Цимбал: У сучасного телебачення немає совісті

Минув той час, коли на телеведучих дивилися як на небожителів. Зараз діячів телевізійного мистецтва так багато, що канали міняють їх, не замислюючись, як рукавички! І лише небагатьом вдається залишатися на гребені «ефірної хвилі» і бути затребуваним у своїй професії довго. Одним із таких «щасливчиків», поза сумнівом, є Тетяна Цимбал.

Про те, як змінилася тележурналістика за роки незалежності, від чого доводиться відмовлятися заради кар'єри і чому українському телебаченню не вистачає совісті в ексклюзивному інтерв'ю ForUm’y розповіла відома телеведуча, народна артистка України, член Телевізійної Академії України Тетяна Цимбал.

- Тетяно Василівно, Вас називають примою вітчизняного телебачення. Чи довелося від чогось відмовитися заради кар'єри?

- Я від багато чого відмовлялася, але це навряд чи була відмова на шкоду собі. Найважче для мене та і, напевно, для всіх журналістів мого покоління, було відповідати тому образу, який ми створювали на екранах, у звичайному житті. Телевізійна інформація персоніфікується з людиною, яка вам доносить цю інформацію. Тому руйнувати образ, який ти сам створив, непрофесійно – тобі просто не віритимуть. Неможливо розумувати і повчати людей з екранів телевізорів у той час, коли у житті ти - скандаліст і аморальна людина.

Якщо для артиста скандал в особистому житті - це добре, оскільки йому потрібно, щоб про нього говорили за будь-яку ціну, то у телевізійних ведучих є тонка грань, яку не можна переступати. Інколи мені було нелегко відповідати у житті тому образу, який я створила на екрані. Але я завжди пам’ятала фразу, яку почула від Ігоря Кирилова, диктора Центрального телебачення. Він говорив: «З тієї миті, як ви вперше опинилися перед камерами, ви постійно повинні жити з відчуттям, ніби на вас направлений відеошукач». Я справді відчувала на собі відповідальність і в усьому здійснювала самоконтроль.

- Ви стояли біля витоків українського телебачення. Чи є якась відмінність радянської школи тележурналістики від сучасної?

- Я прийшла на телебачення у 1959 році і нещодавно відзначала сорокаріччя у цій професії. Я почала свою кар'єру у колективі зі сталими традиціями і загальновизнаними професіоналами. Цей колектив виховував мене. У той час у нас були наставники, які опікали і вчили нас. Величезний вплив зробила на мене Тамара Останіна – одна із перших дикторів радянського телебачення. Вона була визнана в усьому Радянському Союзі. Перші диктори телебачення були унікальними людьми. Вони здавалися небожителями. Якщо когось із них бачили на вулиці – це була подія!

З розпадом Радянського Союзу відбувся бум у розвитку телебачення. Старі стандарти були розмиті у зв'язку з тим, що на телебаченні з'явилося багато нових людей. Їм потрібно було пройти довгий шлях, перш ніж стати професіоналами своєї справи. Але на це не було часу, і вони відразу йшли в ефір.

Можливо, це образливо звучить для телевізійників, але зараз ця професія престала бути елітарною. Є десятки телеканалів, сотні радіо, мільйони журналістів. Ця професія стала буденною. Інша справа, що у своїй професії можна ввійти до еліти найкращих. Але вважати зараз, що тобі дані особливі повноваження тільки тому, що ти показуєшся в ефірі – це помилка.

- Вважається, що головний критерій при відборі телеведучих сьогодні — наявність своєї фішки, починаючи від екзотичної зовнішності і закінчуючи ексцентричною поведінкою. Яким, по-Вашому, має бути хороший телеведучий? І чого бракує молодим «обличчям каналів»?

- У нас є дуже хороші ведучі, яким всього вистачає. Але є і такі, яким потрібно ще багато чому повчитися: насамперед, розуміти, що це - професія, а не «home videо».

Кожен жанр телевізійної журналістики вимагає від ведучого певних психофізичних даних. Залежно від специфіки програми підбирається той людський тип, який буде органічний для тієї чи іншої форми подачі інформації. Наведу приклад: кінопрем'єра Сергія Буковського і Спілберга фільму про Бабин Яр. На цій події працювали різні журналісти. Я там бачила Олега Вергеліса, який, природно, розміщуватиме свій матеріал у серйозному виданні, де напише про досягнення цієї картини, її художні цінності. Там же була Катя Осадча, яка зовсім під іншим кутом дивилася на цю подію. І там були просто репортери, які мали розповісти, як відбувалася прем'єра, хто на ній був присутній і про що там говорили. Телебачення – це грань між інформацією і мистецтвом. І десь на цьому стику знаходиться ідеальний варіант. Телеведучий повинен уміти подати інформацію візуально, що неможливо без навичок акторської майстерності, але він і не повинен забувати, що працює у журналістиці, а не в театрі.

- В одному з інтерв'ю Ви заявили, що нашому телебаченню бракує совісті. Чому?

- Все тому, що свобода слова у нас неправильно розуміється. Дуже складно знайти межу між правом глядача отримати повну інформацію і правом людини, про яку говорять, на суверенність його особи. Найголовніше – не переступити цю межу. Потрібно розуміти, що телебачення має величезну аудиторію, і те, що ти скажеш про людину, почують багато. А цій людині доведеться з цим жити. На жаль, у нас не завжди дотримуються цієї грані і своєї совісті.

- Давайте поговоримо трохи про Вас. Ваші діти ніколи не ображалися на те, що телебачення так часто віднімало у них маму? Адже відомі історії про дітей, які засинають не з мамою, а з її програмою.

- Напевно, ображалися. Але я дуже старалася, щоб це обернулося хорошим боком. Тепер я вже знаю, що вони пишаються мною.

Коли мій син Діма був маленький, у нього абсолютно ідентифікувався телевізор і я. Тому він моїй мамі говорив: «Включи Таню!» замість того, щоб сказати «Включи телевізор». Навіть якщо у новорічну ніч мене не було вдома поряд з сином і донькою і я приїжджала після бою курантів, я намагалася взяти на студії якийсь карнавальний костюм. Тоді Новий Рік для нас ставав справжнім святом.

Крім того, я завжди прагнула залучати дітей до того, про що дізнавалася сама. Вони отримували правдиву інформацію із перших вуст. А ось тепло - заспівати пісеньку на ніч і погладити по головці - це давала їм моя матуся.

- Ваш син – відомий в Україні рок-музикант (бас-гітарист групи Green Grey). Ви часто ходите на його концерти?

- Та якби він мені хоч би говорив, коли вони проходять! Замість цього він каже: «Навіщо воно тобі треба!»

Він часто виступає у нічних клубах, куди я не ходжу. Але буває так, що ми зустрічаємося на одному концерті. Звичайно, це збірна «солянка» з різних артистів. Запам'ятався один такий концерт, присвячений Дню святого Валентина, коли він запросив усю сім'ю. Нам сподобалося.

- Ви - бабуся п'ятьох онуків. Які у Вас з ними стосунки?

- Стосунки гарні. Перші внуки були хлопчики. Потім, коли пішли дівчатка, довелося перелаштовуватися. Це абсолютно два різних світи! Те, що з хлопчиськом нормально, для дівчинки може бути образливим. Треба розуміти особливості цих чоловічків.

Зараз найменша внучка – донька мого сина. Наступного місяця їй виповниться тільки рік. Отже, зараз усі приємні переживання у мене почалися спочатку. Я до неї часто приходжу, розповідаю «страшні» історії про Козу Рогату і про Колобка. Поки що тільки з виразу обличчя видно її емоції. Вона ще не розмовляє, але ходить зі мною за ручку. Отож у мене є шанс надолужити те, що я пропустила з власними дітьми. Це просто фантастика!

- Ви б хотіли, щоб Ваші діти і внуки пішли Вашою дорогою?

- Хотіла б! Журналістика - дуже цікава професія, яка дає людині нескінченні можливості вдосконалюватися і мінятися разом зі світом, брати участь у грандіозних подіях. Я допомогла б своїм дітям у цій кар'єрі, але вони прагнули робити все самі. Можливо, це і є якийсь комплекс дітей відомих батьків: відкидати будь-яку допомогу. Вони самі вибирали свої професії і йшли до них тяжко. Мій син забороняв допомагати йому. Він соромив мене, коли я йому пропонувала влаштувати його у хорошу команду. Він говорив: «Як? Мішка (учасник рок-групи – ред.) макарони жертиме, а я піду гроші заробляти?!» Це хороші людські якості, але таким людям не просто у житті.

Моя донька теж складно йшла до своєї улюбленої професії. Вона добре грала у теніс, оскільки закінчила інститут фізкультури. Я б хотіла, щоб вона йшла по моїх стопах і вступила на романо-германський факультет. Але вона здобула другу вищу освіту, і зараз спрацює психологом. Їй це дуже подобається.

З часом я зрозуміла, що найголовніше - любити свою професію. Я знаю багато людей, які працюють, тому що звикли, і весь час чекають, коли ж закінчиться їхній робочий день.

- Ви - відома телеведуча, любляча мама і бабуся… Чи є у житті таке, що Вам би хотілося ще зробити?

- Мені дуже хочеться ще поїздити світом! Особливо - відвідати Мексику, оскільки в мені дрімає моя іспанська мова! У 1982 році я вперше була в Іспанії, коли тільки-тільки відновилися дипломатичні відносини з цією країною у СРСР. Я представляла Радянський Союз, і іспанською мовою вела концерт для дипломатичного корпусу у Мадриді. Мені хочеться попрактикуватися в іспанській мові у Мексиці!

Ще б мені дуже хотілося написати мемуари про журналістику. На жаль, таких книг у нас нема. Але не знаю, чи вистачить у мене посидючості.

А у решті я всім задоволена. Чесно кажучи, навіть не розраховувала, що у мене буде таке довге життя на телебаченні. Адже у телевізійних ведучих кар'єра недовговічна. Слава Богу, телебачення мене не відпускає.

- І останнє запитання: як українцям боротися з кризою? У Вас є якісь власні секрети?

- На щастя, ми вже наближаємося до завершення кризи. Тепер нам потрібно думати про те, що буде після неї. До криз ми люди звичні, а ось як жити після них – не знаємо.

Кризи, у тому числі й економічні, часто викликають у людей депресії. Але треба розуміти, що є емоції, а є розум. Необхідно знати себе і розуміти, як у потрібний момент управляти своїм настроєм. Комусь відволіктися допомагає музика, комусь - подорожі, комусь досить помити вікна у будинку. Мені, наприклад, дуже допомагають мої діти і внуки. Коли вам сумно через «кризи», зробіть для себе щось приємне, те, що давно відкладали, і у вашому житті все налагодиться!