Як стверджують деякі люди, день народження - сумне свято. Проте є чимало й таких, які цей день «просто обожнюють». І одна з них – народний депутат з НУ-НС, популярна українська телеведуча Ольга Герасим’юк. Про це і багато чого іншого вона розповіла в ексклюзивному інтерв'ю кореспондентові ForUm’у.
- Ольго Володимирівно, учора був ваш день народження. ForUm вітає Вас! І цікавиться: а як Ви ставитеся до цього свята? Дуже багато людей, наприклад, його терпіти не можуть і стараються про нього не думати...
- Ой, я свій день народження обожнюю! Хоч би тому, що в цей час усі мої друзі, де б вони не були, обов'язково «намалюються». Крім того, це хороший привід зайвий раз причепуритися, посміхнутися, від душі повеселитися, влаштувати свято.
Восени, як правило, всіх долає якась туга, і мені здається, що мій день народження якраз дуже хороший привід підбадьоритися і від душі подуріти.
- Як Вас привітали Ваші колеги за фракцією?
- Мене привітала не лише моя фракція, але й опозиція – шикарні букети прислали Рінат Ахметов, Сергій Льовочкін, Нестор Шуфрич. Крім того, я отримала величезну кількість квітів, дзвінків і поздоровлень від прем'єр-міністра Юлії Тимошенко, від спікера ВР Володимира Литвина, від міністра закордонних справ Петра Порошенка, міністра охорони здоров'я Князєвича. Мене привітали всі, крім Президента і Секретаріату.
- Ольго Володимирівно, давайте тепер від приємної теми перемістимося до проблем насущних. Уже два дні як офіційно стартувала виборча гонка і говорять, що вона обіцяє стати на рідкість мерзотною. Як, у такому разі, бути людям, на голови яких практично щодня випліскуються тонни політичного бруду?
- Взагалі-то, коли бруд летить на всі боки, від нього важко уберегтися.. Мені здається, щоб трохи себе забезпечити, людям потрібно навчитися бути вимогливими до того, чим забезпечують нас ЗМІ – зрештою, «четверта влада» покликана працювати на благо суспільства, а не на кандидатів у президенти чи партій. Правда, зараз з нашою свободою слова дуже велика проблема, оскільки за «темниками» прийшло економічне марення, наслідки якого ми зараз і бачимо.
Скандал з «Артеком», який уже назвали педофілгейтом, абсолютно кошмарний. І це от якраз той результат, який ми отримали, будучи абсолютно невимогливими як до інформаційного середовища і журналістського співтовариства, так і до тих речей, які могли б відрегулювати цю сферу.
Ми бумерангом отримали таке ставлення до себе, так само як і відчуття повної депресії і деструкції, неначе потрапили до смердючої ями, яка диктує і диктує свої умови..
Мені здається, якби ми, наприклад, бойкотували подібні шоу і як глядачі, які можуть це робити простим виключенням телевізора, і як учасники, які можуть відмовитися, ми б, напевно, зуміли показати, що можемо впливати на ЗМІ.
Адже вуха й очі не заткнеш – не заклеїш, і тим більше важливо і потрібно, щоб суспільство відчувало свою силу і відповідальність за своє життя, за комфорт у тому просторі, який його оточує?
- Але як це зробити?
- Колись, у 2004 році, поштовх до цього був. І що б там не говорили, я точно знаю, що люди йшли не за вказівкою «злих політтехнологів», ними управляло особисте величезне бажання змінити своє життя і вилізти, нарешті, з неволі і неправди.
- Виходить, що без революції ніяк?
- Ні, я не вважаю, що тільки революція може щось змінювати.
- Але чомусь ж люди зупинилися?
- Якщо уважно подивитися і гарненько проаналізувати історію, можна побачити, що у кожної революції є такі ж «відкоти» і наслідки, які були після 2004 року. І це абсолютно об'єктивний процес. Я абсолютно впевнена, що наші люди, незважаючи ні на що, все одно змінилися, у них тепер абсолютно інша оцінка всього абсолютно.
Так, звичайно, є великий емоційний «відкіт» через зради людей, у яких вони повірили, через їх дріб'язковість, особисті інтереси, які перекреслили державні, але, разом з тим, це принесло і користь – наше суспільство вийшло на інший рівень, його тепер не обдуриш, не заженеш назад у стійло».
І щоб чітко побачити те, про що я говорю, достатньо на деякий час просто «відсторонитися» від усього і просто подивитися з боку на самого себе. Ми – інші! Ми тепер багато що можемо, а зараз тим більше.
Знаєте, мені здається, що сьогодні ми – весь світ, переживаємо період якогось «історичного ембріона». Адже подивіться, зараз немає якихось особливо значущих осіб, таких, як, наприклад, Черчилль або Вашингтон. Ми живемо в світі, де ніхто не здійснює якихось особливих вчинків, здатних перевернути історію. Навіть Нобелівська премія Обами – і то умовність. Але, разом з тим, ми стоїмо перед чимось абсолютно новим, перед якимсь таким переділом – безумовно, бажаним, який здатний поглинути маленькі країни, дозволивши при цьому, укрупнитися імперіям.
І це, насправді, складний період, але, проте, мені здається, що ми не деградуємо, незважаючи на те, що в цьому нас не намагається переконати сьогодні хіба що тільки неледачий. Сьогодні ми набуваємо того досвіду, який нам стане в нагоді для того, щоб прийти до цих змін.
Звичайно, я допускаю, що при цьому ми можемо зазнати величезних втрат, тому що ті погрози і прес, який застосовується до нас, досить серйозні, тим паче, що українське суспільство, напевно, більше, ніж яке-небудь інше вважається – і є постгеноцидним і постколоніальним. Нам важче «виплигнути» із звичної оболонки, тому що багато що в свідомості народу об'єктивно пошкоджено режимами й успішно спланованими злочинами, але, я думаю, що ми, нехай повільно, але впевнено, все-таки просуваємося вперед.
- А скільки, на Ваш погляд, знадобиться часу, щоб Україна стала по-справжньому незалежною державою?
- Це важко сказати, оскільки Україна безпосередньо і дуже щільно пов'язана з усім, що відбувається в світі, а там як ви знаєте, відбуваються зовсім не прості процеси. Відцентрові сили зараз, не покладаючи рук, активно трудяться над тим, щоб встановити нове світове тяжіння і дуже багато що залежатиме від того, як ми зуміємо утриматися на цих «вітрах».
Я не беруся прогнозувати, але зазначу, що дуже багато що залежатиме і від того, яким буде керівництво країни після січневих виборів, оскільки від цього безпосередньо залежить не лише внутрішня наша політика, але й зовнішня.
Я не впевнена, що зможу назвати якісь «близькі» цифри, але хочу сказати, що я особисто налаштована на те, що нам усім буде дуже і дуже важко найближчим часом. На жаль…
- Зараз активно обговорюється тема депутатської недоторканності. Ви, як народний депутат, хоч би раз нею скористалися?
- Відверто Вам скажу, що абсолютно всі розмови на цю тему, я вважаю лукавством і відношу їх до розряду демагогічних і популістських. Усе, що було запропоновано з цього приводу, насправді, збитково. І результат, який ми отримали, також.
Насправді недоторканність для справжнього депутата, а таких державних людей у нас, на жаль, зараз дуже мало – це, насамперед, можливість звернути цей привілей на захист не власної персони, а того, хто понад усе цього потребує.
Ну, наприклад, уявімо, що зараз мені необхідно когось захистити, а для цього мені треба пробитися в якісь сфери, в які просто так не потрапиш. І недоторканність якраз дозволяє мені повною мірою скористатися своїм становищем і проникнути туди, куди мені потрібно. Якщо парламентарій буде позбавлений таких важелів, то до такого депутата звертатися, в принципі, не буде ніякого сенсу, тому що вийде те ж саме, що звертатися в будь-які інші державні бюрократичні структури.
Щодня я отримую мішки листів від людей, які до мене стукалися в інші державні двері, але не отримали відповіді. У цих листах маса різних проблем – від незаконного засудження до згвалтування малолітніх. Я, до речі, вже півроку займаюся захистом прав одного хлопчика, якого згвалтував священик. Його справу було закрито, але завдяки тому, що у мене є великі можливості, мені вдається допомагати.
Але так, щоб моя недоторканність мені дозволяла щось більше, ніж те, про що я зараз говорю – цього я не пригадаю. Я навіть коли заходжу до себе в офіс на канал «1+1», чекаю, поки за мною спуститься охоронець, хоча в моєму «членському квитку» написано, що я можу безперешкодно проникати на будь-які, навіть найсекретніші об'єкти в країні.
Зараз при такій тотальній ненависті до депутатів, яку, до речі, вони самі і спровокували своїми вчинками і позиціями – та й деякі ЗМІ, до того ж, дуже серйозно потрудилися, додавши «масла у вогонь», легко змусити депутата перетворитися на «щось». Але до такого «слуги народу» ніхто не почне звертатися, він просто не буде потрібний, оскільки не буде здатний захистити.
Я не вимагаю для депутатів привілеїв або якогось особливого статусу, але те, що стосується виконання обов'язків народного обранця, повинно мати якусь силу. А за законопроекти, що стосуються недоторканності, я не голосувала за жоден, тому що всі вони нечесні. Там немає правди, жоден з них не має на увазі насправді ні краплі щирості – все блеф, брехня і лицемірство.
- На недавній зустрічі з віце-президентом ПАРЄ Віктор Ющенко в черговий раз підняв тему Голодомору. Чи не вважаєте Ви, що це вже занадто? Особливо, якщо врахувати, що при складному сьогоденні чималі кошти з бюджету витрачаються на пам'ятники, а не на підтримку живих?
- Насправді, я б на цьому не акцентувала велику увагу, оскільки це всього лише звичайний візит доповідача ПАРЄ, ним же самим ініційований. Крім Президента і прем'єра, він хотів би зустрітися і з представниками всіх фракцій. Але ще раз підкреслю – це просто звичайний робочий візит, який не пов'язаний ні з якими політичними подіями.
А що стосується пам'ятників – я вважаю, що порівнювати такі речі, як «нам нічого їсти, а ми ставимо пам'ятники», взагалі, неприпустимо. Тоді давайте не ховати своїх померлих родичів, щоб не витрачатися потім на поминання. Насправді, йдеться про наших дідів і прадідів, і тих, хто міг би ними стати, але були приречені, тому що їх заморили голодом. І говорити про те, що ми витрачаємо гроші на те, щоб ставити їм пам'ятники, грішно.
Інша справа, чиновники, які на цьому гріють руки. Ось це вже абсолютно полярна траєкторія, і я б, наприклад, просто відбивала руки таким людям або садила їх поряд з могилами цих нещасних померлих. Повірте, змішувати ці дві речі абсолютно неможливо.
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом