П'ять запитань про Леді Ю

Коли я чую в свою адресу репліки типу «Громадськість стверджує, що Ви «паркетний політтехнолог Тимошенко», я чесно признаюся, що мене ще з радянського часу дуже цікавить, а хто ховається за цим таємничим словом «громадськість»? Хто пише гнівні листи, вимагає розслідувати діяльність підривачів, шовіністів, правих ухильників і тому подібне? Мені б, наприклад, дуже хотілося подивитися в очі цій «громадськості».

Я ніколи не був політологом. У мене для цього немає профільної освіти. Моя спеціальність – практикуючий політичний консультант. А щодо «паркетності»… Я відчуваю себе комфортно на будь-якій поверхні – хоч на паркеті, хоч на дивані.

Що стосується моєї співпраці з Юлією Володимирівною – я її ніколи не приховував. Це була взаємокорисна і, сподіваюся, взаємоприємна співпраця, яка закінчилася виборчою кампанією.

Проте, я готовий відповісти на декілька запитань, які зараз дуже розбурхують горезвісну «громадськість».

Отже, запитання перше: чи справді сьогодні Тимошенко може загрожувати фізична небезпека, чи це просто чергове залучення уваги до своєї персони?

Насправді, політичне убивство в Україні – це крайній спосіб вирішення діалогу з опонентами і, на щастя, до нього вдаються не дуже часто. Наскільки мені відомо, підтверджена небезпека фізичного усунення Тимошенко була один єдиний раз – під час парламентської кампанії 2007 року.

А чи потрібно сьогодні комусь фізично усувати Тимошенко? Напевно, ні. В Україні, як в італійській мафії, діє принцип: якщо про вбивство політика не напишуть у газетах, і про це не говоритимуть на вулицях – його можна вбивати. Якщо ж зникнення політика здатне викликати переполох у світі – такого діяча вбивати немає сенсу.

Запитання друге: чому Тимошенко віддалила від себе багатьох соратників?

Тут усе просто. Оточення Тимошенко міняється постійно. Зараз мало хто пам'ятає депутата Олександра Ілляшкевича, адже він свого часу був до Тимошенко ближче, ніж Турчинов. І це лише один із прикладів, що вказують на те, яка кількість людей була поряд з нею впродовж її політичної кар'єри.

Не секрет, що Тимошенко сама по собі людина владна й авторитарна. І тому не оточення вибирає її, а вона вибирає собі оточення.

На відміну від Ющенка і Януковича, вона діє не за принципом комфортності, а вибирає тих, хто найпрофесійніше відповідає тим чи іншим посадам. Тимошенко підбирає команду так само, як кішка вибирає господаря. І як тільки, на її думку, людина вичерпала свої можливості і нічим корисним для неї більше не може бути, вона дуже швидко випадає з її оточення.

За моїми спостереженнями, у неї існує як мінімум три кола «наближеності». Перше, найближче – це старі соратники, такі як Турчинов і Трегубов, які з нею досить давно. Таких приблизно двадцять чоловік. До речі, вона навіть вітається і спілкується з людьми абсолютно по-різному.

Наступне коло ширше, його складають люди, з якими вона дозволяє собі спілкуватися на «ти». Таких у неї десь чоловік п'ятдесят.

І третє коло – це політичні партнери, ті ж «самбісти», ПРПісти, яких Тимошенко розглядає на досить віддаленій від себе орбіті, хоча емоційно і може подавати їм сигнали про те, що вони вже потрапили в друге, а можливо, навіть у перше коло. Але насправді, я думаю, це не так.

Чому вона зараз віддалила від себе частину людей? Очевидно, порахувала, що вони максимально реалізувалися в останній президентській кампанії, тим паче, що результатом вона залишилася незадоволена.

Сценарій «великої чистки» для неї цілком реальний. І якщо вона почне «рубати голови» - це, насправді, буде болісний процес, під час якого зі своїх крісел «полетять» багато людей. А якщо це стосуватиметься місцевих рад, де легко застосувати імперативний мандат, то деякі можуть позбутися і свого депутатства.

Наступне запитання, що непокоїть «громадськість», - розкол у БЮТ.

В українській політиці великі структури можуть існувати лише за рахунок дрібніших, і поки є такі пожирачі, яким є що пожирати, вони існуватимуть. Щоб стало зрозуміліше, поясню інакше: є вид простих організмів, які існують тільки за рахунок поглинання дрібніших. Але, як тільки для них закінчується живильне середовище, їх неминуче чекає розкладання.

