Ще недавно Україна на весь світ славилася найбільшою кількістю старовинних церков, які збереглися. Проте на сьогоднішній день приводів хвалитися вже не залишилося: на жаль, за останні вісімнадцять років ми так і не спромоглися створити чітку реальну вертикаль щодо охорони пам'яток культури і архітектури. Швидше, навпаки.
Так, більшість храмів, які пережили Другу Світову війну і атеїстичний шквал «совка», у період Незалежності перетворилися на… руїни.
«Жахливе відчуття виникає, коли дивишся на те, як ставляться до архітектури в Україні. Там, де раніше були справжні храми, датовані XVII-XVIII ст.ст., а іноді XV-XVI ст.ст., тепер стоять фактично «клуби за інтересами», які назвати церквами не повертається язик», - ділиться думками з цього приводу з ForUm’ом народний депутат України, «за сумісництвом» завзятий мандрівник Тарас Чорновіл.
«Обшиті пластиковою «вагонкою», обліплені кольоровою мішурою, вони не мають ні духовної, ні архітектурної цінності. Хоча буквально поряд, у Польщі, наші старовинні дерев'яні храми знаходяться у повній цілості. Поляки, у більшості своїй римокатолики, зберегли в них православне вбрання: не змінили хрести, не зняли іконостаси, не поставили свої вівтарі. У нас же вважають за краще чиркати сірником.», - додає він.
Як приклад Чорновіл навів випадок, який мав місце кілька років тому у м. Яворів, Львівської області, де був спалений дерев'яний храм, якому налічувалося більше чотирьохсот років.
«Це була стара, намолена багатьма поколіннями прихожан церква, у якій починалися перші служби Божі відновленої греко-католицької церкви. Одного прекрасного дня вона спалахнула, і ніхто особливо не розслідував, чому вона згоріла. Кажуть, так захотів новий священик. На всі мої запити і звернення львівські власті, які особливо чваняться своїм «патріотизмом», відповідають: «Нічого страшного, ніякого злочину ми тут не бачимо», - розповів Чорновіл і додав: «Виходить, ксьондзи десь у Польщі або Словаччині зберігають, поважають, цінують наші українські церкви, а ми у себе їх знищуємо».
За іншими прикладами також не довелося далеко ходити.
У Києві, на Подолі, поблизу станції метро «Тараса Шевченка», на вулиці Юрківській є двір, закритий зеленою будівельною огорожею. За ним – руїни тринефної чотиристовпової церкви часів Київської Русі з метровою кладкою давньоруської цегли. У центрі руїн – склеп. Як припускають вчені, самого князя Діра, одного із засновників Києва.
Фахівці із Інституту археології НАН України датують будівництво храму початком XII століття, припускаючи, що це один із перших кам'яних храмів Київської Русі, зведений за ідентичною технологією будівництва Софії Київської і Успенського собору Києво-Печерської лаври.
«Цей фундамент знайшли випадково, - розповіла ForUm’y послушка нещодавно зведеного по сусідству храму св. Миколи, Лариса. – У 2003 році тут хотіли будувати житловий будинок, але коли почали рити котлован, наткнулися на кістки і черепи. Викликали археологів, вони і почали розкопки».
Проте невдовзі фахівці, пославшись на відсутність фінансування, звернули роботи, у ході яких, до речі, було знайдено два підземні ходи у бік Йорданського монастиря. А минулого літа пролазливі підприємці взагалі ледь не закатали святе місце в асфальт, вирішивши облаштувати на «пустирі» автостоянку і кафе.
«Столичні власті обіцяли, що продовжать розкопки, як тільки з'являться гроші. Але все як завжди: пройшло стільки часу, а ми чекаємо. Добре, хоч дозволили побудувати поряд з руїнами дерев'яний храм – потрібно, щоб люди звикали до того, що тут відроджується церква», - сказав настоятель храму св. Миколи, ієрей Сергій.
Але ж чим викликане у нас таке зневажливе ставлення до моральних і духовних цінностей? ForUm поцікавився про це, зокрема, у Міністерстві культури і туризму України.
«У принципі, цією темою у нас займаються. Є навіть спеціальний відділ, який відповідає безпосередньо за охорону культурної спадщини. Крім того, існує державна служба як додатковий орган, який займається цим питанням. Але якщо потрібна якась інформація – присилайте офіційний запит», - так відповів радник із Мінкульту Сергій Радченко.
Що ж, і справді, все як завжди: преса порушує каверзні питання і отримує на них «безвідмовні відмови». Запит, як правило, потрапляє у канцелярію, де маринується упродовж кількох тижнів, після чого у якості відповіді, у ліпшому разі, присилається банальна відписка на офіційному бланку.
Таким чином, складається враження, що культура у нашій державі є лише в назвах відомств. Це нам підтвердила і народний депутат України першого скликання, професор Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури Лариса Скорик.
«Це все через відсутність морального імперативу, особливо – у можновладців на всіх рівнях. Ця атрофія і є головною причиною того, що відбувається. Я давно про це говорю, але, на жаль, це всього лише «глас волаючого». Страшно. До нас приїжджають японські фахівці з реставрації і питають: «Може, давайте, ми відновимо?» І ми нічого не маємо проти. Соромно», - зокрема, сказала вона.
Безумовно, держава, крім засудження діянь тоталітарного режиму, повинна займатися охороною й іншого культурного надбання нації. Та між тим, хіба самі ми не зобов'язані захищати і берегти його? Адже якщо подивитися на питання трохи ширше, стане зрозуміло: спиратися на «вищий ешелон» - цього мало.
Так, зараз мало хто замислюється над тим, що знищення давніх пам'яток рівносильне ліквідації історичної пам'яті. Однак хочеться сподіватися, що у людства рано чи пізно «дійдуть руки» і до цих «несуттєвих» проблем. Щоправда, не факт, що на той час ще залишиться щось, до чого можна було б «доторкнутися», а не пригадати за картинками із старих альбомів.
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом