Тривалий час особа Тараса Шевченка залишалася недоторканною в українській літературі. Додати свій штрих у сталий портрет діяча не насмілювався жоден учений. Проте з приходом «свободи слова» дослідники випростали своє пір'я і почали «підкопуватися» під репутацію Великого Кобзаря.
Не так давно в Україні «прогриміла» серія публікацій різних авторів, які поставили собі за мету розвінчати «культ» Шевченка подібно до культу Сталіна.
Про те, ким же насправді був Тарас Григорович, чому сучасні українські письменники «тікають» за кордон і що потрібно зробити, щоб стати популярним і затребуваним «майстром пера у нашій державі в ексклюзивному інтерв'ю ForUm’y розповів відомий літературознавець, кандидат філологічних наук, завідувач відділом рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т.Шевченка НАН України Сергій Гальченко.
- Сергію Анастасійовичу, Ви відомі дослідженнями у сфері української літератури. Дозвольте поцікавитися, над чим працюєте зараз?
- Зараз завершую монографію про творчість Володимира Сосюри. Досліджувати творчість цього письменника я почав ще 1973 року і видав понад 10 видань з його творами та своїми коментарями.
Завершую роботу над 25 томами прози Володимира Винниченка, десять із яких уже видані. Але одна із моїх найбільших праць – це видання творів Тараса Шевченка. Цього року мені пощастило видати «Кобзар» за найточнішими текстами. У цьому виданні збережено все до коми згідно з першоджерелами.
- Ми заговорили про творчість Шевченка. Нещодавно один із молодих авторів у своїй аналітичній роботі подав поета у дещо іншому ракурсі, ніж ми звикли його бачити. Як ви поставилися до такої інтерпретації особистості поета?
- Я ставлюся до цього негативно. Кожен дослідник має право на свою думку, але тільки якщо ця думка відповідає нормам моралі. Професор Шевельов свого часу, прочитавши публікації Бузини і професора Грабовича, сказав: «Шевченко нижче паска мене не цікавить». Я абсолютно з ним згоден.
Деякі письменники у своїх «статейках-дослідженнях» пишуть про якусь нетрадиційну орієнтацію Шевченка, але ось що я Вам скажу: дані, зібрані із архівів Тараса Григоровича і його сучасників, дають нам широкі відомості про творчість цього діяча і його характеристику як особистості.
Однак деякі люди вмудряються знаходити подібне. Наприклад, кілька років тому троє луганських дослідників - філософ, священик, і ще якийсь «пошановувач» творчості Тараса Григоровича повисмикували цитати із його поезій та щоденників і видали їх. У результаті твори набули зовсім іншого сенсу, ніж той, який є в оригіналі.
Навіть не уявляю, що було б, якби у Росії хтось написав подібне про Пушкіна, у Польщі – про Міцкевича, в Англії - про Байрона. В Україні «свобода слова» дозволяє писати таке, над чим сміятися вже навіть не хочеться.
- Поговоримо про проблему української мови. Через скільки поколінь, по-Вашому, Україна стане повністю україномовною?
- Все залежатиме від культури нації. Але починати потрібно, насамперед, з наших політичних діячів. Ви ж чуєте, що в нашій владі українська мова у процентному співвідношенні звучить нечасто. У Києві, звичайно, всі користуються державною мовою, але як тільки виїдуть у Жмеринку чи Боярку, про неї забувають.
Не так давно мені довелося побувати у Секретаріаті Президента. Там коридорами ходять хлопці у модних костюмах і на повний голос говорять російською мовою. Тут потрібно говорити про національну свідомість державних діячів. Що стосується народу, то він заговорить українською мовою тоді, коли пишатиметься Україною.
- Нинішні правила української мови неодноразово хотіли переглянути. Чи варто це робити, як думаєте?
- Варто. Поясню чому. Те, що сьогодні коїться в українському медіа-просторі – це справжній безпорядок. Деякі ЗМІ, в основному – телеканали, придумали для себе окрему мову на базі старого правопису.
Навіть деякі мої колеги, молоді вчені, починають писати такою мові, яка є ні тим, ні іншим, ні третім, а чимось вигаданим.
Особисто я користуюся чинним правописом, хоча при публікації текстів наших класиків прагну відтворити мову оригіналу. Наприклад, якщо у Винниченка у тексті говорить герой, я допускаю у ньому русизми. Але якщо це мова самого автора, тут доводиться робити якусь уніфікацію.
Я прихильник того, щоб сьогодні якийсь правопис був затверджений на державному рівні, щоб було менше самодіяльності.
- Ви активно займаєтеся дослідженням творчості українських письменників-емігрантів. Чи багато українських письменників наразі емігрують за кордон?
- Так, такі письменники є, але їх небагато. Наш письменник може себе реалізувати і на Батьківщині. Якщо Оксана Забужко каже, що за кордоном на якійсь віллі їй краще працюється, то хай собі працює. Мені особисто краще працюється у моєму власному кабінеті в Україні, хоча я провів багато часу в архівах Америки, де мені вдалося знайти багато того, що у нас забуте, і вдалося навіть повернути ці матеріали в Україну.
Є й інший тип українських авторів – ті, хто тривалий час живе в інших країнах. Але як би довго за кордоном не був той же Андрій Курков, він завжди повертається в Україну. Він живе нею. Я вважаю його саме українським письменником, хоча більшість його творів видаються російською мовою.
- А що, на Вашу думку, потрібно молодим українським авторам для того, щоб стати у своїй країні затребуваними? І чому більшість із них орієнтуються саме на західного читача?
- Щоб реалізувати себе як письменника, потрібне знання літератури, культури, історії. Багато сучасних авторів ними не володіють. Іноді я читаю твір нашого сучасного прозаїка, але не можу подолати і 17 сторінок! Але є і такі твори, від яких неможливо відірватися.
Крім того, багато чого залежить об того, що пише людина і які проблеми вона порушує. Коли я читаю деяких молодих письменників, то ловлю себе на думці, що щось схоже я вже бачив у Діккенса чи у когось зі світових класиків років так 20-30 тому.
Я знаю багато письменників, які стали відомими тільки після своєї смерті. Звичайно, це погана аналогія, але так, на жаль, відбувається у більшості випадків. І не тільки в Україні.
Що стосується того, чому наші письменники орієнтується на зарубіжного читача, то тут, напевно, все залежить від них самих. Імовірно, вони думають, що там зможуть стати відомішими і успішнішими у світі літератури. Проте людина по-справжньому талановита зможе однаково успішно реалізувати себе як за кордоном, так і на Батьківщині.
- Як Ви вважаєте, чому українці віддають перевагу зарубіжній і російській літературі, а не українській?
- Основна причина, як не дивно, у якості перекладу. Років 30 тому ми купували шикарні видання Шекспіра, Гі де Мопассана, Кафки. Але які це були переклади! Від них відірватися було неможливо.
Нещодавно я взяв нове видання Шекспіра українською і російською мовами. Їх навіть неможливо порівнювати. Український варіант значно програє російському. Це навіть не переклад, а перефраз.
- Деякі експерти стверджують, що сучасна українська література «зависла» на початковому етапі свого розвитку. Ви так не вважаєте?
- Я з цим абсолютно не згоден. Є маса цікавих і талановитих письменників. Очевидно, таку ідею висловлюють ті, кому дуже тісно в українській літературі.
Зараз в Україні створено масу письменницьких організацій. Проте багато, на жаль, створюються не для підтримання творчості, а на противагу вже існуючим організаціям.
Їхні члени заявляють, що старі спілки письменників нічого нового не роблять. Якщо вони вважають, що вони можуть написати щось серйозне і нове – хай це зроблять! І добре було б, щоб їхні твори читалися далі 17 сторінок.
Ганна Гончаренко
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом