають їх як абсолютно дивовижних істот і найгірше, що можуть зробити стосовно ЗМІ, це не взяти у поїздки або присікти канал, яким іде інформація першорядної ваги. Тому що недопуск на ті ж прес-конференції для журналіста, який працює у режимі реального часу, це проблема першорядна. Але, як правило, вся помста «небожителів» десь ось приблизно на цьому рівні і закінчується.
Сьогодні я не готовий повірити, що, припустімо, Янукович, Азаров або хтось іще із представників найвищого ешелону українських політичних персоналій готовий безпосередньо тиснути на журналістів. Я підкреслю: саме на журналістів, а не на власників ЗМІ. Мені здається, у цьому випадку спрацьовує принцип: «А Васька слухає та їсть»: своє і так реалізовується, і хто б скільки не кричав – однаково нічого не зміниться.
І якщо до цього ще додати те, що зараз вищий політичний ешелон все-таки робить не найгірші речі, а преса, всупереч тому, що далеко не всі люблять Януковича або Азарова, при порівнянні з опозицією більше плюсів віддає владі, якесь заспокоєння є. Ну, пишуть собі і пишуть.
Ось з'явилася заява «Репортерів без кордонів», а «януковичі» видали заяву, що Президент зустрічатиметься з журналістами, що він жорстко засуджує напади і переслідування ЗМІ у Києві та Львові, і що цьому буде покладено край. З великою натяжкою, правда, але я готовий повірити, що десь хтось добре отримає «по шапці».
Припустімо, того ж Мельника після всього того, що він наговорив у Львові журналістам, можна легко притягнути до кримінальної відповідальності і посадити у в'язницю щонайменше по трьом статтям. А наговорив стільки, що якщо при перевірці хоч щось із цього підтвердиться, на мою суб'єктивну думку, людина сяде за грати приблизно років на п'ять.
У «нашому» випадку, я думаю, так далеко справа не зайде. Хоча, якби організували хоч би один показовий процес, після якого якийсь чиновник реально сів у в'язницю за напад на пресу, ефект від цього був би непоганим.
Так вийшло, що в Україні проблема боротьби з пресою і тиску на неї ділиться на дві сфери. Перша – власники ЗМІ, які вже виробили певні аспекти редакційної політики, так звану «самоцензуру», і підібрали відповідні творчі колективи, які слухняно готові виконувати все, що від них хочуть. Їм уже ніяка свобода слова не потрібна, у них своя «пасочка», їм цього досить. Вони діють не за принципом «боюся когось», а за принципом «як би чогось не вийшло».
Ну, наприклад, розмірковує власник ЗМІ таким чином: «Ось сьогодні вийде на моєму каналі програма «не дуже» про уряд, а мені завтра до прем'єра йти, і як я буду йому в очі дивитися?» Та прем'єр, може, цю програму і в очі не побачить, і навряд чи йому донесуть, а у власника вже циркулює думка: «А може, не треба?»
Другий нюанс у нас визначається «разгуляйством» шушвалі, здатної звести нанівець усі плюси того, що більш-менш адекватно робить сьогодні влада на найвищому рівні. До цієї категорії належать і надмірно балакучі міліційні начальнички, і податківці, і всі ці «колесніченки» зі своїми дикунськими уявленнями і хамськими помічниками, які хапають за руки- ноги всіх підряд, зокрема, і журналістів.Ось завдяки таким у простих людей і з'явилося відчуття, що владі «все дозволено».
Я дуже не люблю слово «беззаконня», мені більше імпонує «свавілля». І ось якраз те саме свавілля на «нижньому» рівні і є ключовою проблемою. Для Януковича, зокрема, зараз дуже важливо спуститися на грішну землю і подивитися, як люди спекулюють його ім'ям, прив'язуючи свої проблеми персонально до нього. А спустившись, дати таким «по шапці». Після цього – я вам гарантую, Колесніченко понесе у Верховну Раду законопроект про допуск і сприяння журналістам при висвітленні громадських акцій, а Могильов у МВС розпорядиться усіляко співробітничати з журналістами. Тому-то і важливо, щоб ті, хто стоїть «нагорі», усвідомили: «внизу» під їхнім ім'ям часто кояться абсолютно дикі, «довільні» речі.
І ще. Коли ми говоримо про свободу слова, ми забуваємо про так звані суспільні табу, яких неодмінно слід дотримуватися. І скільки б ми не сміялися з «Моральної інквізиції», я все одно вважаю, що «яке запитання – така і відповідь». На те, що сьогодні діється у телеефірі, на ті неадекватні матеріали, які доступні в денний час, коли глядачами можуть бути діти, власники каналів повинні отримувати таку ж неадекватну реакцію з боку держави.
Так, комісія з моралі у деяких випадках діє карикатурно, але ж у жодній країні світу, яка поважає себе, ви не побачите у прямому ефірі в денний час відверті сексуальні теми. Ви не побачите у відкритому продажу, як у нас, відверті порнографічні журнали, які на Заході можна купити тільки у спеціальних магазинах, куди вхід для неповнолітніх заборонений.
Те, що відбувається у нас – це абсолютне свавілля і пропаганда насильства, абсолютна деморалізація людей шляхом депресивних технологій. Будь-який випуск новин – це десять негативних сюжетів на два позитивних. При тому, що у житті, слава Богу, баланс темного і світлого все-таки трохи інший. Але, на жаль, багато наших журналістів, втративши це внутрішнє табу, вже давно працюють навіть не за «жовтим», а за «коричневим» принципом. Отже, «драконівські» методи потрібно запроваджувати якраз у цьому напрямі.
А взагалі, мені здається, вся ця історія зі свободою слова в Україні зводиться до однієї простої речі: проблема є, але її поки ніхто – абсолютно ніхто! – логічно і коректно не сформулював.
