Кажуть, той, хто не пам'ятає своєї історії, переживає її наново. Наше недавнє минуле – Радянський Союз зі своїм більш ніж сімдесятирічним багажем, який складається з певних успіхів, катастрофічних поразок і КПРС, піднесеної ледь не до культу.
Добре це чи погано – об'єктивно оцінять нащадки. Чи варто було взяти щось із політики минулого у сьогоднішній день – покаже час.
Своїми думками про минуле і сьогодення з кореспондентом ForUm’у поділився народний депутат України, доктор історичних наук, професор і комуніст Леонід Грач.
- Леоніде Івановичу, у 30-і роки у колишньому Союзі Різдво, та і взагалі релігія, вважалися «мракобіссям, спрямованим на приниження пригноблюваних і знедолених трудящих». Чому ті, хто, по суті, прийшов «у пролетаріат» із віруючих сімей, були налаштовані щодо неї так нищівно?
- Це один із найскладніших і найтяжчих моментів нашої героїчної і, разом з тим, трагічної історії. Щоб відповісти на це питання, потрібно уявити, якою була Росія і її народ наприкінці XIX – на початку XX століття неосвіченою і темною.
І природно, що при цьому панівний режим повністю спирався на церкву, використовуючи її у своїх цілях. Таким чином, соціально пригноблюючи, він тримав неосвічений народ у шорах.
Мені здається, певний перегин стався у момент зіткнення тих перетворень, які принесла людям Велика Жовтнева Соціалістична революція, і покірності людських мас церкві.
І абсолютно ясно, що за таких обставин ні про яку перемогу «в односторонньому порядку» не могло йтися, оскільки похід був зроблений не проти православ'я і священиків, а проти вікових традицій народу, духовні і культурні цінності якого невід'ємні один від одного.
І це була не освіта, а придушення інакомислення.
- Проте через якийсь десяток років Сталін звернувся до церкви за допомогою.
- Так, вірно, під час Великої Вітчизняної війни, коли суспільство потребувало єдності проти фашизму, Сталін справді звернувся до церкви – я б назвав це проханням про прощення. У той момент церква відповіла йому, що, незалежно від режиму, православ'я є православ'ям, а рідна країна – це рідна країна. І таким чином до «відлиги» між партією і церквою встановилися офіційні відносини.
Як би вони склалися далі і куди привели, мені складно сказати, оскільки тут «ворожіння на кавовій гущі» неприйнятне. Але особисто мені здається, що було б набагато краще, якби у нашій історії не було того періоду, який називається «хрущовським».
- Чому?
- Тому, що це був період віроломства: замість того, щоб зрозуміти один одного і реалізовувати ту політику, при якій держава не втручається у справи церкви і навпаки, Хрущов підняв другий вал боротьби, гонінь і руйнувань проти церкви.
Цей крок давався взнаки довгі десятиліття. Власне, церква досі згадує це. І мені здається, що вона не має рації у тому, що переносить давню образу і гіркоту на сьогоднішніх комуністів.
Тим більше, що сьогодні, якщо послухати і почитати уважно патріарха Московського і Всієї Русі Його Святості Кирила, церква теж дуже серйозно всередині змінилася: вона тепер бореться не тільки за моральні засади, духовність і моральність, але і відкрито порушує питання захисту соціальних прав людей.
Це необхідна справа, яка перекликається з нашими, комуністичними програмами. Як і те, що сьогодні Руська православна церква виступає за збереження російської культури, мови, неповторності східнослов'янської православної єдності і простору, що теж, по суті, є нашими програмними цілями.
Отже, я вважаю, зараз ми повинні, нарешті, почати розуміти один одного: перестати дорікати минулим, а зробити з нього відповідні висновки і жити та діяти в ім'я майбутнього.
- Ну, а храми-то навіщо треба було руйнувати? Адже більшість із них – пам'ятники архітектури, і я дуже сумніваюся, що це було продиктовано тільки банальним неуцтвом.
- Поза всяким сумнівом. Все, що стосується відносин наших попередників з церквою, – вандалізм, який нами не сприймається і який сьогодні ми виправляємо. І говоримо про це офіційно, без усякого сорому, так само, як і без усякого позерства.
Проте підкреслю, що у цій справі, як і у будь-якій іншій, не потрібно ні з чийого боку проявляти фанатизм. Я, принаймні, маю право про це судити, оскільки мені наприкінці 90-х довелося ухвалювати непросте рішення у конкретному випадку.
- А саме?
- Свого часу у центрі Сімферополя, на місці знесеного храму Олександра Невського, був поставлений пам'ятник танку, який у 1944 році звільняв місто. Я ухвалив рішення дещо перенести пам'ятник, щоб на його місці почати роботи з відновлення знесеного храму.
Ви навіть собі не уявляєте, яке тоді було страшне протистояння з боку ветеранів і громадськості: «Як же так? Це ж святиня – танк, який символізує звільнення міста від фашистів! Як же ми його руйнуватимемо, образимо?» Я прийняв тоді на себе весь удар.
На загал, у результаті нашого взаємного мирного вирішення цього питання з митрополитом Сімферопольським і Кримським владикою Лазарем пам'ятник танку перенесли на сотню метрів. І зараз храм Олександра Невського практично зведений. На ньому вже встановлені куполи і підняті хрести, освячені, до речі, самим Патріархом Московським і Всієї Русі Кирилом торік під час візиту до Криму.
І я пишаюся тим, що серед кількох підписів, поставлених під зверненням до майбутніх поколінь, яке знаходиться у капсулі, закладеній на початку будівництва у фундамент, є і мій підпис.
Саме тому, як бачите, я достатньо підготовлений до бесіди на цю тему. Схоже, мене саме життя до цього підготувало… Знаєте, адже всі ці речі треба розуміти трохи по-іншому і так же до них ставитися. А на загал, та величезна проблема, яка називається толерантність, – здавалося б, не дуже зрозуміле для багатьох слово, – насправді є проблемою поваги людини, її духовних поглядів, прагнень.
І це саме те, що нам потрібно сьогодні. І це проходимо не тільки ми. Я, зокрема, як комуніст такий етап пройшов, але ще раз підкреслюю, що коли інколи сьогодні чую, як неосвічені в атеїзмі ахають на тему «яка була церква», мені хочеться сказати: «Це неправильна позиція».
Це настільки ж застаріле і вороже, як і ті претензії і звинувачення, які виходять з боку церкви щодо нинішньої комуністичної влади. Цього у жодному разі не можна робити – ні тій, ні іншій стороні.
- Леоніде Івановичу, хочеться дізнатися Вашу думку ще ось з якого питання: у 1944 році кримських татар депортували з рідної землі за наказом Сталіна. І це історичний факт. Чим був продиктований цей наказ, як Ви вважаєте? Насправді ж не горезвісною любов'ю до «дітей своїх»…
- О, це вже абсолютно інша тема, хоча Ви можете заперечити, що, мовляв, і партія та ж, і керівники ті ж. Знаєте, адже я і з цією проблемою пройшов своє пізнання і світобачення. Мені, як бачите, на роду написано вирішувати глобальні питання, які затрималися в історії на десятки, сотні років.
У 1987 році я, будучи вже завідувачем відділу агітації і пропаганди Кримського обкому партії, зустрів перших кримських татар, які офіційно поверталися на батьківщину. І пройшов усі етапи цієї проблеми – від закритої дозованої інформації, що складається з об'єктивних і суб'єктивних даних, до розуміння, що сьогодні ми живемо в іншому світі, що весь народ не може бути винен, а значить, у підсумку, він і не може бути весь покараний.
Я чудово пам'ятаю, як у листопаді 1987 року на пленумі Кримського обкому партії я почав говорити про те, що нам треба спочатку зрозуміти кримських татар – і не тільки людей похилого віку, але і молодь, яка народилася поза своєю батьківщиною. І прекрасно пам'ятаю, який я відчув тоді – ні, навіть не холод, а нерозуміння усіх без винятку авторитетних людей.
У мене тоді, як це прийнято зараз говорити, «спрацювала підкірка», я сказав у зал: «Почекайте, поставте кожен себе на місце того, кого по-насильницькому і незаконно у такій формі покарали». Я вважаю, що мав право так говорити, оскільки у моїй пам'яті і на моєму серці теж є рубці… Після цих слів мене ледь не зняли з трибуни, однак це був перехідний рубіж: я став лицем до цієї трагедії і почав осягати її.
І прийшов до того, що так, на превеликий жаль, у кожного народу є зрадники, але вони у жодному разі не є обличчям народу. Народ за них не може відповідати, і не можна було таким чином – чохом – підходити до покарання усіх кримських татар.
Саме через це нам сьогодні, та й іще на кілька десятиліть вперед, забезпечені образи, протистояння і нерозуміння з боку один одного. Причому це – якраз ті проблеми, які мають властивість перманентно загострюватися. А все через одну велику, трагічну державну помилку.
- Проте при всьому тому, що Ви говорите, думки про Вас у Криму далеко неоднозначні…
- Та ради Бога, будь ласка, хай ілюструють мене як хочуть. Що з мене ще можна взяти? У мене є свої точка зору і позиція, які я відстоюю в усі пострадянські періоди.
І чи не Грач робив усе для того, щоб не тільки кримська, але і світова громадськість зрозуміли проблему депортованих народів? А не чи Грач стояв як секретар обкому біля витоків створення у Криму національних культурних товариств і, знову ж таки, насамперед депортованих? Чи не Грач створив першу газету для кримських татар і попрізвищно зібрав кримськотатарський драматичний театр?
Так, я такий, який є, й іншим уже навряд чи буду. А для того щоб пред'являти претензії мені, моїм колегам і партії у цілому за минуле, у якому, крім помилок, було ще і будівництво, сьогодні потрібно створити кращі умови для кожного, хто живе у Криму і в Україні, ніж вони були до 90-го року.
Ось якби зараз у наший країні було все гаразд і нинішня влада довела, що її механізми дійсно працюють, а людині живеться ліпше, ніж в СРСР, я б сам став на площі на коліна і сказав: «Каюся і відрікаюся від усього». Але поки, на жаль, на це навіть натяків немає.
- Але чому тоді сьогодні здається, що практично вся діяльність КПРС – це суцільні помилки?
- Це питання суб'єктивне з точки зору оцінки сьогоднішніх позицій і розуміння. І щоб відповісти на нього, потрібно, насамперед, розуміти, в яких умовах це відбувалося, як і чим було продиктоване.
На жаль, у той час не було того, що прийнято вважати однодумністю, одностайністю. На мою особисту думку, нашим попередникам було б слід більш демократично підходити до вирішення деяких питань, використовуючи методи, швидше, переконання, а не примусу.
- Наприклад?
- Наприклад, у питаннях колективізації чи так званих «ворогів народу» і депортації, у тих же хрущовських справах з церквою. Загалом, у тому, що і понині залишається для всіх «больовими точками».
Але у цілому радянська комуністична система все-таки була багатократно кращою і вищою, ніж нині чинний режим, який нічого не створюючи, тільки руйнує.
- Леоніде Івановичу, давайте перейдемо тепер від справ «давно минулих» до насущного. Торік Польща активно розвернула боротьбу проти комунізму – там урізали пенсії колишнім співробітникам комуністичних спецслужб, поставили пам'ятник жертвам комуністичного режиму, запровадили кримінальну відповідальність за комуністичну символіку, прирівнявши комунізм до фашизму. Цікаво, якою була б реакція сучасних українських комуністів, якби у нас було зроблено зараз теж саме?
- На це питання я Вам відповім так: мені не хотілося б кривдити ні польський народ, ні польську державу, але якщо взяти його історію, то, ой, як відважно і багато вони завжди розмахували кулаками. Зокрема, і в нашому спільному історичному минулому – відносинах з Росією. Тому, як кажуть, Бог їм суддя.
Що стосується можливості застосування польського шляху до України – ні, ні і ще раз ні.
- Чому?
- Тому що українське суспільство і так на ладан дихає з точки зору його цілісності. Воно перебуває під таким гнітом соціальної нерівності, зокрема, мовного і регіонального протистояння, що ще якісь різкі рухи просто не можна допускати. Суспільство – адже це дуже крихка посудина – і до громадянського протистояння треба дуже небагато.
- Чи не в цьому причина живучості «нашого» комунізму?
- Ми – соціальні люди, колективісти, нам завжди хочеться, щоб ми жили краще, щоб у нас було більше справедливості. Тому він такий і живучий. І якщо звернутися до нашої ментальності, можна побачити, що ми, у принципі, звикли до того, щоб нами опікувалася держава, щоб обов'язково був «добрий дядько». А таке можна зробити тільки при певному механізмі соціального забезпечення.
Я хочу процитувати слова давньогрецького філософа Сократа: «У справах державних повинні мати верховенство тільки три принципи: справедливість, закон і краще з того, що було у минулому». І мені здається, краще, ніж цими словами, на Ваше питання не відповісти.
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом