Сушкевич: Ми всі підсвідомо дискримінуємо інвалідів

У 1992 році Генеральна Асамблея ООН оголосила 3 грудня Міжнародним днем інвалідів. Україна прийняла цю дату роком пізніше. І хоча цей день не можна називати святковим, проте навряд чи хтось посперечається з тим, що він все ж таки примушує нас подумати про те, як же зробити життя інвалідів в Україні хоч трішки легшим.

Чи думає хтось в Україні про життя людей з обмеженими можливостями, в інтерв'ю кореспондентові ForUm’у розповів президент українського Національного паралімпійського комітету, народний депутат, голова Комітету ВРУ з питань пенсіонерів, ветеранів та інвалідів Валерій Сушкевич.

- Валерію Михайловичу, в Європі кажуть, що стосовно захисту прав інвалідів Україна у буквальному розумінні «країна третього світу». Чи це так?

- Я не згоден з цим твердженням. Я взагалі вважаю за краще говорити про нашу країну не у контексті «третього світу», а у контексті європейських країн. І вважаю, що сьогодні ми повинні обговорювати не проблеми інвалідів, а захист їхніх прав, причому роблячи це на рівні державних інституцій.

Маю вам сказати, що, власне, ми вже займаємося цим. Такі обговорення, мабуть, і складають головну відмінність від тих розмов, які велися у різних країнах на пострадянському просторі. Тоді говорили про соціальну підтримку. Але світ, зокрема Європа, вже давно перепроекціювали цю концепцію в іншому напрямі – в дію. І давно перейшли на вирішення проблем, пов'язаних з правами інвалідів.

Таким чином, сьогодні ми вже ніяк не країна «третього світу», оскільки, підкреслюю, ми не тільки говоримо про це, але вже і взялися за те, що називається «роботою у цьому напрямі на рівні державної влади».

- Проте ступінь дискримінації людей з обмеженими можливостями у нас зберігається, причому на досить високому рівні.

- На жаль, у нашому суспільстві звичка дискримінувати людину з інвалідністю безпосередньо пов'язана з ментальним сприйняттям її убогості. Якщо у людини через якісь причини існує низка проблем, пов'язаних з дисфункцією організму, внаслідок чого вона отримала інвалідність, ми відразу ж – несвідомо і в абсолюті – проектуємося на те, що така людина повинна бути обмежена у правах. І це проблема нашого суспільства і держави.

- Але світ же давно цю проблему вирішив!

- На сьогоднішній день ми теж уже почали розуміти і усвідомлювати, що нам необхідно рухатися до мінімізації дискримінації. Я не кажу про те, що вона зовсім зникне. У багатьох цивілізованих країнах Європи і світу дискримінація у тому чи іншому ступені все одно зберігається, але, звичайно, не у тих «розмірах», що у нас.

- У нашій країні щось роблять для скорочення цих «розмірів»?

- Торік Україна підписала Конвенцію з прав інвалідів, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН. Це унікальний документ, який в усьому світі сприйнятий як загальнолюдська цивілізована Хартія держав, які усвідомили необхідність правової підтримки людей з інвалідністю.

Суть конвенції полягає у розгляді питань і рекомендацій щодо працевлаштування, охорони здоров'я, освіти, доступності навколишньої інфраструктури для людей-інвалідів з урахуванням уже існуючого досвіду цивілізованих країн світу стосовно ліквідації дискримінації у правах громадян з інвалідністю.

Україна підписала документ, але не ратифікувала. Я з колосальною надією чекаю 3 грудня, коли у Києві відбудеться унікальна подія – вперше за 18 років державної влади буде спеціальне засідання Кабінету міністрів, повністю – від початку і до кінця – присвячене проблемам прав інвалідів і їхньої соціальної підтримки. Причому першим питанням, наскільки мені відомо, стоїть ухвалення законопроекту про ратифікацію цієї Конвенції, після чого, при сприятливому збігу обставин, цей документ буде направлений до парламенту.

До речі, маю сказати, що доля цього законопроекту досить непроста і далеко не безперечна. Щодо нього було багато дискусій, висловлювалася величезна кількість сумнівів про доцільність ратифікації саме зараз, коли ще не все українське законодавство гармонізоване з положенням Конвенції.

Проте я дуже задоволений тим, що прем'єр-міністр проявила політичну волю і визначила Конвенцію як документ, який мотивує усі інституції влади до виконання її норм. Для мене як людини, яка корпоративно пов'язана з Товариством інвалідів України, це принциповий момент ще з іншої причини. Конвенція містить унікальне положення, яке необхідне саме для України.

- Яке саме?

- Країні-підписантові, яка ратифікував цей документ, ставиться за необхідність раз на два роки звітувати перед міжнародним співтовариством про ступінь дискримінації інвалідів у суспільстві та ступінь виконання положень Конвенції. Ось це якраз те, що сьогодні вкрай необхідне нам.

Більше того, країна-підписант приймає на себе зобов'язання добровільно піддаватися моніторингу з боку комітету ООН з прав інвалідів на предмет виконання Конвенції. І в умовах, коли законодавство України, м'яко кажучи, не завжди виконується стосовно не тільки інвалідів, цей документ украй необхідний як потужний варіант зовнішнього потужного впливу міжнародного співтовариства на Україну з погляду виконання прав інвалідів.

Я говорю про це прямо як людина з інвалідністю і вважаю, що це необхідно насамперед для влади. І підкреслюю – мені дуже приємно, що прем'єр добровільно пішла на включення України у моніторинг з прав інвалідів.

- Валерію Михайловичу, а як сьогодні здійснюється фінансування вирішення проблем інвалідів? Які передбачені пільги?

- Я не хотів би, щоб все, що стосується інвалідів, звучало як «пільги». Ось скажіть, якщо мене як людину-інваліда держава забезпечує протезуванням – адже це не пільга? Це вирішення моїх питань, яке мені забезпечує мої права у цій країні, компенсуючи втрачені мною фізіологічні функції, про які я говорив вище і які, до речі, призвели до дискримінації моїх прав у житті.

Щоб не було цієї дискримінації, будь-яка цивілізована держава, згідно з Конвенцією, повинна давати якісь компенсації, які б забезпечували мої можливості і права. Це може бути як видача протезів, інвалідної коляски, автомобіля, так і забезпечення пандусами, нормальні широкі двері, куди ви ввійдете, а я в'їду на колясці. Забезпечення громадським транспортом, де для незрячих пасажирів зупинки потрібно оголошувати. І це не пільги! Це система заходів з боку держави, які забезпечують права людей.

В Україні є закони, які написані та прийняті, але вони або не повною мірою забезпечені державним бюджетом, або не забезпечені повністю. І це, на жаль, реалії сьогоднішнього дня.

Мене дивує політичне завивання і галас з приводу невиконання закону про соціальні стандарти. Я можу назвати десятки законів України, які не виконуються стосовно інвалідів, тому що не можуть бути профінансовані.

Вони не фінансувалися ні Януковичем, ні Єхануровим, ні Ющенком, ні іншими суб'єктами влади на рівні прем'єрів, і чомусь ніхто цього не помічав. Адже це десятки законів, на мільярди гривень! Чому про це мовчали півтора десятка років, а сьогодні кричать і говорять, що закони не виконуються?

Система невиконання законодавства усіма Президентами і урядами до сьогоднішнього дня у нас як «норма». Але зараз, коли стало політично вигідно про це кричати, вони кричать.

Я наведу один приклад, який мене і надихнув і розчарував. Одного разу прем'єр Тимошенко ініціювала ухвалення постанови уряду, згідно з якою був би виконаний закон щодо інвалідів, які стоять у черзі на автомобілі.

У нас люди у таких чергах стоять десятки років! Якщо взяти потребу інваліда в автомобілі, передбачену законом, і те, скільки насправді профінансовано з боку попередніх урядів, це складе приблизно 3%.

Уряд прийняв рішення взяти кредит у Китаю (до речі, ця ідея виникла після того, як наші паралімпійці повернулися з Олімпіади у Пекіні) у вигляді збирання на «Автовазі» невеликих, достить надійних і недорогих автомобілів, які потім поступили б на покриття черги для інвалідів.

Я був дуже радий такому розумному рішенню. Від інвалідів-колясочників ми послали делегацію, яка, даруйте, залізла у цей автомобіль, щоб перевірити його на предмет ручного управління, розміщення коляски і так далі. Але, на жаль, минулого тижня Президент ветував цю постанову Кабміну.

Минулої п'ятниці на позачерговому засіданні Кабміну прем'єр ще раз внесла цю постанову «на ухвалення», і вона була ще раз прийнята. Я не знаю, які тепер дії послідують з боку Президента, але дуже хотів би, щоб ця проблема почала нарешті вирішуватися. Мені дуже шкода, що сьогодні проблеми інвалідів стали варіантом політичної боротьби. Про це сумно говорити..

Така сама ситуація стосується й інших питань, на вирішення яких у держави за 18 років жодного разу не дійшли руки. Тільки зараз, за останні півтора-два роки роботи уряду, йде інтенсивне розв’язання цих проблем. І я це бачу, відчуваю розуміння з боку прем'єра. Мої теперішні слова – це не робота на виборчу кампанію Тимошенко, я називаю факти, які очевидні і дуже значущі для інвалідів, які вирішують їхні конкретні проблеми.

- А що скажете про медицину?

- Чесно хочу сказати: я дуже критично налаштований щодо нашого нинішнього Міністерства охорони здоров'я. Мені не подобається, як адмініструються ці питання нинішнім міністром і його командою. Руки у Мінохоронздоров'я України до розв’язання проблем інвалідів поки не дійшли.

3-го грудня на спеціальному засіданні Кабміну, про яке я говорив, планується винести цілий блок медичних проблем – від нового положення про медико-соціальну експертизу до того, що ніколи, у принципі, не вирішувалося. Зокрема, постанова уряду про забезпечення дітей-інвалідів санаторно-курортним лікуванням.

На сьогоднішній день у законах і нормативних актах України прописано, що дорослий інвалід має право на санаторно-курортне лікування, але нічого не сказано про забезпечення таким лікуванням діток-інвалідів. Адже це відомство Міністерства охорони здоров'я.