Власне, саме це і сталося з «Нашою Україною», коли вона дрібними партіями так набралася під зав'язку, що в результаті стало абсолютно незрозуміло, хто там у них реальний керівник. Якщо БЮТ і, до речі, ПР також, рухатимуться у цьому напрямку, то рано чи пізно «ватажечки», які зараз влилися, всю систему-соплю зсередини, звичайно, зруйнують.

Правда, Партія регіонів, незалежно від результатів виборів, усе одно поступово розвалюватиметься. Вона розповзатиметься на інші, дрібніші проекти, оскільки, коли досягнута головна мета – отримана влада, і більше немає стимулу і сенсу боротися із зовнішніми ворогами, тоді починається внутрішнє протистояння, боротьба із внутрішньою опозицією.

Такі люди, як Ахметов, Колесников і Клюєв просто приречені на те, щоб створювати власні політичні проекти, тому що, якщо їм зараз не вдасться отримати керівництво партією, їх поступово маргіналізуватимуть такі люди, як Азаров і Фірташ.

У БЮТ ситуація також досить важка – витримати п'ять років в опозиції можуть далеко не всі. І тут справа не тільки в ідеологічній переконаності, а в тому, що потрібно мати достатнє фінансове підживлення.

Ми зараз бачимо, як Партія регіонів намагається «вицепити» всіх основних спонсорів Блоку і якщо КСУ, як усі чекають, легитимізує нову коаліцію, зрозуміло, що всі «грошові мішки» з Юлією Тимошенко не затримаються.

І тут, звичайно, виникне питання, а за рахунок чого існуватиме БЮТ? Ну, не за рахунок же членських внесків, справді. Тимошенко може врятувати лише повна реорганізація партії, фактично, чи не перереєстрація всіх низових осередків – тільки тоді, можливо, з'явиться шанс вижити.

Нехай їх буде менше, як свого часу у більшовиків. Зрештою, Ленін зробив переворот, маючи за спиною всього три тисячі партійців проти ста двадцяти мільйонної імперії. Зараз у Тимошенко в «Батькiвщині» приблизно чотириста тисяч чоловік. Навіщо стільки, тим більше, коли незрозуміло, як ними управляти?

А що стосується Портнова. Ні в кого не було особливих ілюзій стосовно нього. Усі знали, що Портнов ніколи не був ідеологічним партійцем. Поки вектор його політичних інтересів співпадав з інтересами Тимошенко, поки він вважав, що це корисно, він був з нею.

І тут не можна сказати, що такий розрахунок - це щось погане. Це абсолютно нормальна мотивація будь-якого політика. Група Портнова дійсно дуже професійна і, мені здається, головна причина того, що сьогодні Портнов не з Тимошенко, а з Януковичем – реальна оцінка власних шансів.

Він розуміє, що президентство Януковича надовго, а для людини, основним ресурсом якої є вплив на суди, п'ять років в опозиції не її майбутнє.

Тим паче, що, навіть у разі перемоги Тимошенко, Портнов чудово розумів, що у нього немає ніяких гарантій для довгострокової політичної перспективи поряд з Тимошенко. Внутрішня конкуренція і його конфлікт з групою Онопенка привели б до того, що рано чи пізно вичистили б спочатку одну групу. А слідом за нею й іншу.

І останнє, найбільше запитання, що часто ставиться: чи зможе Тимошенко в теперішньому стані скласти гідне протистояння владі?

Насправді, усе залежить від того, чи зможе вона йти з випередженням. Зараз у неї дуже мало часу на розгойдування. Вона повинна особисто зустрітися з потенційними перебіжчиками і, поставивши питання в лоб, розповісти їм свою чітку перспективу. Зараз багато депутатів просто не розуміють, що їм робити. Це стосується навіть найполум'яніших ідейних бютівців... Адже найголовніше в ситуації програшу – дати людям щось у руки.

Провисання за часом приводить до втрати орієнтиру. Хай дії будуть дурними й безсистемними, але вони повинні бути. Без дії БЮТ почне просто розповзатися. Тут потрібно діяти хірургічно, аж до того, щоб самій виключати людей, не чекаючи поки вони самі відійдуть. А тим, хто може залишитися, дати зрозуміти, Тимошенко повинна чітко пояснити, що вона може і робитиме надалі.