«Осінній» марафон: недоолігархи, «тьолки», і душа

Зустрів нещодавно одного нашого чи то напів- чи то недоолігарха, який, проте, регулярно відпочиває від нашої тлінної дійсності на сакральній і священній для всіх нуворишів каннській набережній.

«Знаєш, приятелю, - пригнічено говорив мій знайомий – криза докотилася й до Канн. Порожня набережна, напівпорожні кафе і натовпи класних безпритульних «тьолок». «Папіки» їх кинули у прямому розумінні слова, за знімальні квартири нікому платити і вони тепер готові віддаватися хоч за проплату ще на місяць хати, хоч навіть за вечерю в хорошому ресторані».

Я пропустив цю історію повз вуха, але пригадав її, коли вночі, клацаючи від безсоння пультом, я випадково потрапив на якусь науково-психологічну передачу, де як приклад досліджувався психотип й архітектура життя мого улюбленого героя Бузикіна з незабутнього фільму «Осінній марафон».

Пам'ятаю, я одразу після перегляду одночасно закохався в цього героя і зненавидів його. Закохався - за його зворушливу безпорадність, за неприкаяність його таланту, за невміння побудувати свої відносини - хоч з сусідом, хоч з друзями, хоч з улюбленими жінками, за його невміння відмовляти або хоч би ображатися. І за це ж зненавидів. Аж надто він був схожий на всіх нас того часу.

І ось у цій передачі прозвучала цікава думка про те, що головна біда Бузикіна, що він легко, сходу і дешево «віддається» - хоч працедавцеві, хоч знайомим, незалежно від ступеня близькості, хоч коханим.

Я подумав: «Ось він, ключ до багатьох, здавалося б, нез'ясовних речей – до осінньої туги й іпохондрії, до соціальної мезантропії, до страху перед кризою, до безуспішної боротьби з часом».

Бузикін дійсно пішов по найлегшому шляху – він намагається відкупитися від осіннього зів'янення, від невідремонтованої квартири, від докірливих очей улюбленої дівчини, від підозр дружини тим, що він постійно «віддається», тобто, постійно відриває криваві недоноски від своєї єдиної і безсмертної душі і кидає ці недоноски, як шматки м'яса, вічно голодним проблемам, що шкірять свої ікла.

Дівчата в Каннах також, мабуть, віддаючись за вечерю при свічках і шампанському «Кришталь», відривають від своїх душ якісь крихти. Але їх не так, чесно кажучи, шкода – які у «тьолок» душі? Так, маленький порожній простір під великими пружними силіконовими грудьми.

А Бузикіна шкода!

Шкода вдвічі, тому що вихід є. І вихід дуже простий: треба не «віддаватися», а віддавати. Треба не перекантовуватися восени, відкуповуючись від будь-яких дріб'язкових проблем. А просто замикнутися в собі, як замикнулася колись пісенна Аліса, яка вічно з книгою на тахті з цукерками і мріями.

Осінь, як би вона не називалася, - листопадом, кризою, виборами, - це тимчасовість, а точніше передтимчасовість, коли треба не віддаватися, а накопичувати. Накопичувати ідеї, накопичувати відчуття, накопичути мрії, накопичути навики і вміння. І якщо всього цього достатньо, потім «навесні», в найширшому сенсі, можна буде і віддавати. Тобто, не відривати щось від своєї душі, доводячи її до зубожіння, а ділитися з іншими, збагачуючи і їх, і себе.

Тому ось таку я придумав формулу: віддаються завжди із витрат душі, а віддають – з прибутком душі.

Зрозумієте цю формулу – і вам не буде страшною будь-яка осінь.