Два референдуми – дві долі

Не секрет, що кожній людині не чужа ностальгія. І в цьому випадку я не виключення. Правда, те, про що я хочу розповісти, навряд чи можна позначити як «легкий смуток». Швидше, «роздуми на тему».

18 років тому, 1 грудня 1991 року, в Україні був проведений референдум на підтримку акту про незалежність. У ньому тоді брали участь не менше 80% виборців, з яких близько 90% підтвердили своє позитивне ставлення до незалежної України.

Зараз, маючи колосальний досвід виборчих кампаній, ми розуміємо, що тоді це було не зовсім правильно. Проте факт, що народ й еліта зійшлися в тому, що незалежність – найменше зло, ніж можливі непередбачувані наслідки подальшого розвалу СРСР, залишається фактом.

Дозволю собі зробити невеликий відступ, щоб нагадати, що у грудневого референдуму, насправді, є передісторія. Він виник унаслідок найгострішої боротьби, але не в Києві, а в Москві – між силовиками, Горбачовим і висхідною групою Єльцина, яку на той момент сильно підтримував Захід.

Через декілька днів, після спроби державного перевороту, злегка схаменувшись від страху, вища київська номенклатура швиденько проголосила незалежність України від Москви.

Це тоді влаштувало і Єльцина, який хотів будь-яким шляхом прибрати Горбачова, навіть шляхом знищення СРСР. Така поведінка мені чимось нагадує «пристрасть» Ющенка, який також не зупиняється ні перед чим, аби не допустити своїх політичних супротивників до влади. Тільки він забуває, що цього разу ми – «маленька країна», яка навряд чи зможе повторити диво 1991 року.

Перший референдум на підтримку оновленого союзу, який проводив Михайло Горбачов, дав такий самий результат, але з прямо протилежною характеристикою. І це говорить про те, що насправді населення вже тоді легко реагувало на месиджі, що посилалися політичною елітою, які, по суті своїй, були ЇЇ думкою, а зовсім не народу.

Республіканська компартійна еліта дуже боялася некерованого Горбачова, вона просто не розуміла його. Вона дуже боялася загрози дестабілізації ситуації в країні. І ще – як це не пікантно, еліта боялася, що перебудова приведе до дефрагментації СРСР, цілісні шматки якого було краще зберегти за собою.

До речі, в цій ситуації – і це ще одна пікантність, у разі успішного першого референдуму, у Східної України була абсолютно реальна можливість безболісного стовідсоткового відходу від України. У 2004 році ця вірогідність вже складала не більше 30%. А зараз такої можливості практично немає – що б там не говорили кремлівські політтехнологи або прихильники сепаратизму в Україні.

Я часто думаю, а що було б, якби історія повернулася назад і в Україні після першого референдуму «За оновлення Союзу» не було другого – «За незалежність»?

Вважаю, ми мали б Конфедерацію яких-небудь демократичних держав – конфедеративний Радянський Союз, який, швидше за все, пішов би по шляху Китаю. Економічні й демократичні процеси почали б пробивати собі дорогу, але найголовніше – еліти дуже швидко зайнялися б приватизацією при збереженні адміністративно-командної системи. І Путін з'явився б набагато швидше, а не через 16 років, як це відбулося в Кремлі.

Але цього не відбулося. І справа тут зовсім не в таємних підступах Заходу, а в тому, що тоді – за декілька місяців до описуваних подій, республіканські компартії почали активно висувати псевдонаціоналістичні гасла, а в Росії, вперше за сто років, з'явилася своя власна російська компартія. І це увійшло «до піке» не стільки з іншими компартіями, скільки з самим Кремлем, який до цього завжди відчував себе центром Імперії.

Відверто кажучи, в Росії правляча комуністична партія, в якій переважали б росіяни, так і не з'явилася. Але конфлікт між її зародком і кремлівською владою привів до того, що Москва виявилася сильно ослаблена, а це, у свою чергу, дозволило національним компартіям узяти владу в своїх республіках. У тому числі і в Києві, в Україні, де після спроби російського державного перевороту в серпні 1991 року і проведення власного референдуму, відповідно до постанови Верховної Ради 24 серпня була проголошена Незалежність.

Треба віддати належне – це був не просто референдум про незалежність. Але – і, мабуть, це прозвучить трохи невдячно – зараз уже це не має такого великого значення.

Так, це був перший сильний референдум, який визнали й еліти, і населення, і зовнішнє середовище – як Москва, так і Захід. Але він став і останнім. З тих пір в Україні не вдалося провести жодного серйозного референдуму, як якогось демократичного і сильнодіючого засобу – діалогу між владою і населенням.

Ми пішли по шляху проведення виборів і зараз поступово підходимо до їх повної формалізації. Контрольовані групи електорату легко реагують на месиджі своїх лідерів, які є управлінням. Але таким, яке в період кризи неприйнятне.

І, таким чином, перед нами знову виникають питання: а) як нам удосконалювати виборну систему і самі вибори?; б) як спробувати повернутися до практики референдумів?

Можливо не настільки доленосних, як референдум першого грудня, але хоч би таких, які змусять еліту вислухати ВЕРДИКТ народу про ситуацію в нашій країні.