Чесно кажучи, мені не дуже хотілося йти на відзначення 100-річчя від заснування Собору Святого Миколая, куди мене запросила моя сусідка-католичка. Зокрема, я переживав, що не знаю обрядів католицької церкви: всі хреститимуться зліва на право, а я ж так не звик. Я хрещуся зправа наліво, бо я православний.
Не так часто, як належало би віруючому, але все ж таки відвідую храми Київського патріархату. До так званих московських церков волію не ходити. Мені не подобається, як їхні священики продовжують русифікувати українців і не хочуть відправляти Службу Божу українською мовою. Я живу на Оболоні зовсім близько до «московського» храму і ходжу туди тільки на Великдень святити паску. Тому що зовсім близько. Але коли я там чую, як молоденькі попики, за виглядом яких я здогадуюся, що вони ще зовсім недавно були простими сільськими хлопцями, розмахуючи кропилом, пафосно вигукують «Хрістос воскрєсє!», я думаю: а чому, власне, Хрістос, а не Христос? Русифікаторська роль Московського патріархату в Україні є очевидною. Вони вперто відмовляються від богослужінь українською мовою навіть в західних областях України. Я інколи повертаюся на Київ із закріплених за мною округів дорогою, що проходить через Почаїв і маю нагоду «заскочити» до Почаївської Лаври. Там, посеред галицького краю, який я жартома називаю бандерівським, справді дивно чути з динаміків, що висять на зовнішніх лаврських стінах, могутнє басисте попівське «Міром го-о- спа-а-ду па-а-а-молімся!»
Храм Святого Миколая відомий усім киянам. Я його знаю з серпня 1956 р. Шістнадцятирічним хлопцем я приїхав з глухого волинського села вступати до Київського педагогічного інституту іноземних мов. Підійшовши до Червоноармійської 73 з боку вулиці Боженка, куди я дібрався з вокзалу «десяткою» (десятим трамваєм), я відразу був захоплений видом дивовижної церкви, що стояла поруч. Цю церкву я упродовж всього мого життя називатиму «костьолом». Саме так називали його студенти «інязу», де я навчався.
Костел для студентів був будівлею дещо таємничою. Його двері завжди були замкнені. Часто доводилося бачити, як до нього підходили якісь люди, тиснули на кнопки біля дверей і тоді заходили. З вікон «інязу» ми бачили, як між шпилями костелу висіли якісь металеві дроти, які нагадували мені рибальські «ятірі», якими я ловив рибу у річці, що текла під нашим городом. Пізніше мені сказали, що ці «ятірі» насправді є антенами «глушилок», які забивали ворожі голоси: «Голос Америки», «Бі-бі-сі» тощо.
Якось навколо костелу з’явилися будівельні риштування. Поміж студентів і викладачів інституту іноземних мов поширилася чутка, ніби Ванда Василевська – дружина драматурга Корнійчука – за свої власні кошти намагається відремонтувати костел. Ми щодня задивлялися на дивну споруду. Якби мені тоді, коли я був студентом, а пізніше аспірантом, а ще пізніше членом спеціалізованої вченої ради цього інституту, сказали, що я колись ввійду до цієї споруди трьохразовим депутатом Верховної Ради самостійної України, я б у це ніколи не повірив. Я також не повірив би у те, що одного дня сюди з’їдуться і зійдуться стільки людей на відзначення сторіччя з дня освячення Собору Святого Миколая, що ніде яблуку буде впасти.
У костелі було дуже людно. Моя сусідка ледве провела мене поміж людей, аби я міг сісти. У костелі люди сидять, тоді коли у православних храмах лавок для сидіння немає. Правда, останнім часом в деяких з них почали ставити лавки чи стільці для людей, яким важко довго стояти. Але ставлять їх під стінами, а не посеред залу. Мені подобалося сидіти і спостерігати за чудовим дійством, якого раніше бачити не доводилося. Не скажу, що з естетичного чи сценічного боку у католиків це виглядає набагато цікавіше чи красивіше, бо у православних храмах теж багато що вражає своєю красою і багато є чогось такого, від чого захоплює дух. Але одна особливість не може не кинутися у вічі відразу. Ідеться про дух молитовного колективізму і братерства. До костелу йдуть, аби помолитися громадою, а не «відмітитися» у Господа. У православних храмах кожен віруючий приходить і стоїть ніби сам по собі, а тут уся режисура і сценарій богослужіння спонукають до відчуття єдності у вірі.
Звичайно, подумалося мені, кожна гілка християнства і їхні храми мають свої обряди, кожен з яких має свій смисл і мету. Віра в Христа об’єднує мільйони людей. Шкода лише, що ця віра не утримала людей від братовбивчих війн у минулому. Одна лишень історія польсько-ураїнських стосунків змушує ставити питання: «Чому віра у Христа не запобігла війні у часи Хмельниччини? Що спонукало до жорстокого кровопролиття між поляками і українцями у 1942-43 роках? Чому віра використовувалася для роздмухування ненависті?» Власне, щось подібне ми бачимо і сьогодні в Україні, коли йдеться про стосунки між Київським і московськими патріархатами. Адже в основі холодної війни між ними лежать розбіжності не конфесійні чи релігійні, а політичні.
Колись моя мама, царство їй небесне, запитала мене: «Скажи мені Юрцю, чого попи у нас так не миряться і проклинають один одного. Бог же у нас один!». «Бог у нас один – Ісус Христос, відповів я матері. – І віра у нас одна – християнська. І церква у нас одна – православна. Тільки різні попи дотримуються різної політичної орієнтації». «А що таке орієнтація», - перепитала мене мати. Різна орієнтація, пояснив я, це різна мета. Священики київського патріархату хочуть, щоб Україна була завжди незалежною від Росії і щоб українців єднала українська мова. Священики Московського патріархату службу Божу для українців ведуть російською мовою і хочуть, щоб українців єднала російська мова. Вони проповідують духовну єдність українців і росіян, а насправді вони служать ідеї приєднання України до Росії.
До речі, різна політична орієнтація священників різних церков проявляється під час виборів. Як довів мені цифрами і статистикою мій брат, що живе в селі під Берестечком, у селах, де залишилася «московська» церква, кількість голосів, відданих тут за «регіонів» сягає аж 10%, бо піп підказує, як треба голосувати Так ось: у сенсі мови католицька церква в Україні є справді українською. Упродовж усього урочистого богослужіння в Храмі Святого Миколая я чув лише українську мову. Часто з акцентом, але українську. Виходячи з храму, я почув обурення одного поляка, якого я давно знаю: «Жаднего слова по-польску!». І я зрозумів, чому так обурювалися московські церковні ієрархи, коли Україну відвідував покійний Папа Римський Іоан-Павло: католицька церква в Україні сприяє українському національному відродженню, а московський патріархат сприяє українському національному виродженню. Дивно лишень, як це йому вдається робити у Почаєві – у самісінькому центрі колишнього бандерівського краю. Як повідав мені мій брат, зараз до Почаєва священики і монахи завозяться з Москви вахтовим методом: прослужив два місяці, проспівав «Міром го-о-спа-а-ду па-а-а-молімся!» і вертайся до Москви, а на твоє місце приїдуть інші.
Ось такі роздуми «відвідали» мене під час служби у католицькому храмі. Можливо, вони у чомусь грішні. Хай Бог простить!
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом