Про причини поразки помаранчевої революції

Перемога Януковича і поразка Ющенка й Тимошенко засвідчили безславну поразку помаранчевої революції. Щоб зрозуміти, чому вона зазнала поразки, слід спочатку уточнити, якими суспільними чинниками була обумовлена ця революція.

Сім-шість років тому основним гаслом суспільного спротиву владі було «Кучму геть!» Справа в тому, що за часів президентства Кучми в Україну після сімдесяти років будівництва комунізму і тотального панування державної власності повертався капіталізм, і все державне переходило у приватну власність. Але приватизація відбувалася у нас з порушенням законів і моралі, через шахрайства і навіть убивства. Народ влучно назвав це явище прихватизацією. Помаранчева революція стала народним бунтом проти грабіжницької приватизації. Майдан був полем битви між обкраденим народом і тими, хто розікрав народну власність. Майдан був підтриманий значною частиною української середньої і дрібної буржуазії, яка розуміла небезпеку панування донецького фінансово-кримінального клану і трималась курсу на політичну й економічну інтеграцію України з Європою, а не з Росією.

Якщо за Президента Кравчука почалося українське національне відродження (у багатьох містах, зокрема у столиці, замість російських щкіл стали відкриватися українські, викладачі університетів перестали боятися викладати українською мовою, українське радіо заговорило українською та було створено український кіносеріал «Роксолана»), то за Кучми українське відродження припинилося. «Українізаторів» почали «викурювати» з війська, з вищої освіти, з усіх гуманітарних сфер. Будь-які спроби навчити українців української мови стали прозивати «грубым нарушением прав русскоязычного населения». Усі олігархи, серед яких етнічних українців немає жодного, створювали телевізійні канали, куди українська мова допускалася для ока. Російськомовна преса витіснила українську пресу. За часів Кучми українська мова була формально проголошена державною, але на Сході й Півдні та в пресі російська мова міцно закріпилася як панівна. У цьому сенсі Майдан був полем битви між тими, хто хотів будувати справді українську національну державу, і тими, хто бачив її як квазіукраїнську державу з назвою «Украина».

Щоб закріпити викладені думки, мушу нагадати основні гасла Помаранчевої революції, завдяки яким Ющенко став Президентом. Перше гасло - «Бандитам тюрми». Малося на увазі, що всіх, хто нечесно привласнив народне добро, буде притягнуто до відповідальності, а тих, хто робив це у кримінальний спосіб, чекає суд. Друге гасло - «Олігархи заплатять справжню ціну». Малося на увазі, що нові власники крупних підприємств, які були «прихватизовані» за безцінь, мали б у якийсь спосіб поступово розрахуватися з державою або повернути їй вкрадені об’єкти. Третє гасло – «Не словом, а ділом!». Це гасло говорило про намір помаранчевої влади вдатися до серйозних реформ в економіці і гуманітарній сфері, діючи рішуче і наполегливо.

Тимошенко відразу після її призначення прем’єр-міністром почала було говорити про намір перевірити законність приватизації трьох тисяч підприємств. Її стали за це різко критикувати, після чого Тимошенко стала говорити не про три тисячі, а про триста, а трохи згодом про тридцять підприємств. Їй вдалося повернути державі тільки вкрадену зятем Кучми і Ахметовим «Криворіжсталь». Зрештою все закінчилося тим, що Ющенко демонстративно звільнив її з посади глави уряду а на її місце за допомогою фракції Партії Регіонів «поставив» Єханурова. Якщо згадати, що Ю. Єхануров при Л. Кучмі багато років очолював структуру, основною функцією якої був продаж державного майна, стане зрозуміло, що Ющенко переглядає курс економічної і соціальної складових своїх майданних обіцянок. Ставши прем’єр-міністром, Єхануров відразу заявив про те, що політику реприватизації, тобто повернення державі вкрадених у неї заводів і фабрик, назавжди припинено. Таким чином жодний «пацан» до тюрми не сів і жодного «пацана», як виявилося, ніхто туди садити і не збирався. Далі більше. Президент запросив до себе в кабінет усіх олігархів, включно з Ахметовим, у якого вже минув переляк і він наважився повернутися з-за кордону. Підписанням меморандум з олігархами про співпрацю влади з капіталом президент визнав законність масового розкрадання загальнонародної власності. Пізніше Ющенко запропонував Януковичу підписати універсал про співробітництво між Партією Регіонів і урядом Єханурова, в якому Янукович поміж іншим обіцяв визнати державність лише української мови. Універсал було підписано, але з тієї його частини, де йшлося про мову, було викинуто слово «лише». Отже, Янукович залишив тоді за собою право нав’язувати Україні російську мову як державну, що він вперто робить і досі.

Що це все означає? Це означає, що основні соціальні гасла помаранчевої революції Президент вирішив не виконувати. Чи він злякався крупного кримінального капіталу, чи він і раніше дотримувався концепції його активної підтримки, чи він щиро вірив у плідність співпраці з ним – залишається загадкою. Але фактом залишається те, що ці гасла були зраджені. Рівним чином Президентом жодним словом не було згадана обіцянка вернути гроші вкладникам «Ощадбанку». Такі спроби з боку Тимошенко оголошувалися популізмом.

А як склалися обставини з втіленням в життя національно-патріотичної складової революційного Майдану? Тут треба зазначити, що В. Ющенко намагався використовувати контакти з крупним капіталом задля української національної справи. Як свідчить преса, саме на гроші олігархів було відбудовано гетьманську столицю Батурин та почав будуватися Мистецький арсенал у Києві. Президент порушив тему голодомору і гідно провів її в Україні та за кордоном. Завдяки зусиллям Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення дещо зросла питома вага української мови на телеканалах. Президент видав кілька указів, які зобов’язували виконавчу владу на місцях ліквідувати символи тоталітарної епохи і відзначити діячів українського національно-визвольного руху різних часів. Президент обстоював позиції української мови на прес-конференціях та підписав листа прем’єр-міністрові, в якому просив поновити роботу урядового департаменту, який раніше займався впровадженням української мови як державної. Проте виконання указів Президента ніким не контролювалося і всі вони ігнорувалися. У цілому в гуманітарній сфері особливих чи помітних зрушень не сталося. Майже всі націонал-патріоти були усунені президентом від влади, розігнані і розсіяні. Помаранчева революція зазнала повної поразки.

У прихильників помаранчевої революції і її активних учасників залишалася якась надія на її продовження у зв’язку з новими президентськими виборами і не інакше як через те, що суспільні протиріччя, які ця революція мала розв’язати, залишилися нерозв’язаними. Адже Майдан це не просто площа в Києві – це поле битви між двома концепціями розвитку України. На боротьбу з Януковичем вийшла Юлія Тимошенко, яка була одним з основних фігурантів і, власне, ініціатором Майдану у 2004 р. Президентські вибори можна було розглядати як новий Майдан і йти на них як на Майдан, голосуючи за Тимошенко як за носія ідей Майдану, та маючи надію, що вона на відміну від Ющенка справиться з їх втіленням в життя. Проте не так сталося, як гадалося. Ющенко під час виборчої кампанії боровся не з Януковичем, а з Тимошенко. У другому турі він закликав голосувати проти неї, остаточно перейшовши в союзники до Януковича, що й стало однією з причин остаточної поразки помаранчевої революції. Однією з причин, але не головною.

Погляньмо на електоральні мапи усіх парламентських і президентських виборів часів самостійної України та порівняймо її з нинішньою. Якщо пересуватися від самісінького сходу до самісінького заходу держави, переконуєшся у якісній стабільності електоральних симпатій. Мимоволі задаєшся питанням: а невже мешканців сходу і мешканців центру та заходу держави не однаково смокче голод чи не однаковою мірою бентежить висока ціна на бензин чи на цукор. Тоді чому ж одні регіональні зони категорично відкидають Тимошенко і Ющенка, а інші рішуче відкидають Януковича. А відповідь напрошується тут така: електоральні маси голосують не за класово-соціальними критеріями а за національно-регіональними: чим менше української національної свідомості і української мови в певному регіоні, тим більше за Януковича. І навпаки. Якби усі олігархічні телеканали щохвилинно доводили, що Янукович сидів у тюрмі не двічі, а тричі, і що він вкрав не тільки шапку і державну резиденцію «Межигір’я» а й усі курорти Криму і Карпат, кількість голосів за нього ніскільки не впала б. Створюється враження, що голос українського виборця якимсь дивним чином йому підказується голосом його предків, що жили тут на його рідній землі..

Якось на засіданні фракції БЮТ у своєму зверненні до Юлії Тимошенко, розвиваючи викладену вище тезу, я говорив так: «Якби Ви, Юліє Володимирівно, підготували законопроект «Про бомжів в Україні» та, провівши його через парламент і втіливши в життя, забезпечили усіх українських бомжів класними притонами, щоденним безплатним пайком, до якого входила б обов’язкова «бомжівська півлітра», усі бомжі Донецька обов’язково голосуватимуть за Януковича, тоді як бомжі Львова і Луцька голосуватимуть за Вас».

Підсумовуючи вище викладені думки і факти, можна означити кілька основних причин поразки помаранчевої революції. Звичайно, серед них є й суб’єктивні. Це ж треба, щоб Україні так не повезло з людиною, яка на Майдані проголошувала одні гасла, а після Майдану відразу їх забула та замінила усіх соратників по революції у своїй команді на ворогів цієї революції.

Перше. Згадана вище електоральна мапа свідчать про те, що розпад українства як етносу вже стався. Українство Донбасу уже не є українством. Більшість тамтешніх громадяни з українськими прізвищами перейшла в інший етнічний стан. Причиною поразки помаранчевої революції є те, що значною частиною українського населення вона сприймалася не як революція соціально-класова, а лише як національна. Для одних вона революція, а для тих, хто перестав бути українцем, вона є чумою. І можна лише здогадуватися, яких масштабів і форм набуде зараз зросійщення ще не зросійщених українців та з якою зухвалістю і цинізмом будуть нищитися залишки української культури по всій Україні.

Друге. Чумою називали і називають помаранчеву революцію комуністи. П’ять років тому вони підтримали не Майдан з його антиолігархічною спрямованістю, а підтримали ворогів Майдану – сучасних капіталістів. У 2006 р. вони вступили у коаліцію не з фракцією Тимошенко з її ідеями боротьби з олігархією, а з фракцією Партії Регіонів, до якої входять та яку активно підтримують всі фінансово-промислові олігархічні клани. Цього разу вони підтримали у другому турі не Тимошенко з її соціалістичними ідеями повернення у державну власність цілої низки підприємств, а підтримали ставленика олігархії. Отже, другою причиною поразки Майдану є повне виродження лівого руху в Україні, зрада ним, як би сказав Ленін, інтересів робітничого класу та зведення своєї політичної активності виключно до проросійського курсу у внутрішній і зовнішній політиці.

Третє. Перемога Ющенка на виборах у 2005 р. стала можливою, як і проголошення Незалежності у 1991 р., завдяки єдності і високої активності українських національно-патріотичних сил. Але у цих сил вистачило єдності тільки для того, щоб забезпечити обрання Ющенка президентом. Отже, третьою причиною поразки помаранчевої революції є крах українського національно-патріотичного руху та політична і моральна деградація більшості його лідерів

З огляду на сказане перспектива нової помаранчевої революції і національного відродження в Україні є невиразною і сумною. Схоже, що космополітичний олігархат присвоїв собі колишню загальнонародну власність навіки і розраховуватися за неї з народом він не буде. Олігархи і їх наймити у найближчі п’ять чи десять років активізують боротьбу з українським національним відродженням і нав’яжуть Україні моделі, апробовані ним на телеканалі «Україна», де нічого українського не було і нема. Не доводиться вірити, що наші комуністи стануть колись українськими. Після того, що зробив Ющенко і націонал-патріоти з Майданом, важко повірити в те, що національно-патріотичний рух може відродитися як рух організований і дійовий. Вісімнадцять років націонал-патріоти себе знищували і раптом вони порозумнішають? Кажуть, що вони об’єднуються за п’ять хвилин до розстрілу. Це неправда: затвори вже клацнули, а «найпатріотичніші» з них неприховано продовжують тішитися програшу Тимошенко. Створюється враження, що їм байдуже, хто стане віце-прем’єр-міністром з гуманітарних питань, який у нас відповідає за національну і мовну політику. Нехай навіть Табачник. Головне для них : Тимошенко не пройшла. А затвори клацнули. Залишилося натиснути курок….