Отже, президентські вибори в Україні завершилися. Янукович офіційно визнаний Президентом країни, і судові позови прихильників Тимошенко навряд чи що-небудь змінять. Очевидно, що найближчим часом в країні активно обговорюватимуться перспективи реалізації планів нового глави держави. Це нормально, але боюся, що при цьому осторонь залишиться питання про те, чи потрібні взагалі Україні всенародні президентські вибори. А питання це, на мій погляд, зовсім не дозвільне, і якраз зараз, поки не забулося гостре протистояння двох кандидатів у президенти, до нього варто було б привернути суспільну увагу.
Судіть самі: якщо оцінювати ситуацію в Україні за результатами другого туру президентських виборів, важко позбавитися від враження, що за останні п'ять років в Україні нічого не змінилося. Як і в кінці 2004-го практично надвоє розділилися голоси виборців, та й лінія розподілу проходить там же – між колишньої «польською» і колишньої «російською» частинами України. Президентські вибори в черговий раз продемонстрували, що єдина українська нація все ще не сформувалася. Більш того, сама необхідність робити в другому турі вибір між двома кандидатами стала чинником загострення суперечностей між сходом і заходом України і, впевнений, сприяла поглибленню розколу країни. Близько 40% усіх виборців проголосували в другому турі за Януковича або за Тимошенко лише тому, що у них не залишилося іншого вибору. Тобто, голосували вони за «менше зло», а не за ту політичну силу, яку щиро хотіли б підтримати.
Зовсім іншу картину ми б побачили, якщо б зараз пройшли вибори до парламенту. Їхні результати, напевно, багато в чому співпадали б з підсумками першого туру президентських виборів, у яких брали участь всі основні політичні сили країни. А ці результати показали, що останнім часом в Україні все-таки відбулися серйозні зміни. По-перше, українці відкинули етнічний націоналізм, відмовивши в підтримці Віктору Ющенку (а був час, коли його готові були підтримати до 60% українських громадян). І це, на мій погляд, утішно. По-друге, 20% усіх виборців проголосували в першому турі за двох політиків-прагматиків – Тігіпка і Яценюка. Переважно це були жителі великих міст України, найбільш освічена частина суспільства. Вельми показовий успіх Сергія Тігіпка, особливо, якщо врахувати, що він тільки-тільки повернувся у велику політику. Адже найбільше голосів Тігіпко отримав у центральних областях України, в таких великих індустріальних і культурних центрах як Київ, Харків, Дніпропетровськ, Одеса. Якби український парламент був сформований відповідно до результатів першого туру президентських виборів, то прем'єром, швидше за все, став би саме Тігіпко. Причому такий вибір підтримала б значна частина населення як заходу, так і сходу країни. Що сприяло б консолідації нації, подоланню розколу між двома частинами України.
З урахуванням сказаного вище можна зробити, як мені здається, два висновки. Перший стосується політичної тактики. Щоб стабілізувати ситуацію в країні, потрібно якнайскоріше провести вибори у Верховну Раду, а не розраховувати лише на благі наміри переможця президентської гонки. У новому парламенті повинен з'явитися, нарешті, грунт для серйозних політичних компромісів, а не лише для особистих і групових інтриг.
Другий висновок – стратегічний. На користь формування єдиної української цивільної мультикультурної нації украй бажано відмовитися від проведення в країні (все ще розділеної навпіл) всенародних президентських виборів, які раз за разом ставлять Україну на грань розколу, гострих конфліктів і навіть революцій. Було б ліпше, щоб Україна стала парламентською республікою, де президента обиратимуть (як у Німеччині) національними зборами. Їх склад міг би бути сформований з депутатів парламенту й однакового числа депутатів обласних рад, що пропорційно представляють партії, що входять до них.
Завжди був переконаний: у парламентській республіці європейського типу, де немає двовладдя президента і прем'єра, набагато легше добиватися політичних компромісів і, відповідно, зближення інтересів різних соціальних, культурних і національних груп громадян, ніж при президентській або змішаній формі правління (тому і був свого часу ініціатором конституційної реформи). У той же час розумію, що внести до Конституції статтю про обрання президента національними зборами буде нелегко. Адже для цього потрібно мати 300 депутатських голосів. А українські політичні лідери, як правило, прагнуть не до узгодження інтересів різних верств населення України, а до безмежної особистої влади (з тим, щоб будувати Україну на свій власний розсуд, як це недавно намагався робити Ющенко). Та й більшість громадян як і раніше переконана в необхідності «сильної руки» (чи то Януковича, чи то Тимошенко). На жаль. Втім, політична кон'юнктура для внесення відповідних змін до Конституції зараз може виявитися і цілком сприятливою. Якщо це відбудеться, почнеться, нарешті, подолання розколу України.
Володимир Малинкович
