Днями один знайомий, полковник запасу і заслужена людина, поділився радісною для нього новиною: молодшого сина вдалося «відмазати» від служби в армії. У тій самій «могутній, професійній армії на контрактній основі», про яку у нас розповідають 18 років, під шумок розпродаючи склади, що дісталися від Радянської Армії.
Навряд чи треба доводити, що в Україні фактично зараз немає Збройних Сил, не дивлячись на благість, яка розноситься у світ відомчими виданнями Міноборони і окремими оптимістами. Наприклад, у книзі «Сторінки історії флоту України» екс-командувач ВМС України, віце-адмірал Безкоровайний розповідає про стародавню історію українського флоту, віднісши до нього навіть воїнів князя Олега, які прибили щит до брам Цареграда. Але фактичні результати діяльності тих, хто командував армією і флотом з перших років незалежності, символізує підводний човен «Запоріжжя», прикручений болтами до пірсу, щоб не потонув.
Якщо говорити докладніше про флот, до якого я як морський офіцер маю більший інтерес, то реально Україна володіє не Військово-Морськими Силами, а флотилією, здатною вирішувати досить обмежене коло завдань. Більшість кораблів списані, продані або прийшли у непридатний стан. У Миколаєві досі розсипається недобудований крейсер «Україна». Пішли на брухт три із чотирьох фрегатів, п'ять корветів, один із трьох БДК, всі малі десантні кораблі, у тому числі й «Донецьк», який введений у дію у червні 1993 року. Всі вони не були безнадійно застарілими, і після ремонту кораблів, який би відповідав усім основним вимогам сучасної бойової одиниці, вони б ходили ще мінімум 10-15 років.
Подібна доля спіткала і багато берегових об'єктів флоту: вони розпродані чи просто розтягнуті. Основну частину ВМС було угроблено у 1992-1996 роках (коли той же адмірал Безкоровайний керував нашою «морською міццю»). Але подальші роки, особливо останні п'ять років, тільки посилили ситуацію. Україна дійсно володіла великим потенціалом і могла б володіти потужнимфлотом. Але тільки «могла б»…
Україна насправді володіла величезними запасами військового майна, завдяки яким можна було, зокрема, розвернути польові госпіталі у сільських регіонах, де повністю відсутня первинна медицина, і люди десятками вмирають від грипу. Проте все це майно тихою сапою розпродається купкою людей. У списку майна, яке підлягає утилізації і продажу, – все, починаючи від стрілецької зброї і закінчуючи статутними бюстгальтерами: системи прицілювання, радіоустаткування, авто- і бронетехніка, аеродромне господарство, медичне майно і так далі…
Мені заперечать: ніхто на Україну нападати не збирається, навіщо за свій рахунок годувати і одягати купу солдатів, організовувати регулярний призов населення величезної європейської країни? Нікому, мовляв, не треба стільки кораблів, автоматів і статутних бюстгальтерів. Для участі у міжнародних операціях ООН нашій країні достатньо максимум дивізії. В існуючому вигляді армія не потрібна, хоча би навіть виходячи з того, що українські ракетники помилково не вцілюватимуть у житлові будинки і пасажирські літаки. Погано-добре, але контрактна система запроваджується, і платять захисникам аж півтори тисячі гривень зарплати. А харківський завод придумав прекрасний танк «Булат».
Але ж суспільства потребують армій не тільки і не стільки для захисту Вітчизни. Армія завжди була найважливішим інститутом формування вищої національної еліти. Армійська виправка і виховання були і зараз є невід'ємною частиною зовнішності елітарної людини.
«Служив в армії», навіть при всій марності цього заняття, як здається сьогодні молодим людям, є прекрасним козирем у спілкуванні з жінками. Саме армія формувала і давала простір для прояву таких найважливіших якостей інтелігента, як честь, благородство і, що особливо важливо, патріотизм. Офіцерська честь, як ми пам'ятаємо, залишалася незаперечною чеснотою у суспільстві і захищалася кров'ю, а іноді – й ціною життя.
Кожен громадянин, який підлягає призову в армію, твердо знав, що у разі війни офіцер не може не піти в атаку, оскільки він присвятив себе бойовому служінню Батьківщині. Це робило офіцера людиною особливою - Захисником Вітчизни. І офіцер мав бути відособленим від людей суто цивільних: морально, розумово, фізично підготовленим до виконання найвищого обов'язку – обов’язку жертвувати собою при захисті своєї країни.
В імперські часи відособленість офіцерів була кастовою. За радянських часів кастовість забезпечували особливості служби, віддаленість гарнізонів, але, разом з тим, і забезпеченість, турбота з боку держави, оскільки військова людина знаходиться на передовому рубежі державної політики. Більше того, дуже багато людей пам'ятає той час, коли на тих хлопців, хто в армії не служив, показували пальцем як на дефективних. Хлопчаки призову чекали, мріяли про елітні війська, готували себе до такої служби. Сьогодні відособленість військових закручена на проблемах, які стоять перед Збройними силами, на тих труднощах, які вони переживають внаслідок недієздатності держави і цілеспрямованих дій зі знищення армії, що підтримуються ззовні. Це відособленість убогості, безправ'я і безперспективності. Хоча і офіцер, і рядовий (особливо професіонал) - людина, яка вже у мирний час бере на себе зобов'язання у вигляді військової присяги «непохитно стояти на сторожі свободи і незалежності» своєї Батьківщини. І цей текст є головним об'єднувальним мотивом людей у формі.
Між тим у країнах, які поважають себе, військова служба є важливим, часто необхідним етапом підготовки вищих посадових осіб. Сьогодні майбутні королівські персони Великобританії проходять сувору військову школу і навіть беруть участь у бойових діях. Багато президентів США служили в армії, були активними учасниками Другої світової війни, завдяки чому, до речі, і стали президентами.
Розваливши Збройні Сили, наші керівники позбавили країну не тільки можливості самостійно оборонитися. У багато разів страшнішим є те, що, позбувшись військової еліти, ефективної школи підготовки кадрів, країна остаточно втратила етичну шкалу життя. Залишилася тільки релігія, але і наближених до церкви людей – все менше і менше. Суспільство втратило розуміння і визнання багатьох суспільних цінностей. Люди вироджуються морально, причому вироджуються настільки, що стали можливими не тільки різностатеві шлюби, але і відвертий пріоритет проституції перед сім'єю, і вал відвертого інтелектуального сміття на телебаченні, прилавках, у поштових скриньках. Отже, мій знайомий полковник навряд чи врятує у синові людину, виписавши йому «білий квиток».
Назовні ця мерзота виливається каламутною, страшною за рівнем людської ниці хвилею викриттів. І в цій страшній, задушливій атмосфері підлоти, зради, вседозволеності, армія і могла б стати інститутом, який почав би вичищати скверну із душ, насамперед – із молодих душ. Вона повинна стати елітарною частиною суспільства, куди прагнули б потрапити так само сильно, як сьогодні – у Податкову академію.
Для цього необхідно не просто «перейти на контрактну систему». Офіцери, як і у давнину, зобов'язані вести спосіб життя, який відповідав би офіцерській гідності. Колись офіцерові заборонялося ходити у ресторани II і III класів, займати у театрах місця далі п'ятого ряду крісел, носити вулицею пакети з покупками (але оплачувати їх доставку додому). У ті часи, коли станові правила поведінки були сильними, офіцер мав приїхати до знайомих з візитом у найманій прольотці, а не прийти пішки тощо.
Проте офіцер на початку ХХ століття не був забезпеченою людиною, він належав до тієї категорії, яку сьогодні називають «середнім класом». А ті правила, яким він мав слідувати, свідчать швидше про гідність, не дотримуватися якої було недозволенним.
Сьогодні ми теж зобов'язані думати про гідність. А велике починається з малого. З красивої форми із хорошого сукна і якісного польового спорядження, а не прадідівських речових мішків, касок зразка 40-го року і плащ-наметів, які не плащ і не намет. Велике починається з поваги до традицій і відчуття спадкоємності. Якщо дивізія за радянських часів була Гвардійською і нагороджена бойовими орденами – це слід підкреслювати і прищеплювати гордість за своїх дідів солдатам, а не соромитися своїх перемог.
Повага до форми, яку носиш, – це і зарплата з нормальним житлом, але і виховання, уміння розмовляти без мату і хамства, правильно поводитися у товаристві людей невійськових. До підготовки курсантів повинні залучатися найкращі викладачі. І курсант має отримати найкращі умови. А перенесення одеської «сухопутки» до Львова, наприклад, це не прагнення виховати еліту суспільства – це тупі спроби остаточно насадити в армії галицький варіант ура-патріотизму. Це нагадує згадані 90-і, коли армію розкрадали по шматках, а вище керівництво було більше занепокоєне приведенням військових частин до нової присяги і перекладом фанерних щитів у навчальних класах українською мовою.
В армії все залежить від командира, зокрема, і те, якими будуть його підлеглі. І для нас створення професійної армії стало не просто питанням оборони і суверенності. Армія повинна сьогодні захистити не від зовнішнього ворога, а від ворогів внутрішніх, імена яким: підлість, ницість, заздрість, аморальність.
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
